Розділ 4 Крила надії.

         Дорога до вертолітного майданчика, яка знаходилася на просторій галявині біля невеличкої хатини, тривала півтори години. Увесь цей час Аяна намагалася відволікти двійнят: вони грали в слова, вигадували кумедні історії, дивилися у вікно й розповідали, хто що бачить. Оля сміялася тихо, а Олена голосно вигукувала свої фантазії — і на мить їхні обличчя світилися дитячою радістю, ніби всі страхи залишилися позаду. 

      Тим часом у лікарні з’явилися Омелія та Вірмонд. Вони від хвилювання не могли просто сидіти й чекати, доки подіє вакцина. Лікарі повідомили їм, що після дивного препарату в Аяни виникла незрозуміла реакція. Це було вперше, коли вони зіткнулися з таким випадком, і тому Селі Сей прийняла рішення перевезти дівчину до Китаю. Вона запевнила, щойно стан стабілізується, директорка відразу зателефонує родині. Вірмонд насторожився, але все ж таки довірився, а от Омелія картала себе кожну секунду. Проте в них негаразди лише почалися...

       Чорна машина зупинилася біля великого вертольота, розфарбованого в блакитно-білі кольори. Його корпус блищав у світлі прожекторів, а гвинти тихо потріскували, готуючись до злету. Аяна взялася допомагати з речами: вона вивантажила сумки, уважно перевірила, чи нічого не забули, а потім стала посеред вулиці й, піднявши голову до повного місяця, задумалася. Вона вдихнула повітря, яке більше не пахло лікарнею... Доки дівчина допомагала з речами і насолоджувалася простором, Селі збігала до хатин. А потім вийшла звідти з великою валізою й поклала її до решти речей. — У тебе ще буде час насолодитися, ходімо, — промовила Селі і пішла до машини. 

      Аяна неспішно піднялася на борт вертольота; у середині її погляд одразу зупинився на незнайомій дівчинці. У неї було повновидне обличчя з м'якими рисами, й заокруглені темно-карі очі, які мали доброзичливий, спокійний погляд. Посмішка була легкою та щирою, волосся пряме, середньої довжини, пофарбоване в глибокий відтінок темної вишні.

 — О, Аяно, це Арія. Вона летітиме з нами, — пояснила Селі Сей.

       Аяна відповіла усмішкою й зайняла вільне місце. У салоні вертольота запала тиша, яку порушував лише рівномірний гул двигунів. Дівчина спостерігала за Селі Сей. Директорка підійшла до двійнят. Її рухи були лагідні, майже материнські. Вона дала їм снодійне, і незабаром їхні очі повільно заплющилися, занурюючи дівчат у безневинний сон. Потім директорка дістала зі своєї сумки два шприци, розділила препарат порівну й обережно ввела кожній. Кожен рух директорки був точним і позбавленим вагань. Коли голки м'яко торкнулися шкіри двійнят, Аяна відчула, як у повітрі щось змінилося — ніби важка завіса болю, що роками тяглася за Олею та Оленою, нарешті впала. 

— Я викину непотрібне сміття й відправлю наших супроводжуючих, — тихо промовила вона, але в її голосі відчувалася рішучість. 

      Аяна дивилася на все це з тривогою й водночас із надією. Вона знала: кожен їхній крок тепер — це ризик, але й шанс змінити долю тих, хто вже давно втратив право на вибір. Дівчина знову перевела погляд на Арію. У її тендітних руках лежала товста книга, сторінки якої були списані незрозумілими символами. Дівчина нахилила голову, намагаючись розгледіти літери, й запитала з хвилюванням, але й із ноткою цікавості: 

— Що це за мова? 

— Китайська! — весело відповіла Арія; її очі засяяли, а усмішка стала ще ширшою. 

— Вау, ти знаєш цю мову? — вигукнула Аяна, не приховуючи захоплення. 

— І не лише цю, — втрутилася в розмову Селі Сей. Вона саме заходила на борт і почула питання. Її голос звучав тепло, а на обличчі грала усмішка. — Арія знає ще чеську, англійську й корейську. Вибач, Арі, я не представила вас раніше. Це Аяна — вона допитлива, емоційна, але добра дівчинка.

       Аяна подивилася на Селі Сей. Директорка вже мала інший вигляд — не як суворий лікар, а як капітан, що нарешті зібрав найкращу команду. 

— Допитлива? — Аяна повернулася до Селі, і в її горіхових очах промайнув той самий іронічний вогник. — Ви занадто м'яко мене описали. 

       Директорка сіла на своє місце, а Аяна все ще дивувалася здібностям цієї нової знайомої. У її серці з’явилося дивне відчуття — ніби вони вже зустрічалися колись давно, в іншому житті чи в іншій історії. Хтось дуже схожий на неї також любив азійську культуру, обожнював читати книги й так само ніжно посміхався.

 — Ааа, так он яка вона! — радісно вигукнула Арія. Побачивши здивоване обличчя Аяни, вона додала: — Селі часто розповідала мені про тебе.

      Аяна скривила губи в дитячому сарказмі й звернулася до директорки: 

— Чому ж ти мені нічого не казала про Арію? 

      Селі Сей усміхнулася ще тепліше, її голос був лагідним, але впевненим: 

— Бо я знала, що ви швидко подружитеся, без мого втручання. 

— Чому така впевненість? — майже в один голос запитали дівчата. 

— Ви хоч і різні, але водночас схожі. Ви доповнюєте одна одну. Арія любить читати й розповідати, а ти, Аяно, хоч і обожнюєш писати, змусити тебе прочитати навіть невеликий буклет — справа нелегка. Проте нові історії й цікавинки ти завжди слухаєш із захопленням.

      Дівчата переглянулися, і в їхніх очах спалахнула іскра розуміння. Наступної миті вони вибухнули сміхом — дзвінким, щирим, таким, що розвіяв напруження й наповнив вертоліт теплом. У цю мить дівчата відчули, що між ними народжується щось більше, ніж проста дружба — зв’язок, який може стати їхньою силою у майбутньому.

        Гвинти вертольота загуркотіли, і повітря навколо затремтіло від їхнього ритмічного гуркоту. Машина повільно піднялася над землею, а світло прожекторів поступово залишилося позаду. Нічне небо розкривалося перед ними — темне й безкрає, усіяне холодними зірками. 

       Аяна відчула, як серце б’ється швидше. Її руки стиснули підлокітники крісла, але в душі було не лише хвилювання — там жила й надія. Вона кинула погляд на двійнят, які вже спали під дією снодійного; їхні обличчя здавалися беззахисними й чистими, мов у ангелів.