Розділ 6 Світло під куполом

            Селі навпаки пішла до свого кабінету; їй конче потрібно було дізнатися про справи в старій лікарні. Вона відкрила ноутбук і побачила два листи. Вірмонд, хоч і скинув файл дослідів дружини, та вимагав пояснень. На що Селі пообіцяла, що обов'язково зателефонує, коли в них буде ранок. А другий лист був від Сергія, але це більше схоже на чек на суму п'ять мільйонів доларів. 

       Ранок видався теплим і лагідним, немов сам світ вирішив подарувати їм новий початок. Аяна й Арія, ще сонні але щасливі, сміялися й обговорювали свої сни. У кожної було дивне відчуття — ніби вони знали одна одну з самого дитинства, хоча зустрілися лише вчора. Це відчуття спорідненості робило їхні голоси дзвінкими, а усмішки щирими.

       Вдягнувши зручний одяг, вони вирушили розглядати лікарню. Коридор виявився сучасним і просторим: з одного боку тягнулися ряди палат, а з іншого відкривалися великі панорамні вікна, крізь які лило ранкове світло. Сонце грало на скляних поверхнях, і все навколо здавалося світлішим, ніж учора. 

— Знаєш, Арі, — Аяна злегка штовхнула подругу плечем, її голос був дзвінким і підбадьорливим, — у тому сні, що ми обговорювали, ти була в корейському ханбоці, а я... я просто спостерігала. Здається, ми справді були поруч завжди, просто в різних декораціях.

       Арія розсміялася, і цей сміх підхопила Селі Сей, що виринула з-за повороту. Директорка виглядала бадьорою, її офіційний і професійний тон сьогодні пом'якшав ранковим теплом.

 — Ви вже на ногах? Прекрасно, — Селі жестом запросила їх слідувати за нею. — Як бачите, наш корпус персоналу — це окрема екосистема...

       Аяна уважно роззиралася. Її розум фіксував: сучасні системи вентиляції, ідеальна чистота, відсутність зайвого шуму. Це була ідеальна корпоративна модель об'єкта. Виявилося, що це корпус для персоналу. Він мав два поверхи, але через те, що більшість кімнат були двоповерховими, будівля сягала рівня третього. 

— Селі, — Аяна зупинилася біля одного з вікон, дивлячись на територію, — якщо це корпус для персоналу, то де ми будемо приймати тих, про кого ви казали вчора? Тих, хто "покинутий напризволяще"? Я хочу побачити робочу зону. 

— Звісно, — посміхаючись промовила Селі. 

        Далі вони пройшли крізь масивні скляні двері, які безшумно роз’їхалися перед ними, і опинилися у закритому саду. Простір мав округлу форму, а в центрі височів фонтан у вигляді русалочки. Її кам’яне обличчя було ніжним, а вода, що стікала з рук, дзвеніла, мов старовинна китайська пісня, записана на шовку. 

       Навколо стояли лавиці з темного відполірованого дерева, а рідкісні рослини росли хаотично, створюючи відчуття живої природи серед архітектурної гармонії. Проте Аяна помітила, що це не звичайний сад: над кронами дерев височів скляний купол, який вночі відбивав вогні Шаняню, створюючи ілюзію, що вони знаходяться просто неба, захищені від усього світу. Світло ламп було приглушеним, смарагдовим, як очі заздрісних богів. 

      Раптом Аяна зупинилася біля фонтану. Вода дзвеніла, але в цьому звуці їй вчулося щось більше. Повітря навколо раптом стало солодким і терпким водночас — запах нічного дощу, хвої та чогось, що нагадувало їй запах дорогих парфумів з минулого життя. Вона не бачила його, але відчула, як простір наелектризувався. Серце зробило зайвий удар і завмерло... 

       Селі продовжила екскурсію, розповідаючи про інші відділи лікарні: психіатричний, хірургічний, відділ реабілітації та невеликий відділ вірусології. Кожен із них був оформлений сучасно, обладнаний новітніми технологіями, які здавалися майже фантастичними. Аяна й Арія слухали з захопленням, їхні очі світилися цікавістю. Вони розглядали кожну деталь — від блиску металевих поверхонь до м’якого світла ламп, що створювало атмосферу затишку навіть у найсерйозніших відділеннях. Зрештою вони дійшли до їдальні. Та більше нагадувала кав’ярню, ніж лікарняний заклад: теплі кольори, аромат свіжої випічки, тихий шепіт кавомашини. Дівчата сіли за невеликий столик біля вікна, замовили каву й круасани. Гарячий напій зігрів їм руки, а ніжний смак випічки подарував відчуття дому. Селі зробила перший ковток кави й, поставивши чашку на стіл, промовила задумливо, але з ноткою рішучості: 

— Ми приїхали на три тижні раніше. Це добре: буде час звикнути до всього, облаштуватися… і ще знайти для Олі та Олени нових батьків. 

     Аяна вдихнула аромат свіжої кави, і цей запах здався їй найчеснішим підтвердженням того, що вона вільна.. Потім вона відкусила шматочок круасана, насолоджуючись хрускотом тіста, але слова Селі про батьків двійнят змусили її миттєво повернутися до думки про дівчат.. Аяна різко піднялася, її очі спалахнули тривогою: 

— Вони, мабуть, голодні! Я зовсім забула, треба піти до них… — вона картала себе за цю неуважність, відчуваючи провину. 

      Селі поспішила заспокоїти Аяну, її голос був лагідним, але впевненим: 

— Все з ними добре. Вони вже поїли й зараз дивляться мультики. А ще… цікаво те, що вони змінилися. Оля стала більш активною, навіть відчула біль від уколу. А Олена, навпаки, стала спокійною. Жодна більше не бачить силуетів і не чує голосів. Той препарат справді діє. 

     Аяна не стримала емоцій, її голос пролунав дзвінко й радісно: 

— Це ж чудово! Але стривай — нових батьків?

 — Їхня мати вирішила продати дітей якомусь чоловікові за пляшку, — зі смутком говорила Селі, — проте доля так склалася, що його посадили до в'язниці, а дівчат, оскільки не мають більше родичів, хотіли відправити до притулку. Та там працює моя знайома, і вона боялася забирати дівчат, тому всі документи передала мені. 

— Бідолашні! — обидві відчайдушно промовили. 

— Уже ні, їм доля подарувала тебе! — радісно промовила Селі.

      Арія, яка завжди говорила спокійно, й зважено, додала: 

— Нам потрібні телефони, щоб зв’язуватися між собою. Це важливо. 

      Аяна одразу підтримала її, кивнувши; Селі спокійно монотонно погодилася:

 — Так, я теж згодна. Але зробімо так: сьогодні ми будемо спостерігати за дівчатами…