Розділ 8

Минуло кілька хвилин, перш ніж Аяна змогла прийти до тями й усвідомити, що сталося. Дівчина все ще відчувала гул у вухах. Бруківка була холодною, але місце, де її торкалися його руки, продовжувало палати. Вона бачила, як він різко підвівся — у кожному його русі була професійна відточеність і прихована сила. Коли він кинув свій роздратований закид китайською, для Аяни це не було просто іноземною мовою. Це був рокіт грому перед початком великої зливи.
   — 你到底在看哪里？！(Ти хоч дивишся, куди біжиш?!) 
   — Я... я не розумію, — прошепотіла вона англійською, її голос був дзвінким, але в ньому вже не було паніки, лише магнетичне зацікавлення.
Вона підняла голову, і її далекоглядний погляд зустрівся з його очима, і в цей момент час зупинився. Те невдоволення, про яке свідчив його голос, раптом розбилося об щось глибше. Слова прозвучали для Аяни монотонно, віддалено, ніби крізь товсту стіну. Вона не розуміла їхнього змісту, але відчувала інтонацію — холодну, роздратовану..
Перед нею стояв юнак із правильними рисами обличчя — овальна форма, що ідеально пасувала як сучасним образам, так і складним зачіскам в історичних дорамах.
Його очі були головним акцентом: глибокі, млосні, здатні миттєво змінюватися — від дитячої беззахисності до суворої холодності. У них жила сила, яку він майстерно приховував за мімікою.  
Його ніс був високим і прямим, додаючи профілю витонченості, а густі виразні брови підкреслювали мужність навіть тоді, коли він виглядав ніжним. На вустах з’явилася знайома йому "напівусмішка" — трохи зухвала, майже виклична, яка, здавалося, була його візитівкою.  
Він виглядав атлетично, але водночас елегантно. Проте найбільше Аяну вразило його вбрання — складні шари темного шовку, вишивка, що мерехтіла на сонці, і довгі рукави, які ледь тріпотіли на вітрі. Він здавався привидом із величної епохи Хань, що випадково заблукав серед скляних хмарочосів Шаняня.

Спершу його погляд і слова були лютими, але потім він змінився. Юнак простягнув руку до Аяни, і знову, тією ж китайською мовою, промовив:  
           — 你没事吧？ (З вами все добре?)
Цього разу його голос був іншим — у ньому відчувалася стурбованість, навіть м’якість. Але для Аяни це нічого не змінювало: вона все ще не розуміла жодного слова. Її думки билися в голові, мов відлуння: "Що він говорить? Я нічого не розумію! Нічого!"  
Кожен раз, коли хтось звертався до неї китайською, вона відчувала себе загубленою серед чужих звуків. Її очі розширилися, серце стискалося від безсилля, а в голові народжувалася паніка. І все ж у цьому незнайомому голосі вона вловила щось важливе — турботу, яка пробивалася крізь мовний бар’єр. 
Її очі бігали розгублено — від його плечей до рук, від ніг до обличчя, немов намагаючись скласти цілісну картину незнайомця. Та раптом погляд зупинився на його очах. І в ту мить світ навколо ніби розчинився. "Я вже бачила їх… десь у минулому житті. Але тепер вони ще більш ідеальні, ніж у моїй пам’яті", — промайнула думка в голові Аяни.  
Юнак, помітивши її розгубленість, присів поруч на одне коліно, миттєво зменшивши відстань між їхніми обличчями. Тепер Аяна могла бачити кожну вію на його млосних очах, відчувати тепло, що виходило від його шкіри. Його рух був несподівано лагідним, мов у хижака, який вирішив не полювати, а захистити. Серце Аяни забилося в шаленому ритмі, пульсуючи десь у самому горлі. Її очі розширилися, застигши між страхом перед невідомим і захопленням від його ідеальної вроди.
     — 你没事吧？能听到我说话吗？还是你不明白？(З вами все добре? Ви мене розумієте? Чи, можливо, не чуєте?) — промовив він повільно, його низький голос вібрував у повітрі Шаняня, мов натягнута струна.

