Розділ 5

Після трьох годин польоту вертоліт нарешті приземлився на галявині Шанянь. Повітря було свіже й прохолодне, а далекі нічні вогні навколо здавалися чужими й водночас обнадійливими. Селі обережно перенесла двійнят до салону сірого автомобіля, вкладаючи їх так, ніби це були її власні діти.  
Аяна та Арія тим часом радісно взялися переносити речі до багажника. Їхні голоси звучали легко, мов дзвінкі дзвіночки, що розганяли втому після довгого польоту.  
     — Знаєш, я теж пам’ятаю минуле життя, — почала Аяна, притримуючи важку сумку. — У мене була подруга, яка обожнювала Корею й мріяла туди поїхати.  
Арія зупинилася, її очі засяяли теплом:  

       — У мене теж була така подруга. Саме тому я й вивчила ці мови досконало. Я сподіваюся зустріти її знову, вона обіцяла, що переродиться в цих країнах.
         — Ти впевнена, що в неї буде та  сама зовнішність? — з цікавістю запитала Аяна.  
          — Ні, — зізналася Арія, усміхаючись. — Але я впевнена: коли опинюся поряд, то відчую це одразу. Ми зможемо говорити легко, з перших хвилин… так само як із тобою.  
Аяна засміялася, її голос був дзвінким і щирим:  
        — Я теж так думаю...... — зробивши коротку паузу, Ая додала — Ми дійсно з тобою різні, але водночас дивовижно схожі.  
Арія кивнула й розсміялася у відповідь. Їхній сміх злився в єдину мелодію, що наповнила нічну тишу теплом. Дівчата перенесли всі речі, закрили багажний відділ і сіли в салон автомобіля. Селі зайняла місце за кермом — вона впевнено тримала руки на рулі, її рухи були точними й спокійними, мов у людини, яка звикла брати відповідальність. Попереду залишалася ще година дороги, і вони вирушили до новітньої лікарні, яка мала стати їхнім прихистком і водночас місцем великої місії.  
Сірий автомобіль повільно звернув із головної дороги й виїхав на алею, обсаджену високими деревами. Їхні крони утворювали темний тунель, крізь який пробивалося світло фар, немов вони в’їжджали у новий світ. За кілька хвилин перед очима відкрилася будівля — новітня лікарня, що вирізнялася серед нічного пейзажу своєю сучасністю й величчю.  
    — Вау... — видихнула Аяна, і в її голосі не було жодного сарказму, лише щире захоплення. — Селі, це... це справжній палац для розбитих душ. Я очікувала побачити стерильні стіни, а не фортецю з майбутнього..
     — У Китаї кажуть: "Великий шлях починається з першого кроку", але ми, здається, щойно зробили стрибок через прірву, — з таким же захопленням промовила Арія, усміхаючись. — Тепер головне — як нас зустрінуть мешканці..
Лікарня була зведена зі скла й світлого каменю, фасади відбивали світло ліхтарів, створюючи ілюзію сяйва. Але це не було просте світло; воно заломлювалося крізь панорамні вікна, тоновані в глибокий смарагдовий відтінок, нагадуючи неоновий дощ над сучасним Шанхаєм.
​Білі стіни здавалися чистими, майже стерильними, але водночас теплими — завдяки вбудованій системі клімат-контролю, яка розсіювала ледь помітний запах сандалу та свіжого озону. Жодного натяку на присмак дешевих дезінфекторів; тут пахнуло великими грошима та бездоганним порядком. Це було зовсім не так, як холодні й облуплені стіни старої психіатрії.
