Розділ 6

Ранок видався теплим і лагідним, немов сам світ вирішив подарувати їм новий початок. Аяна й Арія, ще сонні, але щасливі, сміялися й обговорювали свої сни. У кожної було дивне відчуття — ніби вони знали одна одну з самого дитинства, хоча зустрілися лише вчора. Це відчуття спорідненості робило їхні голоси дзвінкими, а усмішки — щирими.  
Вдягнувши зручний одяг, вони вирушили розглядати лікарню. Коридор виявився сучасним і просторим: з одного боку тягнулися ряди палат, а з іншого відкривалися великі панорамні вікна, крізь які лилося ранкове світло. Сонце грало на скляних поверхнях, і все навколо здавалося світлішим, ніж учора.  
       — Знаєш, Арі, — Аяна злегка штовхнула подругу плечем, її голос був дзвінким і підбадьорливим, — у тому сні, що ми обговорювали, ти була в корейському ханбоці, а я... я просто спостерігала. Здається, ми справді були поруч завжди, просто в різних декораціях.
Арія розсміялася, і цей сміх підхопила Селі Сей, що виринула з-за повороту. Директорка виглядала бадьорою, її офіційний та професійний тон сьогодні пом'якшився ранковим теплом.
    — Ви вже на ногах? Прекрасно, — Селі жестом запросила їх слідувати за нею. — Як бачите, наш корпус персоналу — це окрема екосистема..
Аяна уважно роззиралася. Її розум фіксував: сучасні системи вентиляції, ідеальна чистота, відсутність зайвого шуму. Це була ідеальна корпоративна модель об'єкта.. Виявилося, що це корпус для персоналу. Він мав два поверхи, але через те, що більшість кімнат були двоповерховими, будівля сягала рівня третього.  
      — Селі, — Аяна зупинилася біля одного з вікон, дивлячись на територію, — якщо це корпус для персоналу, то де ми будемо приймати тих, про кого ви казали вчора? Тих, хто "покинутий напризволяще"? Я хочу побачити робочу зону. Мені потрібно зрозуміти логістику наших дій.
Далі вони пройшли крізь масивні скляні двері, які безшумно роз’їхалися перед ними, і опинилися у закритому саду. Простір мав округлу форму, а в центрі височів фонтан у вигляді русалочки. Її кам’яне обличчя було ніжним, а вода, що стікала з рук, дзвеніла, мов старовинна китайська пісня, записана на шовку.
​Навколо стояли лавиці з темного, відполірованого дерева, а рідкісні дерева росли хаотично, створюючи відчуття живої природи серед архітектурної гармонії. Проте, Аяна помітила, що це не звичайний сад: над кронами дерев височів скляний купол, який вночі відбивав вогні Шаняню, створюючи ілюзію, що вони знаходяться просто неба, захищені від усього світу. Світло ламп було приглушеним, смарагдовим, як очі заздрісних богів.
​Раптом Аяна зупинилася біля фонтану. Вода дзвеніла, але в цьому звуці їй вчулося щось більше. Повітря навколо неї раптом стало солодким і терпким водночас — запах нічного дощу, хвої та чогось, що нагадувало їй запах дорогих парфумів з минулого життя. Вона не бачила ЙОГО, але відчула, як простір наелектризувався. Серце зробило зайвий удар і завмерло...
Селі продовжила екскурсію, розповідаючи про інші відділи лікарні: психіатричний, хірургічний, відділ реабілітації та невеликий відділ вірусології. Кожен із них був оформлений сучасно, обладнаний новітніми технологіями, які здавалися майже фантастичними.  
Аяна й Арія слухали з захопленням, їхні очі світилися цікавістю. Вони розглядали кожну деталь — від блиску металевих поверхонь до м’якого світла ламп, що створювало атмосферу затишку навіть у найсерйозніших відділеннях.  
Зрештою вони дійшли до їдальні. Та більше нагадувала кав’ярню, ніж лікарняний заклад: теплі кольори, аромат свіжої випічки, тихий шепіт кавомашини. Дівчата сіли за невеликий столик біля вікна, замовили каву й круасани. Гарячий напій зігрів їхні руки, а ніжний смак випічки подарував відчуття дому.  
Селі зробила перший ковток кави й, поставивши чашку на стіл, промовила задумливо, але з ноткою рішучості:  
     — Ми приїхали на три тижні раніше. Це добре: буде час звикнути до всього, облаштовуватися… і ще знайти для Олі та Олени батьків.  

Аяна вдихнула аромат свіжої кави, і цей запах здався їй найчеснішим підтвердженням того, що вона вільна.. потім вона відкусила шматочок круасана, насолоджуючись хрускотом тіста, але слова Селі про батьків для двійнят змусили її миттєво повернутися до думки про дівчат.. Аяна різко піднялася, її очі спалахнули тривогою:  
     — Вони, мабуть, голодні! Я зовсім забула, треба піти до них… — вона картала себе за цю неуважність, відчуваючи провину.  