Аяна не зрозуміла жодного слова. Її губи тремтіли, але вона не змогла вимовити нічого у відповідь. У голові звучала лише одна думка: "Я нічогісінько не розумію… нічого!" Вона була настільки приголомшена, що навіть не помітила, як світ навколо остаточно зник.
Саме в цей момент їх наздогнала Арія. Вона тримала за руку Олю, яка вирвалася й кинулася до Аяни, зі сльозами на очах і криком:  
   — Вибач!  
Арія швидко пояснила юнакові китайською, її слова розрізали наелектризовану тишу:
   — 她能听到你的话，只是不懂中文。所以她才没说话。(Вона вас чує, просто не знає вашої мови. Тому й мовчала).
​Юнак повільно піднявся, випрямляючись на весь свій атлетичний зріст. Його збентежила картина маленької дівчинки, яка, здригаючись від плачу, ховалася в обіймах Аяни, шукаючи захисту. На мить у його погляді промайнуло щось схоже на пом’якшення, але він миттєво приховав це за маскою байдужості. Перевівши погляд на Арію, він ледь підняв одну брову, і в його голосі забринів легкий, майже невагомий сарказм:
   — 那么，你会说我的语言？(А ви, значить, знаєте мою мову?)
   — 正如你所见，没错(Як бачите, так!) — відповіла Арія тим самим тоном. Її китайська була бездоганною — сухою, чіткою, з легким акцентом, який лише додавав її словам ваги.
Аяна дивилася на них розгублено, не розуміючи жодного слова, притискаючи до себе Олю.. Вона відчувала себе чужою серед цього діалогу, ніби стіна відділяла її від світу. Нарешті вона звернулася до Арії:  
    — Арія… я коли бігла, не помітила сходи й випадково впала на юнака. Як на китайському буде «вибачення»? — її голос був стурбованим, майже винуватим.  
Арія кинула зловісний, майже крижаний погляд на юнака. Її обличчя залишалося непроникною маскою, але в очах спалахнув виклик. Вона зробила крок вперед і на бездоганній китайській переклала, хоча її тон був далеким від покірності:

     — 阿雅为利用了你的勇气而向你道歉。 (Ая просить вибачення за те, що скористалася вашою мужністю).
​Юнак ледь помітно звузив очі, зафіксувавши це дивне ім’я   — Ая. Його напівусмішка стала глибшою, небезпечнішою. Але Арія не зупинилася. З ледь помітною, майже переможною посмішкою вона додала, влучаючи прямо в ціль:
​     — 不过，既然你已经开始了，也许你应该帮她完全站起来。 (Хоча, якщо ви вже почали, ви могли б допомогти їй піднятися повністю).
Вона підійшла до Аяни й спробувала допомогти їй встати. Але це вийшло не одразу: дівчина відчула різкий біль у нозі й, спираючись на неї, знову впала. Юнак схвильовано простягнув руки, щоб підтримати її, але Арія різко зупинила його рух.  
Аяна відчула, що між ними виникла напруга. «Може, Арія сказала щось не те…» — подумала вона, відчуваючи сором і невпевненість. Тоді, зібравши всю сміливість, вона повернула голову до юнака й карявою англійською промовила:  
    — Sorry… and thenk you!  
Її голос був тихим, але щирим. У ньому звучала вдячність, змішана з розгубленістю й бажанням хоч якось подолати мовний бар’єр.  
Юнак ледь помітно посміхнувся, почувши голос Аяни. Її слова прозвучали невпевнено, але щиро, і саме ця щирість торкнулася його. Аяна ж, помітивши вигин його губ, відчула, як щоки раптово спалахнули червоним. Вона поспішно відвела погляд, намагаючись приховати хвилювання, та серце все одно билося швидше, ніж зазвичай.  
Дівчата неспішно рушили сходами вгору. Кожен крок давався Аяні нелегко — біль у нозі нагадував про падіння, але вона вперто йшла далі, не бажаючи здаватися. Юнак дивився їй услід, і всередині нього точилася боротьба: бажання підійти й допомогти боролося з внутрішнім переконанням залишитися осторонь. Його руки майже тягнулися вперед, але він стримував себе, ніби боявся порушити невидиму межу.