Розділ 13

Повернувшись до своєї кімнати, Аяна набрала номер Арії. Їхня розмова тривала майже годину — тепла, щира, сповнена спогадів і відвертості. Вони ділилися пережитим, розповідали про ті дванадцять годин, що промайнули, немов ціле життя, і залишили в їхніх серцях слід, який уже неможливо стерти.  
Арія зізналася, що прагне навчитися розмінуванню та стрільбі, аби одного дня знову повернутися на острів Нанші — місце, яке стало для неї символом виклику й мрії. Її голос звучав твердо, але водночас ніжно, з трепетом, наче вона вже бачила себе серед небезпеки, рятуючи невинних і відчуваючи, що саме там її справжнє призначення.  
Аяна замислилася над власним шляхом. Два роки навчання онлайн залишилися позаду, і ця втрата тяжким тягарем лежала на її серці, викликаючи сум та невпевненість. Вона навіть не могла пригадати, яку саме спеціальність намагалася здобути — усе здавалося розмитим, чужим, ніби не її вибір.  
Її батьки оплатили навчання, і часом дівчині здавалося, що вони купили не лише диплом, а й саме місце у світі, яке їй визначили без права голосу. Така думка боліла й викликала протест. Аяна не хотіла бути частиною чужого сценарію, написаного за неї.  
Вона мріяла про свободу — справжню, відчутну, таку, яку не можна купити грошима. Єдине місце, де вона знаходила цю свободу, було між рядками історії, яку сама писала. Там вона могла бути ким завгодно, жити так, як хотіла, і відчувати себе живою. У словах, у вигаданих світах вона відкривала власну правду, якої бракувало в реальності.  
Після зустрічі з Аяною Лін остаточно втратив спокій. Його думки хаотично плуталися, а серце билося з тією ж нещадною інтенсивністю, що й на полі бою, коли опиняєшся під перехресним вогнем без жодної зброї. Він намагався бути раціональним, майже жорстоким у своїх судженнях: переконував себе, що її врода — цілком звичайна, а фігура далека від канонів ідеалу... але чому тоді кожна її усмішка здавалася йому спалахом світла, що розриває темряву його власного цинізму? Чому так болісно, до фізичного щему, хотілося торкнутися її губ, побачити хоча б ще один проблиск тепла в її очах, розчинитися в обіймах, яких він ніколи не знав?
Він ловив себе на небезпечній думці: однієї зустрічі йому вже замало. Навіть якби він дивився на неї кожну секунду вічності, цього все одно було б недостатньо. Його душа — бунтівна й вільна — раптом прагнула лише одного: її присутності.
Лін настільки глибоко занурився в це солодке катування, що зовсім не помітив пильного погляду Кея. Військовий спостерігав за ним, і на його обличчі розквітала знайома, ледь глузлива усмішка.
    — Невже ти закохався, друже? — ледве стримуючи сміх, промовив Кей.

Лін здригнувся, наче від удару струмом. Очі миттєво спалахнули гнівом, за яким він намагався сховати пекучий сором.
      — Іще чого! — різко відрізав він, і його голос прозвучав занадто гучно для лікарняного коридору. — Не мели дурниць. Я... я принесу води.
Він кинув це поспіхом, наче виправдання за свій стан, і стрімко підвівся. Його кроки були різкими, майже лютими, але серце продовжувало видавати його — воно калатало так сильно, що, здавалося, кожен у цій лікарні міг почути правду, від якої він так відчайдушно намагався втекти
День промайнув непомітно — час завжди розчинявся, коли Аяна поринала у письмо, створюючи власні світи. Різкий звук будильника вирвав її з цього трансу, нагадуючи про реальність. Дівчина накинула широкий, завеликий светр, що ховав її тендітну фігуру, схопила першу-ліпшу книгу зі столу Арі й вирушила до палати. "Він уже пішов? Чому я шукаю його поглядом у кожному зустрічному, навіть не знаючи імені?" — ці думки плуталися, наче розсипане намисто.
Вона постукала у двері невідкладного відділу й, почувши слабкий, хрипкий голос, обережно зайшла всередину.
      — Доброго дня... Ви вже прийшли до тями? — здивування Аяни було настільки щирим, що вона почала говорити швидко, намагаючись сховати збентеження. — Мене звати Аяна. Мене прислала Селі, щоб наглядати за вами. Вона була впевнена, що ви проведете без свідомості ще мінімум як тиждень... Я не лікар, чесно кажучи, я зовсім далека від медицини, але...
     — Все добре, — тихо перервав її військовий. Він легенько торкнувся її руки, і цей жест був сповнений такої спокійної сили, що Аяна миттєво затихла, відчуваючи, як тривога відступає. — Я Кей. Але навіщо вам марнувати тут час, якщо моя родина десь поруч?
