Розділ 11

Недільний ранок, який мав стати часом короткого перепочинку, розірвав різкий, агресивний стукіт у двері. Аяна, ще не встигнувши вийти зі стану сну, відчинила й побачила Селі. Директорка виглядала так, ніби сама щойно повернулася з передової: бліде обличчя, розширені зіниці та голос, що вібрував від граничної напруги.
   — Один із військових тяжко поранений. Критичний стан. Ми екстрено евакуюємо його до Шаняна, бо тільки там маємо все необхідне для порятунку.  
Аяна відчула, як холодний розряд пройшов крізь хребет. У її голові миттєво виникло число — «Два». Двоє зі списку тих трьох найбільших хворих, чий час спливав швидше за інших. Вона запитала, майже не дихаючи:.
   — Я встигну забрати двох тяжко хворих людей?  
Селі кивнула, даючи згоду. І тоді Аяна, немов вихор, у спальних шортах і майці кинулася бігти до старих. Її ноги несли її вперед, а думки билися в голові: "Я мушу встигнути. Я не маю права залишити їх тут".  
   — А я залишуся тут, — твердо відповіла Арія, дивлячись прямо в очі директорці. — Мені здається, тут від мене буде більше користі.  
   — Добре. Будемо тримати зв’язок, — погодилася Селі й простягнула Арі рацію.  
Вона сама рушила до місця, де мав спуститися вертоліт. Повітря було наповнене тривогою, кожна хвилина здавалася нескінченною.  
Минуло близько двадцяти хвилин, коли Аяна повернулася, підтримуючи двох тяжко хворих які ледве трималися на ногах. Її волосся розтріпалося, обличчя було спітнілим, але в очах світилася рішучість. Її вигляд був далеким від ідеалу: розтріпане волосся, спітніле обличчя, збите дихання... Але в очах палав той самий вогонь далекоглядності, який не давав їй зупинитися. Вона привела їх до Селі, що схилилася над пораненим військовим. Прозорі краплі розчину в системі крапельниці падали з ритмічністю метронома, відраховуючи секунди на межі між двома світами.
Вони сіли до вертольота. Лопаті загуркотіли, піднімаючи машину в повітря. Час до лікарні зазвичай займав небагато, але тепер кожна хвилина розтягувалася, мов нескінченність. Коли хтось перебуває на межі життя й смерті, навіть кілька секунд здаються роками.  
Аяна дивилася на пораненого й відчувала, як у грудях стискається біль. Її руки тремтіли, але вона вперто намагалася приховати це, стискаючи пальці до болю. Селі сиділа поруч, її погляд був зосередженим і холодним, та в глибині очей жила тривога, яку вона не могла приховати. Вертоліт летів крізь густе повітря, а кожен удар серця лунав у вухах, наче відлуння наближення невідворотного.  
Юнак раптом прийшов до тями. Його очі розкрилися й на мить зустрілися з Аяними. У цьому погляді було щось знайоме — відблиск тієї долі, за якою вона женеться вже не одне життя. Але ці очі здавалися іншими: добрішими, світлішими, не такими ідеальними, як у її спогадах, як у того, хто їй нещодавно допоміг.

   — Лін… Сью… Лін… — хрипким голосом прошепотів він, ніби намагаючись утримати нитку свідомості.  
     — Я вже зателефонувала твоїм рідним. Вони приїдуть до лікарні, — турботливо прошепотіла Селі, нахилившись ближче.  
З його очей повільно потекли сльози, залишаючи вологі доріжки на блідій шкірі, і він знову провалився в темряву непам’яті. Селі миттєво притиснула пальці до його шиї — пульс став ниткоподібним, ледь вловимим, а пов’язка на животі раптом потемніла й набухла. Рана відкрилася знову..
     — О ні… ми ж її закрили… Ні! Аяна, допоможи мені! — зі сльозами в голосі закричала Селі.  
Аяна не вагалася жодної секунди. Вона різко притиснула долоні до рани, намагаючись зупинити течію життя, що вислизало крізь пальці. Гаряча кров була всюди: вона заливала її руки, просочувала спальні шорти й тонку майку, липким теплом розтікаючись по шкірі. Аяна стискала рану з усієї сили, ігноруючи огиду та страх. Поки Селі гарячково шукала додаткові інструменти, вертоліт нарешті вдарився колесами об землю.
Лікарі, не гаючи ані миті, кинулися вперед. Вони схопили ноші й стрімко рушили далі. Коридорами лікарні розлягався їхній поспішний біг, відлунюючи тривогою й рішучістю. Аяна бігла разом із ними, не відчуваючи під ногами підлоги, не помічаючи облич людей, що розступалися перед цим кривавим кортежем. Вона зупинилася лише перед зачиненими дверима операційної. Важко дихаючи, вона дивилася на свої руки, вкриті багряною кіркою. Її серце калатало так люто, наче хотіло пробити ребра. Саме в цій глухій тишині очікування, коли адреналін почав повільно спадати, вона почула його голос.
     — Невже така тяжка ситуація, що доводиться зваблювати пораненого?

