Розділ 3

Минув рік і лікарня змінилася до невпізнання. Там, де колись були сірі "шрами" на стінах, тепер панували світлі, спокійні кольори. Нові меблі та затишні коридори створювали ілюзію санаторію, а не місця ізоляції. Селі Сей, дивлячись на ці зміни, відчувала складну суміш почуттів: вона знала, що ціна цього затишку — свобода однієї незвичайної дівчини, але водночас вона бачила, як Аяна розквітає в цій тиші.
​Для Аяни Селі стала справжнім духовним прихистком. Кожного разу, коли Аяна пірнала поглядом у темно-сині очі Селі, вона бачила там відблиск іншої долі. Там, у лабіринтах пам’яті, Селі була Катею — тією самою дівчинкою з її шкільних років у минулому житті. Катя була для неї коротким, але неоціненним спалахом світла. Тоді Всесвіт подарував їм лише три роки спільної юності, перш ніж розвести їхні шляхи назавжди. І тепер, через цілу вічність, Аяна відчувала тихе, майже молитовне щастя: вона знову знайшла свою загублену душу там, де найменше сподівалася. Їхні вечірні розмови були чимось більшим, ніж просто бесіди лікаря з пацієнтом. Це був обмін досвідом між двома душами. Аяна розповідала про циклічність часу, про те, як люди вперто наступають на ті самі кармічні граблі, переносячи свої невивчені уроки з життя в життя. Селі слухала, затамувавши подих, і в її науковому розумі почали з’являтися тріщини, крізь які пробивалося світло істини.
​Мати, Омелія, була лише епізодом — холодною тінню, що двічі з'являлася, аби переконатися, що "процес лікування" йде за планом. Її віра в препарати була сильнішою за материнське серце. Батько, Вірмонд, відкуповувався цифровими звітами на картці, ніби сума балансу могла замінити батьківські обійми.
​Але Луіза… Луіза була іншою. Вона приходила майже щодня, приносячи з собою запах зовнішнього світу та новини, які ставали дедалі тривожнішими.
​Того вечора вони сиділи на гойдалці в літньому саду лікарні. Сонце повільно сідало, фарбуючи квіти в багряні кольори. Але попри красу навколо, Аяна відчувала, як повітря вібрує від напруги. Луіза тримала її за руку, і її пальці були незвично холодними.
     — Препарат матері майже пройшов фінальну стадію перевірки, — зі смутком промовила Луіза. Її погляд був прикутий до перших зірок, що прорізали темніючий небосхил, мов холодні голки.
Аяна насторожено повернулася до сестри. Вібрація тривоги в повітрі стала майже відчутною.
    — Ти думаєш, вони справді допоможуть? — її голос тремтів, хоча вона вже знала відповідь.
Луіза зчепила пальці в замок так сильно, що побіліли кісточки.
     — Я думаю — ні. Ми з тобою здорові, Аяно. Просто наш дар пам'ятати минуле не вписується в їхню "норму". Цей препарат… він не лікує. Він стирає. Він може просто зруйнувати нас зсередини.
Аяна широко розплющила очі. У їхній горіховій глибині спалахнула рішучість, подібна до удару блискавки. Вона випросталася, і її врівноваженість раптом перетворилася на стратегічну силу.
     — Спробуй вмовити матінку, щоб вона спочатку застосувала його на мені. Я стану її першим офіційним піддослідним об'єктом.
     — Ти й так усе життя віддуваєшся за нас обох… — тихо, з болем заперечила Луіза.
     — Довірся мені, — перебила її Аяна, і в її тоні з'явилися нотки впевненого духовного наставника. — У мене є ідея, далекосяжніша за цей сад. Я хочу переспрямувати цей ресурс. Якщо препарат справді здатен коригувати роботу мозку, я хочу віддати його хворим дітям тут, у Селі Сей. Їхні сім’ї ніколи не зможуть дозволити собі таку дорогу терапію, а ми маємо шанс змінити їхні реальні страждання на повноцінне життя. Я використаю амбіції Омелії, щоб створити диво для тих, про кого світ забув.
Луіза мовчала. Вона не до кінця розуміла складну архітектуру плану сестри, але бачила в її горіхових очах таку несамовиту силу й відчайдушність, що всі запитання відпали самі собою. Вона була готова стати тінню своєї сестри, її руками у зовнішньому світі.
​Аяна вже відкрила вуста, щоб вилити весь свій страх, що накопичився за цей рік, але тишу саду розірвав різкий, безжальний звук телефону. На екрані холодним світлом висвітлилося: "Тато Вірмонд". Його голос, спотворений динаміком, був сухим і безапеляційним — він вимагав, щоб Луіза негайно з’явилася в маєтку.
​Тиша, що запала після виклику, була важкою. Вони обидві знали правила гри в родині Верінсів: воля батька — це закон, який не обговорюється. Луіза обійняла Аяну так міцно, ніби намагалася закарбувати в пам’яті тепло її тіла, а в її погляді промайнула передсмертна тривога пташки перед бурею. Аяна лише усміхнулася куточком губ — усмішкою, в якій було більше роздумів, ніж розради. Їхні руки роз’єдналися, і кожна рушила назустріч своїй долі.
​Аяна не надала цьому дзвінку особливого значення. Вірмонд і Омелія завжди любили демонструвати владу, вириваючи їх із власного простору заради порожніх формальностей. Вона вже звикла до цього театру абсурду. Зі спокійним, майже відчуженим серцем, вона розвернулася і пішла вглиб лікарні, аби допомогти Селі. Праця з тими, хто справді потребував допомоги, була для неї найкращою медитацією перед великою грою
У лікарні було багато дітей. У ВІП‑корпусі жили ті, хто мав легкі форми хвороб: їм допомагали дорогі ліки, спокій і турбота. Ці діти навіть співали й танцювали, їхні голоси лунали коридорами, створюючи ілюзію радості. Але в інших корпусах ситуація була зовсім іншою.  
Другий корпус був наповнений дітьми, які пережили сильний психологічний стрес. У кожного своя історія, але результат один — зламані душі, що шукали вихід із темряви. Там панувала тиша, змішана з приглушеними криками, і навіть стіни здавалися просякнутими болем.  
Третій корпус зустрічав Аяну специфічним запахом — сумішшю антисептиків, застарілого страху та холодного металу. Тут не було музики, не було танців. Лише приглушене відлуння дитячих криків, що, здавалося, навічно в’їлися в потріскану фарбу стін. Це було місце для тих, кого суспільство Вірмондів воліло не помічати: діти з бідних районів, чиї душі були понівечені злиднями та тяжкими недугами.