Розділ 12

Аяна змогла видихнути лише тоді, коли двері її кімнати тихо зачинилися за спиною. Вона на мить притулилася до них, відчуваючи, як напруга поступово відступає. Куртку юнака вона обережно поклала на ліжко Арії, ніби боялася зім’яти чи знецінити цей несподіваний дар. Потім, зібравши сили, вирушила до душу.  
Тепла вода змивала з неї втому, кров і тривогу останніх годин. Вона дивилася на своє відображення й намагалася переконати себе, що все під контролем, хоча всередині ще вирувала буря. Привівши себе до ладу, Аяна знову спробувала зателефонувати сестрі. Її пальці тремтіли, коли вона натискала кнопку виклику, але відповідь була незмінною — тиша, відсутність зв’язку. Це мовчання різало серце сильніше, ніж будь-які слова. Огорнута цією пусткою, дівчина зрештою провалилася в сон. Наступного ранку Аяна не поспішала повертатися до реальності: вперше за довгий час вона просто нерухомо лежала, вдивляючись у порожнечу стелі
Вона задумалася, дозволивши думкам заповнити простір. Її погляд ненароком зупинився на куртці, що лежала на ліжку. І саме тоді прийшло розуміння: вона не може залишити її собі. Куртка була не просто річчю — вона несла в собі тепло чужих рук, мовчазний жест турботи, який потрібно повернути.  
Аяна накинула довгу в’язану кофту, щоб приховати глибокий виріз майки та оголені руки, вона взяла куртку в руки й відчула її вагу — не лише фізичну, а й емоційну. Серце стислося від хвилювання: повернути цю річ означало знову зустрітися з ним, з тим поглядом, який її зводив з розуму, через що вона намагалася забути й водночас прагнула побачити знову.  
Зібравшись із силами, дівчина вийшла з кімнати, але вирішила спочатку завітати до Селі. Її кроки були швидкими, але всередині кожен рух здавався важким, наче дівчина несла не куртку, а власну долю.  
Аяна йшла коридором виснажено, майже не помічаючи, що лікарня була переповнена людьми. Її кроки були важкими, а думки розсіяними. Вона постукала до кімнати Селі, але відповіді не було, тож вирішила пошукати її в кабінеті.  
Саме тоді, у вузькому коридорі, вона випадково знову зіштовхнулася з Ліном. Цього разу встигла зупинитися, перш ніж врізатися в нього. Їхні погляди зустрілися — і світ навколо ніби завмер. Жоден не міг ні відвести очей, ні зробити крок убік. Серця почали битися в унісон, і в обох народилося велике, майже неконтрольоване бажання поринути в обійми. Але вони стрималися. Першою заговорила Аяна. Її голос звучав м’яко, українською, але щойно вона замовкла, масивний титановий браслет на її зап'ясті ледь помітно блимнув синім індикатором. Через мить із пристрою пролунав бездоганний, позбавлений емоцій переклад китайською мовою,
     — Твоя куртка. Дякую, — вона простягнула річ, намагаючись не торкнутися його пальців.  

Лін помітно здригнувся. Він заціпенів, вдивляючись у пристрій на її руці. Його очі розширилися від подиву, в них промайнув страх, який миттєво змінився ноткою глибокого полегшення. "Вона мене розуміє? Ми нарешті можемо говорити?" — ця думка читалася на його обличчі чіткіше за будь-які слова.
    — Залиш собі. Тобі краще пасує цей "стиль мілітарі", ніж спальні шорти, — промовив він, усміхаючись лише кутиком рота. Та в його очах жила тривога, яку він не міг приховати. 
    — Мій стиль — це комфорт, а не дефіле. На щастя, я не модель, — відповіла Аяна. Її тон намагався бути скептичним, але в ньому звучала грайливість, яку вона не змогла стримати. Щоб відвести увагу від себе, вона швидко змінила тему: — Той військовий… він твій родич?  
     — Мій брат! — з ноткою ревнощів промовив Лін, і його голос став різкішим. — А що?  
     — Як він? — стурбовано запитала Аяна.  
Лін різко став серйозним.  
     — Лікарі кажуть, ти сильно допомогла йому там, у вертольоті. Завдяки цьому його життя вдалося врятувати,         — почав він монотонно, але потім, ніби розгубившись, додав: — Навіщо? Ти ж нас навіть не знаєш.  
      — Я так не думаю… — прошепотіла Аяна, опустивши очі.  
      — Ти про що? — Лін зробив крок уперед. Серце Аяни забилося ще швидше, і вона відчула, як паніка охоплює її.  
      — Не важливо, знаєш ти когось чи ні. Він допомагав людям, рятував і захищав їх, навіть якщо не був із ними знайомий, — її голос тремтів, але слова звучали щиро.— То чому я не можу зробити для нього те саме?
       — То ти рятуєш кожного гарного хлопця, який тобі сподобається? — із сарказмом кинув Лін, намагаючись приховати власні емоції.  
        — Не забувай, що ти також гарний! — образливо буркнула Аяна й, не витримавши напруги, побігла до кабінету Селі.  