​Аяна першою відчула хвилю емоцій. Її серце стискалося від очікування й надії. Вона дивилася на будівлю й думала: ось тут ми почнемо нове життя, ось тут ми зможемо допомогти тим, кого світ забув. Її очі блищали, і в них відбивалося світло нової лікарні, мов віддзеркалення майбутнього. Автомобіль повільно об’їхав територію лікарні й зупинився біля заднього входу. Двигун стих, і тиша накрила їх, мов ковдра. Оля й Олена прокинулися, ще сонні, але спокійні. Вони давно звикли до відсутності матері, настільки, що навіть забули її справжнє обличчя. Та коли побачили поруч Аяну, їхні очі засяяли — дівчатка зраділи й без страху вийшли з автомобіля, тримаючись за її руки, ніби вона була для них тією опорою, якої вони так потребували.  
Селі Сей тим часом попрямувала до багажного відділу, щоб забрати речі. Раптом із тіні вискочив охоронець — він поспішив допомогти з важкими сумками, і його рухи були швидкі, але уважні.  
    — У цьому місці ми не лише допомагатимемо, а й житимемо, — стурбовано промовила директорка, дивлячись на дівчат. — Сподіваюся, ви не проти?  
      — Якщо кімната буде не гіршою, ніж у тій лікарні, то я за! — радісно вигукнула Аяна, а потім, уже менш упевнено, додала: — А ще… мені можна буде виходити за межі лікарні? 
Селі хитро всміхнулася:  
     — А хіба ти маєш якісь протипоказання? До речі, ви не проти бути в одній кімнаті?  
       — А є якісь протипоказання? — майже в один голос, тим самим загадковим тоном, відповіли Арія й Аяна.  
На вході горіли м’які лампи, їхнє світло було золотавим і лагідним, нагадуючи про затишок дому. Проте, підходячи ближче, Аяна помітила, що ці "лампи" — це приховані сканери сітківки ока, вмонтовані в масивні скляні двері, які безшумно роз’їхалися перед Селі. Над входом тьмяно світилася вивіска з ієрогліфами: "Центр Ментального Здоров'я Нічне Сяйво". Директорка засміялася й попрямувала всередину, а дівчата пішли слідом. Їм показали кімнати й залишили наодинці. Оля й Олена, виснажені дорогою, знову заснули, навіть не переодягнувшись. Сьогодні їм це було дозволено — вперше за довгий час вони могли відчути себе дітьми, а не пацієнтами.  
Аяна й Арія зайшли до своєї палати та здивовано завмерли. Вона й справді більше нагадувала кімнату, ніж лікарняне приміщення. Простір був двоповерховим, із розкішним дизайном, що поєднував комфорт і функціональність.  
Верхній рівень кімнати зустрічав великим округлим ліжком, що потопало в ніжно-блакитній постелі. Безліч подушок створювали відчуття невагомості, а поруч примостився вишуканий столик із поличками для книг — ідеальний куточок для роздумів та письменницької праці. Нижній рівень, ідентичний за формою, вабив фіолетовими відтінками, пухнастими подушками та м'яким хутряним пледом, який обіцяв затишок навіть у найхолодніші ночі. Робоча зона була продумана до дрібниць: масивний стіл із сучасним комп’ютером, стелажі з літературою та дрібний декор, що надавав цьому простору душі.
​Стеля вражала імітацією зоряного неба. Коли ви вимкнули основне світло, кругла люстра наповнила простір м’яким місячним сяйвом, а крізь вікно з легкими шторами пробивалися вогні китайського мегаполіса, нагадуючи про життя, яке вирувало за межами вашої фортеці. Напівзакруглені сходи з делікатною підсвіткою та вбудовані в стіни елегантні шафи підкреслювали професійну практичність інтер'єру.
​Аяна провела рукою по поручнях, відчуваючи тепло дерева. У серці нарешті розлився спокій: це місце справді могло стати домом. Арія відповіла їй мовчазним кивком — вони обидві розуміли, що попереду велика місія, але тепер у них був цей досконалий простір для відновлення сил. Раптом дівчата помітили ліворуч майже невидимі двері, що майстерно маскувалися під частину стіни. Обмінявшись інтригуючими поглядами, вони відчинили їх: за ними ховалася світла й охайна ванна кімната. Тепла плитка під ногами та свіжий аромат стали фінальним акордом цієї ідеальної картини.