Навушник у вусі з бездушною чіткістю викарбував переклад у її свідомості. Аяна підняла очі — у них зараз було все: розгубленість, залишки жаху від побаченої крові та гострий, як лезо, переляк. Юнак миттєво зчитав її реакцію. Його самовпевнена маска на мить дала тріщину; він явно сподівався, що мовний бар’єр спрацює як щит, але тепер було вже надто пізно. Тиша, що запала між ними, стала майже фізично важкою..
Мовчки, з якоюсь особливою, внутрішньою напругою в кожному русі, він зняв свою куртку. Підійшовши впритул, він накинув її Аяні на плечі, дбайливо ховаючи під цупкою тканиною закривавлений одяг і її власне беззахисне тремтіння. Від нього пахло вітром і чимось знайомим, що змусило її серце на мить стишити свій шалений біг.
​Не сказавши більше жодного слова, він відступив. Його постать здавалася напруженою струною, коли він повільно розвернувся й попрямував до літніх людей, що застигли біля операційної. Аяна залишилася стояти в коридорі, загорнута в його тепло, розриваючись між соромом за свій вигляд, раптовою вдячністю і тривогою, що липкою стрічкою обплутувала душу.
Аяна майже несвідомо занурила обличчя у високий комір його куртки, шукаючи захисту від холодних стін лікарні. Вона очікувала відчути запах чужої людини, холодний аромат незнайомця, але натомість її накрило хвилею чогось настільки рідного, що легені на мить відмовилися дихати. Це був тонкий, ледь терпкий аромат цитруса та мускату — запах того, хто звик тримати удар, але всередині зберіг вразливу, майже кришталеву серцевину.
​Вона зробила глибокий вдих, і все її внутрішнє "божевілля", весь цей хаос із кров'ю, вертольотами та страхом раптом відступив. На його місце прийшло дике, первісне відчуття, яке не піддавалося жодному нумерологічному аналізу: я вдома. Я нарешті вдома.
​Її серце, замість того щоб заспокоїтися, забилося ще швидше, ніж хвилину тому, але тепер це був не ритм паніки, а ритм пробудження. Аяна відчувала кожною клітиною тіла: ця зустріч — не випадковість.
У пам’яті Аяни самі собою виринали рядки з давньої книги про кармічні вузли: про душі, які тягнуться одна до одної крізь епохи, навіть коли тіла розділені прірвою відстані чи обставин. Вона раптом чітко усвідомила — усі його різкі слова, увесь цей колючий сарказм були лише високою захисною стіною. Він відчайдушно намагався забарикадувати почуття, які боявся визнати навіть перед самим собою. "Чи це лише моя уява?" — думки плуталися, аж поки холодний голос Селі не розбив цю ілюзію.
    — Тяжко хворі вже в палатах, їх оглядають лікарі, — спокійно повідомила вона, але в голосі відчувалася втома.  
    — Дякую… я вже й забула, — стурбовано відповіла Аяна, відчуваючи сором за свою розгубленість.  
    — Іди приведи себе до ладу, — додала Селі. Її погляд ковзнув по закривавленій майці та спальних шортах Аяни. Голос звучав лагідно, але в ньому відчувалася сталева вимога корпоративного лідера. — Ти все ще в піжамі, Аяно. Деяким категоріям людей некомфортно бачити таку... розкутість у стінах лікарні..
Лише тепер Аяна збагнула, чому той юнак промовив ті слова. Вона відчула легкий струм у грудях, ще міцніше загорнулася в його куртку, ніби шукаючи в ній захист і тепло, і поспішила до своєї кімнати.  
Юнак дивився їй услід. Його погляд був зачарованим, він не міг відвести очей. Лін відчував, як серце калатало в грудях, і не розумів, чому? Кожен її крок, кожен випадковий погляд викликали в ньому непереборне, дике бажання бути поруч, закрити собою, стати її тінню. Це почуття було новим, небезпечним і не піддавалося жодній логіці, яку він знав раніше. Але він не міг заперечити: ця дівчина вже стала частиною його внутрішнього світу, тією невидимою силою, яка змінювала його зсередини.