Селі поспішила заспокоїти Або, її голос був лагідним, але впевненим:  

    — Все з ними добре. Вони вже поїли й зараз дивляться мультики. А ще… цікаво те, що вони змінилися. Оля стала більш активною, навіть відчула біль від уколу. А Олена, навпаки, стала спокійною. Жодна більше не бачить силуетів і не чує голосів. Той препарат справді діє.  

Аяна не стримала емоцій, її голос пролунав дзвінко й радісно:  

   — Це ж чудово!  

Арія, яка завжди говорила спокійно й зважено, додала:  

    — Нам потрібні телефони, щоб зв’язуватися між собою. Це важливо.  

Аяна одразу підтримала її, кивнувши: Селі спокійно монотонно промовила: 

   — Так, я теж згодна. Але зробімо так: сьогодні ми будемо спостерігати за дівчатами…  
  — Тобто ми з Арією будемо спостерігати? — швидко перебила її Аяна, звертаючись до Селі, ніби прагнула уточнити кожну деталь.  

Директорка усміхнулася, її очі світилися теплом, але голос залишався серйозним:  

      — Так. Ви придивитеся за ними, а я тим часом зв’яжуся з деякими людьми. Можливо, зможу знайти для них батьків. А завтра зранку ви поїдете в центр міста й придбаєте нові гаджети. Ну що, згодні?  
         — Так! — вигукнули дівчата одночасно, їхні голоси злилися в єдине «так», сповнене радості й готовності діяти.  У цю мить між ними панувало відчуття єдності. Кожна знала: попереду буде багато труднощів, але вони вже стали командою. І навіть найменші кроки — спостереження за дітьми, пошук нових батьків, купівля телефонів — були частиною великої справи, яка могла змінити чиїсь життя назавжди.
День минув тихо, майже спокійно, немов сама лікарня дарувала їм перепочинок після довгих тривог. Селі домовилася з кількома жінками про зустріч — вони мали познайомитися з Олею та Оленою, щоб зрозуміти, чи зможуть стати для них новою родиною. А іще директорка спробувала зв'язатися із військовими групами на островах Нанші.
Аяна тим часом гуляла з Олею. Її дивувала нова активність дівчинки: вона почала відчувати біль, реагувати на дотики й навіть на дрібні незручності. Це було дивом, але водночас лякало саму дитину. Іноді Оля сердито злилася, не розуміючи, що відбувається з її тілом, але хвилини гніву швидко танули, залишаючи лише дитячу цікавість і тиху усмішку.  
Арія проводила час з Оленою. Їхня зустріч була спокійною, майже медитативною: вони сиділи поруч, читали книги й малювали. Олена, яка раніше була надто активною, тепер знаходила задоволення у тиші, її рухи стали плавними, а голос — м’яким. Арія дивилася на неї й відчувала дивне тепло, ніби ця дитина нагадувала їй когось із минулого життя.  
Після вечері Аяна й Арія допомогли маленьким заснути. Вони лагідно поправляли ковдри, шепотіли слова заспокоєння, і зрештою Оля й Олена занурилися у сон, такий глибокий і безпечний, що їхні обличчя здавалися майже ангельськими.  
Виснажені, Аяна й Арія повернулися до своєї кімнати. Вони ще не звикли до такого комфорту: м’які ліжка, теплі кольори, відчуття дому. Це було нове й трохи незвичне, але водночас дарувало відчуття захищеності.  
Дівчата ще кілька годин розмовляли. Аяна розповідала про свою родину — про матір, яка приходила рідко, про батька, що завжди був зайнятий, але надсилав гроші й повідомлення, і про сестру Луізу, яка була для неї світлом у темряві. Її слова звучали то з болем, то з ніжністю, і Арія слухала уважно, не перебиваючи.  
Потім настала черга Арії. Вона ділилася історіями про своїх близьких: про маму, яка здавалася жорстокою, але по факту була нещасливою, про тата, якого вона так сильно любить. Вони намагалися її почути та зрозуміти, але нічого не виходило, і на порятунок прийшла Селі. Арія повторювала, що батьки схожі, деякі події повторювалися, але в кожному новому житті відбувалося все інакше. Вона детально говорила про минулі життя й про відчуття, що все у світі повторюється, але завжди з новими відтінками. Її голос був тихим, але сповненим глибини, і Аяна ловила кожне слово, ніби це була музика.  
Коли сили остаточно покинули їх, вони лягли спати. У кімнаті панувала тиша, лише зоряна стеля мерехтіла над ними, нагадуючи про нескінченність світу. І в цю мить вони відчули: попри всі труднощі, вони не самотні. Їхні історії переплелися, і тепер вони мали одне одного.