Розділ 7 Побічна дія

        Ранок настав тихо й світло. Дівчата прокинулися рівно о шостій, немов їхні серця відчували, що цей день буде особливим. Вони швидко вмилися, вдягнулися й попрямували до їдальні. Там їх чекали склянки свіжого соку й тарілки з хрусткими пластівцями. Кожна відчувала всередині вир хвилювання й радості — попереду було щось нове, невідоме, але водночас бажане. Аяна нахилилася вперед, очі її світилися нетерплячим блиском. 

— Нарешті побачу місто… — вирвалося майже з усмішкою. — Вона відразу додала, ніби виправдовуючись: — З новою родиною ми часто їздили, але нас із Луізою майже нікуди не водили. А самих залишати — навіть не думали. 

      Арія відклала ложку, погляд її став м’якшим.

 — Це, мабуть, було прикро… — сказала вона тихо. 

      Аяна знизала плечима, ковтнула сік і ледь усміхнулася: 

— Та ні, ми все одно знаходили собі заняття й пригоди. Вона замовкла, пальці ковзнули по поверхні столу. 

          Арія помітила цей рух і нахилилася ближче: 

— Так і не додзвонилася? 

      Аяна кивнула, але в її очах не було тривоги — лише впертість і віра. 

— Вона розсудливіша за мене. Я знаю, що з нею все гаразд… тільки б зрозуміти, що Луіза задумала. 

       Селі з’явилася ближче до восьмої. Коли вона зайшла до їдальні, її зустріли обурені погляди — дівчата вже встигли відчути нетерплячість. 

— Я вас розумію, — спокійно промовила директорка, сідаючи поруч. — Але часу буде більш ніж достатньо, навіть якщо ми виїдемо об одинадцятій.

 — Ми? — насторожено перепитала Аяна, її голос прозвучав із легким сумнівом. 

     Селі усміхнулася, але в її очах світилася серйозність: 

— Так. Я поїду з дівчатками. Не хвилюйтеся, я вам не заважатиму. Нам просто також потрібно до центру.

        Вона розповіла про зустріч із можливими кандидатами на роль батьків для Олі й Олени. Її слова були сповнені надії, але й тривоги — адже знайти родину для дітей означало подарувати їм нове життя. Аяна й Арія переглянулися. У їхніх очах світилася рішучість. Вони зрозуміли: це важливий момент, і вони хочуть бути поруч у цей момент.

 — Ми приєднаємося, — промовили вони майже одночасно, і в їхніх голосах звучала не лише цікавість, а й готовність розділити відповідальність. 

       У цю мить дівчата відчули, що їхня подорож набуває нового сенсу. Закінчивши сніданок, вони гуртом вирушили до машини та нарешті поїхали. Дорога пролягала крізь вузькі вулички, що піднімалися крутими схилами й раптово переходили у сходи, гублячись між багатоповерхівками. Час від часу перед очима відкривався несподіваний вид на річку — її срібляста гладь мерехтіла крізь хаотичну забудову, немов нагадуючи про спокій серед міської метушні. Тут усе жило вертикально: навіть маленькі кіоски примудрялися втиснутися на крихітних терасах, створюючи дивний, але гармонійний рельєф. 

        Ще хвилин десять — і вони опинилися на центральних вуличках Шаняня. Вони були вузькі, але сповнені життя, поєднували старе й нове: поряд із невеликими чайними лавками стояли модні кав’ярні, поруч із пральнею, де сушилася білизна, сяяли вітрини дизайнерських бутіків. Цей контраст заворожував: запах дорогого парфуму з бутіків змішувався з ароматом свіжозавареного жасминового чаю та вогкого каменю. Шанянь не просто жив — він пульсував. 

          Вечорами та під яскравим сонячним світлом тут панувала особлива магія. Коли сутінки починали огортати місто, неонові вивіски — насичено-сині, глибокі червоні та отруйно-смарагдові — відбивалися в калюжах після недавнього дощу, перетворюючи асфальт на розлите чорнило, перемішане з вогнями. Удень сонячні промені торкалися кожної вітрини, відбиваючи золоті промінчики, і місто ставало схожим на кадр із високобюджетної драми. Аяна дивилася у вікно автомобіля і відчувала, як цей ритм міста починає битися в її скронях. Це був простір, де кожен поворот обіцяв фатальну зустріч, а кожна тінь у під’їзді здавалася знайомою. Шанянь готував для неї щось величне, і саме повітря тут здавалося наелектризованим — ніби перед грозою, якої немає в прогнозі погоди.

         Арія й Аяна, дивлячись на це, відчули себе героїнями романтичної дорами, ніби їхня власна історія впліталася у ритм міста. Та швидко зібравши думки, вони вийшли з машини, повернувши до реальності. 

— Нам потрібно пройти до середини вулички, — спокійно пояснила Селі. — Місіс Чхве казала, що там є фонтан, і вона чекатиме нас саме там. 

— Ти знаєш, у якому напрямку йти? — запитала Арія, уважно дивлячись на карту. 

— Ні… — зізналася Селі, розгублено крутячи її в руках.   

          Аяна усміхнулася й весело запропонувала: 

— Тоді ти розбирайся з картою, а ми будемо наглядати за дівчатами. Арія, ти з Оленою, а я з Олею.

          Арія кивнула й міцно взяла Олену за руку. Аяна зробила те саме з Олею. Їхні пальці переплелися, і цей простий дотик дарував дітям відчуття захищеності. Вони радісно розглядали довкола й показували пальцями на яскраві вітрини чи тварин, які стояли неподалік. Селі сподобалася ця ідея. Вона зосередилася на карті й неспішно рушила вперед, а дівчата йшли слідом, тримаючи дітей поруч. У їхніх серцях було хвилювання, але й тепло — вони знали, що йдуть назустріч чомусь важливому. 

       Спочатку все йшло за планом. Вони рухалися вузькою вуличкою серед шуму й метушні перехожих. Гомін міста зливався в єдину хвилю, що накочувалася на них з усіх боків. 

       Селі йшла попереду, не звертаючи уваги на розмови навколо. Її погляд був прикутий до карти; вона зосереджено вивчала кожну лінію, кожен поворот, ніби від цього залежала їхня безпека. 

        Арія, навпаки, прислухалася до голосів. Її слух уловлював акценти, інтонації, слова. Вона розуміла все: одні дівчата захоплено обговорювали актора, який їм подобався, і з подивом дізналися, що він має дівчину; інші говорили про школу, про вчителів і домашні завдання. Для Арії це було природно — вона легко впліталася у ритм чужих розмов, відчуваючи себе частиною цього багатоголосого світу.