Її кроки відлунювали коридором. Лін стояв непорушно, але всередині нього розгорталася справжня буря. Її слова про те, що він "також гарний", випекли на його цинізмі глибоке тавро. Він намагався вхопитися за звичний скепсис, переконати себе, що це лише чергова дивна дівчина в екстремальних обставинах. Але його власна ДНК, здавалося, протестувала проти цієї брехні.
​Ревнощі обпікали горло — він не хотів, щоб вона була такою милосердною до всіх. Він хотів виокремити цей її світ з-поміж натовпу, привласнити цю іскру, яку вона так необачно кинула в нього. "А якщо вона так само легко віддає своє серце?" — це питання боліло більше за старі рани.
Аяна влетіла до кабінету Селі, немов за нею гналася хвиля вогню. Зачинивши двері, вона притулилася до них спиною, намагаючись зупинити шалений ритм серця, що відлунював аж у горлі. Її руки зрадницьки тремтіли, а на вустах застигла безпорадна усмішка. Лише зараз вона з жахом усвідомила: вона досі стискає в руках його куртку. Машинально вхопила її, коли тікала, і тепер ця річ здавалася доказом її власного божевілля.
Селі не одразу помітила появу дівчини. Директорка була повністю занурена в паперову рутину, складаючи рапорти та перебираючи документи, що стосами лежали на столі.
    — Селі, все добре? — голос Аяни прозвучав вище, ніж вона очікувала.
      — Так, просто папери. Багато документів, які потрібно надіслати негайно. Ти говорила з батьками? — відповіла Селі, не піднімаючи голови.
      — Ні… я не хочу їм телефонувати, — Аяна промовила це монотонно, підходячи ближче. Кожен крок відгукувався тяжкістю в ногах. — А що сталося?
Селі зробила паузу, і в цій тиші Аяна відчула наближення нової біди.
       — Луіза… вона зникла. Омелія випадково проговорилася, що вони посварилися, а наступного ранку дівчини вже не було…
Аяна відчула, як холод пробіг по шкірі. Вона широко розкрила очі:
— Луіза така ж, як і я. Якщо вона вирішила піти, то з нею нічого не трапилося. Вона просто... обрала свободу, — її голос тремтів, у ньому змішалися біль і дивне розуміння вчинку сестри.
— Аяно… — Селі нарешті підняла погляд, помітивши цей надлом в очах дівчини.
— Все добре, Селі… — прошепотіла Аяна, відчайдушно намагаючись переконати в цьому і себе, і директорку. Вона міцніше притиснула до себе куртку Ліна, ніби шукаючи в ній опору.
Селі зітхнула. Як досвідчений керівник, вона знала: Аяну не можна залишати наодинці з цими думками. Їй потрібна робота. Сувора, практична справа.
   — Хірург поїхав в іншу лікарню на тиждень, нам бракує рук. Військовий, якого ми привезли... він потребує нагляду. Перев’язки, температура, крапельниці. Але найбільше компанії. Його рідні хоч і приходять щодня, але не надовго. Ти не будеш виконувати медичні маніпуляції, якщо це не буде термінове. Твоє завдання — бути поруч, розмовляти, впевнитися, що з ним все добре. Якщо щось піде не так — негайно клич медсестру.
   — Військовий?.. — серце Аяни зробило перекид. Світ знову звузився до однієї палати.
   — Є проблеми? — Селі уважно вдивилася в її бліде обличчя.
   Т— Ні, все добре. Я зрозуміла, — швидко відчеканила Аяна, намагаючись повернути собі маску професіонала. — Зараз візьму книгу й піду до нього.
Вона говорила спокійно, але всередині бушував шторм. Куртка в її руках тепер була не просто одягом — вона була квитком у палату, де на неї чекало продовження зустрічі, яка вже почала перекроювати її долю.
    — Не поспішай, зараз із ним проводить час його брат… — тихо додала Селі, нарешті відкладаючи ручку вбік.
    — Я помітила, — майже беззвучно відповіла Аяна. Вона дивилася в порожнечу перед собою, і в її голосі, попри всі намагання здаватися професійною, чітко прозвучала тривога, змішана з чимось фатальним.
Директорка відкинулася на спинку крісла, пронизливо дивлячись на дівчину. Від її досвідченого ока не сховалося ніщо.
    — Ая, ти впевнена, що з тобою все добре? — запитала вона, вловлюючи ці тонкі вібрації неспокою, які зазвичай не були властиві її врівноваженій помічниці.
Аяна відчула цей погляд, ніби фізичний дотик. Вона підняла очі на Селі, і в ту ж мить її щоки зрадницьки залило густим рум’янцем. Це було настільки недоречно, настільки не в її стилі, що вона на мить опустила голову, намагаючись сховатися за пасмами волосся. Потім, зібравши всю свою волю, вона ледь помітно всміхнулася — та сама вимушена маска, за якою ховають свій хаос.
    — Звичайно, все добре. Просто довгий день. О котрій мені потрібно бути на місці? — її голос звучав рівно, проте напруга всередині була майже відчутною на дотик.
     — О сьомій вечора, — коротко й чітко відрізала Селі, 
Аяна ще раз усміхнулася — цього разу більш впевнено, хоча усмішка була вимушеною — і вийшла з кабінету. Її кроки луною розносилися коридором, а всередині серце продовжувало калатати, нагадуючи, що спокій був лише маскою, хоча в її очах залишився сумнів.