Розділ 5. Смарагдовий притулок

        Після трьох годин польоту вертоліт нарешті приземлився на галявині Шанянь. Повітря було свіже й прохолодне, а далекі нічні вогні навколо здавалися чужими й водночас обнадійливими. 

        Селі обережно перенесла двійнят до салону сірого автомобіля, вкладаючи їх так, ніби це були її власні діти. Аяна та Арія тим часом радісно взялися переносити речі до багажника. Їхні голоси звучали легко, мов дзвінкі дзвіночки, що розганяли втому після довгого польоту. 

— Знаєш, я теж пам’ятаю минуле життя, — почала Аяна, притримуючи важку сумку. 

— У мене була подруга, яка обожнювала Корею й мріяла туди поїхати. Арія зупинилася, її очі засяяли теплом: — У мене теж була така подруга. Саме тому я й вивчила ці мови досконало. Я сподіваюся зустріти її знову; вона обіцяла, що переродиться в цих країнах. 

— Ти впевнена, що в неї буде та сама зовнішність? — з цікавістю запитала Аяна. 

— Ні, — зізналася Арія, усміхаючись. — Але я впевнена: коли опинюся поряд, то відчую це одразу. Ми зможемо говорити легко з перших хвилин… так само, як із тобою.

       Аяна засміялася, її голос був дзвінким і щирим: 

— Я теж так думаю... — зробивши коротку паузу, Аяна додала: — Ми дійсно з тобою різні, але водночас дивовижно схожі. 

         Арія кивнула й розсміялася у відповідь. Їхній сміх злився в єдину мелодію, що наповнила нічну тишу теплом. Дівчата перенесли всі речі, закрили багажний відділ і сіли в салон автомобіля.

        Селі зайняла місце за кермом — вона впевнено тримала руки на кермі, її рухи були точними й спокійними, мов у людини, яка звикла брати відповідальність. Попереду залишалася ще година дороги, і вони вирушили до новітньої лікарні, яка мала стати їхнім прихистком і, водночас, місцем великої місії.

      Сірий автомобіль повільно звернув із головної дороги й виїхав на алею, обсаджену високими деревами. Їхні крони утворювали темний тунель, крізь який пробивалося світло фар, немов вони в’їжджали у новий світ. Та дівчата були виснажені й швидко задрімали під легке гойдання. 

    Неочікувано Селі різко загальмувала й, буркнувши, що ще не звикла до тварин, посміхнулася й поїхала далі. За кілька хвилин перед очима відкрилася будівля — надсучасна лікарня, що вирізнялася серед нічного пейзажу своєю сучасністю й величчю. 

— Вау... — видихнула Аяна, і в її голосі не було жодного сарказму, лише щире захоплення. — Селі, це... це справжній палац для розбитих душ. Я очікувала побачити стерильні стіни, а не фортецю з майбутнього.. 

— У Китаї кажуть: "Великий шлях починається з першого кроку", але ми, здається, щойно зробили стрибок через прірву, — з таким же захопленням промовила Арія, усміхаючись. — Тепер головне — як нас зустрінуть мешканці.. 

      Лікарня була зведена зі скла й світлого каменю, фасади відбивали світло ліхтарів, створюючи ілюзію сяйва. Але це не було просте світло: воно заломлювалося крізь панорамні вікна, тоновані в глибокий смарагдовий відтінок, нагадуючи неоновий дощ над сучасним Шанхаєм. ​

       Білі стіни здавалися чистими, майже стерильними, але водночас теплими — завдяки вбудованій системі клімат-контролю, яка розсіювала ледь помітний запах сандалу та свіжого озону. Жодного натяку на присмак дешевих дезінфекторів; тут пахло великими грошима та бездоганним порядком. Це було зовсім не так, як холодні й облуплені стіни старої психіатрії. 

       ​Аяна першою відчула хвилю емоцій. Її серце стискалося від очікування й надії. Вона дивилася на будівлю й думала: ось тут ми почнемо нове життя, ось тут ми зможемо допомогти тим, кого світ забув. Її очі блищали, в них відбивалося світло нової лікарні, мов віддзеркалення майбутнього. Автомобіль повільно об’їхав територію лікарні і зупинився біля заднього входу. Двигун стих, і тиша накрила їх мов ковдра. Оля й Олена прокинулися ще сонні, але спокійні. Вони давно звикли до відсутності матері, настільки що навіть забули її справжнє обличчя. Та коли побачили поруч Аяну, їхні очі засяяли — дівчатка зраділи й без страху вийшли з автомобіля, тримаючись за її руки, ніби вона була для них тією опорою, якої вони так потребували. 

       Селі Сей тим часом попрямувала до багажного відділу, щоб забрати речі. Раптом із тіні вискочив охоронець — він поспішив допомогти з важкими сумками, і його рухи були швидкі, але уважні. 

— У цьому місці ми не лише допомагатимемо, а й житимемо, — стурбовано промовила директорка, дивлячись на дівчат. — Сподіваюся, ви не проти? 

— Якщо кімната буде не гіршою, ніж у тій лікарні, то я за! — радісно вигукнула Аяна, а потім, уже менш упевнено, додала: — А ще… мені можна буде виходити за межі лікарні? Селі хитро всміхнулася: 

— А хіба ти маєш якісь протипоказання? До речі, ви не проти бути в одній кімнаті? 

— А хіба є якісь протипоказання? — майже в один голос, таким самим загадковим тоном, відповіли Арія й Аяна. 

       Селі засміялася та рушила вперед, дівчата намагалися не відставати й рушили теж. На вході горіли м’які лампи, їхнє світло було золотавим і лагідним, нагадуючи про затишок дому. Проте, підходячи ближче, Аяна помітила, що ці "лампи" — це приховані сканери сітківки ока, вмонтовані в масивні скляні двері, які безшумно роз’їхалися перед Селі. Над входом тьмяно світилася вивіска з ієрогліфами: “夜光心理健康中心”( "Центр ментального здоров'я 'Нічне сяйво".) Директорка засміялася й попрямувала всередину, а дівчата пішли слідом. Їм показали кімнати й залишили наодинці. Оля й Олена, виснажені дорогою, знову заснули, навіть не переодягнувшись. Сьогодні їм це було дозволено — уперше за довгий час вони могли відчути себе дітьми, а не пацієнтами. Близнючки не чули голосів і не бачили монстрів, як звичайні діти — радісні і мрійливі. 

     Аяна й Арія зайшли до своєї палати та здивовано завмерли. Вона й справді більше нагадувала кімнату, ніж лікарняне приміщення. Простір був двоповерховим, із розкішним дизайном, що поєднував комфорт і функціональність.

     Верхній рівень кімнати зустрічав великим округлим ліжком, що потопало в ніжно-блакитній постелі. Безліч подушок створювало відчуття невагомості, а поруч примостився вишуканий столик із поличками для книг — ідеальний куточок для роздумів та письменницької праці. Нижній рівень, ідентичний за формою, вабив фіолетовими відтінками, пухнастими подушками та м'яким хутряним пледом, який обіцяв затишок навіть у найхолодніші ночі. Робоча зона була продумана до дрібниць: масивний стіл із сучасним комп’ютером, стелажі з літературою та дрібний декор, що надавав цьому простору душі. ​