Розділ 13 Між розумом і серцем.

           Повернувшись до своєї кімнати, Аяна набрала номер Арії. Їхня розмова тривала майже годину — тепла, щира, сповнена спогадів і відвертості. Вони ділилися пережитим, розповідали про ті дванадцять годин, що промайнули немов ціле життя і залишили в їхніх серцях слід, який уже неможливо стерти. 

       Арія зізналася, що прагне навчитися розмінуванню та стрільбі, пройти військову академію, аби одного дня знову повернутися на острів Нанші — місце, яке стало для неї символом виклику й нових мрій. Її голос звучав твердо, але водночас ніжно, з трепетом, наче вона вже бачила себе серед небезпеки, рятуючи невинних і відчуваючи, що саме там її справжнє призначення. 

       Аяна, у свою чергу, розповіла про зміну плану Селі щодо її батьків. І тепер вона повинна зателефонувати їм, але дівчина не знала, з чого починати діалог. 

      Після розмови з подругою Аяна замислилася над власним шляхом. Стільки років навчання онлайн залишилося позаду, і ця втрата тяжким тягарем лежала на її серці, викликаючи сум та невпевненість. Батьки самі переводили дівчат з однієї онлайн-школи в онлайн-технікум. Вона навіть не могла пригадати, яку саме спеціальність намагалася здобути — усе здавалося розмитим, чужим, адже це не її вибір. 

      Її батьки оплатили навчання, і часом дівчині здавалося, що вони купили не лише диплом, а й саме місце у світі, яке їй визначили без права голосу. Така думка боліла й викликала протест. Аяна не хотіла бути частиною чужого сценарію, написаного за неї. 

       Вона мріяла про свободу — справжню, відчутну, таку, яку не можна купити грошима. Єдине місце, де вона знаходила цю свободу, було між рядками історії, яку сама писала. Там вона могла бути ким завгодно, жити так, як хотіла, і відчувати себе живою. У словах, у вигаданих світах вона відкривала власну правду, якої бракувало в реальності. Ще десь годину дівчина була занурена в екран ноутбука. Та потім усе ж таки наважилася зателефонувати матері; їхня розмова була короткою й відчуженою, і, щоб якось відволіктися, Аяна знову поринула у світ вигаданих історій.

         Після зустрічі з Аяною Лін остаточно втратив спокій. Його думки хаотично плуталися, а серце билося з тією ж нещадною інтенсивністю, що й на полі бою, коли опиняєшся під перехресним вогнем без жодної зброї. 

         Він намагався бути раціональним, майже жорстоким у своїх судженнях: переконував себе, що її врода — цілком звичайна, а фігура далека від канонів ідеалу... але чому тоді кожна її усмішка здавалася йому спалахом світла, що розриває темряву його власного цинізму? Чому так болісно, до фізичного щему, хотілося торкнутися її губ, побачити хоча б ще один проблиск тепла в її очах, розчинитися в обіймах, яких він ніколи не знав? Він ловив себе на небезпечній думці: однієї зустрічі йому вже замало. Навіть якби він дивився на неї кожну секунду вічності, цього все одно було б недостатньо. Його душа — бунтівна й вільна — раптом прагнула лише одного: її присутності.

       Лін настільки глибоко занурився в це солодке катування, що зовсім не помітив пильного погляду Кея. Військовий спостерігав за ним, і на його обличчі розквітала знайома, ледь глузлива усмішка.

— Невже ти закохався, друже? — ледве стримуючи сміх, промовив Кей. Лін здригнувся, наче від удару струмом. Очі миттєво спалахнули гнівом, за яким він намагався сховати пекучий сором. — Іще чого! — різко відрізав він, і його голос прозвучав занадто гучно для лікарняного коридору. — Не мели дурниць. Я... я принесу води. Він кинув це поспіхом, наче виправдання за свій стан, і стрімко підвівся. Його кроки були різкі, майже люті, але серце продовжувало видавати його — воно калатало так сильно, що здавалося, кожен у цій лікарні міг почути правду, від якої він так відчайдушно намагався втекти.

        День промайнув непомітно — час завжди розчинявся, коли Аяна поринала в письмо, створюючи власні світи. Різкий звук будильника вирвав її з цього трансу, нагадуючи про реальність. Дівчина накинула широкий, завеликий светр, що ховав її тендітну фігуру, схопила першу-ліпшу книгу зі столу Арії й вирушила до палати. "Він уже пішов? Чому я шукаю його поглядом у кожному зустрічному, навіть не знаючи імені?" — ці думки плуталися, наче розсипане намисто. Вона постукала в двері невідкладного відділу й, почувши слабкий хрипкий голос, обережно зайшла всередину. 

— Доброго дня... Ви вже прийшли до тями? — здивування Аяни було настільки щирим, що вона почала говорити швидко, намагаючись сховати збентеження. — Моє ім'я Аяна. Мене прислала Селі, щоб наглядати за вами. Вона була впевнена, що ви проведете без свідомості щонайменше тиждень... Я не лікар, чесно кажучи, я зовсім далека від медицини, але...

 — Все добре, — тихо перервав її військовий. 

        Він був здивований розвитком технологій. Його дивувало, що можна одразу чути її іноземний голос і цифровий переклад. Юнак легенько торкнувся її руки, і цей жест був сповнений такої спокійної сили, що Аяна миттєво затихла, відчуваючи, як тривога відступає.

 — Я Кей. Але навіщо вам марнувати тут час, якщо моя родина десь поруч? 

— Вони приходять, але не можуть бути тут постійно. А за вашим станом потрібен безперервний контроль, — уже спокійніше пояснила вона, сідаючи на стілець.

        Кей усміхнувся — тепло й світло, наче сонце після зливи. 

— Одна з медсестер проговорилася, що прийде дівчина, яка тримала моє життя у своїх руках там, у небі. Це була ти, чи не так? 

      Аяна відчула, як гаряча хвиля рум’янцю заливає щоки. Вона опустила очі, не в силах витримати цей вдячний погляд. Кей знову ніжно торкнувся її долоні. 

— Дякую тобі, — промовив він, і в цьому простому слові було більше сенсу, ніж у всіх медичних звітах. 

       Але в наступну секунду тиша розлетілася на друзки. Двері розчинилися з таким гуркотом, наче в палату влетів розлючений ураган. Це був Лін. Його очі палали небезпечним темним вогнем ревнощів. Не сказавши жодного слова, він рішуче вихопив руку Аяни з пальців Кея. Його хватка була міцною, майже власницькою. Він силоміць потягнув її до виходу, ігноруючи слабкий протест брата. Аяна ледь встигала за його широкими кроками, відчуваючи, як серце збивається з ритму.