    — Вони приходять, але не можуть бути тут постійно. А за вашим станом потрібен безперервний контроль, — уже спокійніше пояснила вона, сідаючи на стілець.
Кей усміхнувся — тепло й світло, наче сонце після зливи.
       — Одна з медсестер проговорилася, що прийде дівчина, яка тримала моє життя у своїх руках там, у небі. Це була ти, чи не так?
Аяна відчула, як гаряча хвиля рум'янцю заливає щоки. Вона опустила очі, не в силах витримати цей вдячний погляд. Кей знову ніжно торкнувся її долоні.
     — Дякую тобі, — промовив він, і в цьому простому слові було більше сенсу, ніж у всіх медичних звітах.
Але в наступну секунду тиша розлетілася на друзки. Двері розчинилися з таким гуркотом, наче в палату влетів 
розлючений ураган. Це був Лін. Його очі палали небезпечним, темним вогнем ревнощів. Не сказавши жодного слова, він рішуче вихопив руку Аяни з пальців Кея. Його хватка була міцною, майже власницькою.
Він силоміць потягнув її до виходу, ігноруючи слабкий протест брата. Аяна ледь встигала за його широкими кроками, відчуваючи, як серце збивається з ритму.
Лін різко зупинив Аяну в глухому куті коридору, де світло ламп було тьмяним, а повітря — важким від запаху ліків. Його гнів був лише крихкою маскою, відчайдушним щитом, яким він намагався прикрити первісний жах втратити контроль над ситуацією — і над нею. Він розвернув дівчину до себе, важко дихаючи, наче після затяжного бою. Очі металися її обличчям, шукаючи слова, які б не видали його вразливості, але знаходили лише нові приводи для спалаху. Аяна, замість того щоб злякатися, спалахнула у відповідь, мов сухий хмиз.
      — Яке ти маєш право так поводитися? — її голос розрізав тишу коридору, гострий і холодний, хоча всередині все зрадницьки тремтіло.
Вона спробувала вирвати руку, але це було лише формальністю — її власне тіло наче примагнітилося до його пальців, відмовляючись розривати цей болючий, але живий контакт. Лін не міг пояснити свою агресію навіть самому собі. Він просто відчував, що повинен виставити кордони, поки цей потік не зніс його остаточно.
      — Тобі не обов’язково дозволяти кожному торкатися себе, щоб бути корисною! — викрикнув він, і ці слова прозвучали грубіше, ніж він планував.
Фраза вдарила Аяну під дих. Усе її життя було боротьбою проти тих, хто намагався її дресувати. Образа закипіла в жилах, витісняючи страх.
   — Ти правий... — вона з силою висмикнула руку, відчуваючи миттєвий холод на шкірі. — Але тобі також не обов’язково перетворюватися на мою тінь і вказувати, як мені жити. Я не твоя власність ! А свої ревнощі залиш для тієї, кого ти дійсно кохаєш. Не для мене...
Її голос зірвався на останньому слові. Вона стояла непорушно, але душа рвалася вперед, прагнучи пробити цю стіну слів і просто розчинитися в його обіймах. Лін відчував те саме. Йому хотілося стерти цю відстань, торкнутися її губ, припинити цей безглуздий бій... Але його Его виявилося міцнішим. Він знову сховався за крижаною бронею.
    — Цю ніч я сидітиму з братом сам, — відрізав він, і цей тон був холоднішим за лід. — Йди додому, Аяно. Тобі тут не місце.
Він різко розвернувся, лишаючи за собою лише шлейф розгніваної енергії та запах мускату. Аяна залишилася одна в порожньому коридорі. 
Аяна притулилася до холодної, байдужої стіни коридору й повільно сповзла вниз. Її плечі здригалися, а гарячі сльози залишали пекучі солоні сліди на щоках. Вона відчувала себе спустошеною, наче вся життєва сила витекла крізь пальці разом із його грубістю. "Я не одне життя йшла за цим відчуттям... мріяла про цю зустріч на вершині, і от ми зіткнулися, і що?. Невже я помилилася в розрахунках? Невже він — не моє Полум’я?" — ці думки розривали її свідомість на шматки. Проте серце, всупереч логіці, калатало так люто, ніби намагалося пробити грудну клітку. Воно не погоджувалося з розумом. Воно кричало: "Не здавайся! Тільки не зараз, коли він за одну стіну від тебе!"
Тим часом Лін увійшов до палати. Його кроки були важкими, а рухи — нарочито стриманими, хоча всередині вирував справжній ураган. Він опустився в крісло біля ліжка брата, намагаючись не дивитися йому в очі. Але Кей спостерігав за ним надто прискіпливо.
    — Вона врятувала мене не для того, щоб ти її налякав, Ліне. Видохни та заспокойся, — голос Кея був рівним, але в ньому бриніла сталева твердість старшого.