Розділ 3 Алхімія порятунку

         Перед сіруватими дверима Селі зупинилася й простягла ключі дівчині. Її руки тремтіли, а в очах застиг невимовний смуток. Аяна без слів відчула біль директорки. 

— Зі мною все добре, — тихо, з ледь помітною усмішкою, промовила вона. 

— Добре… йди, відпочинь, — схвильовано відповіла Селі й невпевнено рушила назад. 

       Аяна переступила поріг і на мить завмерла від приємного здивування. Стіни кімнати сяяли сучасним, бездоганним виглядом у ніжному тілесному відтінку. Ліжко, хоч і пам’ятало іншу епоху, виглядало майже новим. Письмовий стіл із витонченою вінтажною лампою, під ним — м’який стілець, що запрошував до спокою. З полегшенням вона впала на ліжко й спробувала увімкнути телефон. Екран, розсічений тріщинами, усе ж ожив світлом. Усю ніч дівчина переписувалася з сестрою, ділячись подробицями жахливого вечора і планами на майбутнє. 

— Треба все розповісти мамі! — наполегливо писала Луіза, і Аяна майже чула її голос. 

— Ні… спершу переконаймося, що вона справді на нашому боці, — стривожено відповідала Аяна. — Ти зможеш таємно принести мені ноутбук?

 — Так, звісно. Завтра завітаю, — відповіла сестра.

       Потім Луіза розповіла, як минув вечір після повернення Сергія і що дядько вирішив залишитися в них на деякий час. Дівчата ще довго обмінювалися думками, а згодом, обтяжені тривожними роздумами, заснули. 

     Наступного дня Луіза непомітно сховала ноутбук у рюкзак, прикривши його речами сестри. Жоден із дорослих нічого не запідозрив. До лікарні вирушила вся родина: Сергій прагнув переконатися, що Селі мовчатиме, а Оксана не мала можливості залишитися вдома. Луіза тримала сумку міцніше, ніж зазвичай, і крадькома спостерігала за напруженим обличчям дядька. Омелія з Вірмондом поводилися так, ніби давно чекали на подібний розвиток подій, і пошепки обговорювали іншу доньку. Їхні погляди ставали дедалі пильнішими: вони були переконані, що будь-якої миті з Луізою може трапитися те саме, що й з Аяною.

     У психіатричному відділенні до Аї допустили лише Луізу. Решті родини пояснили, що відвідини можливі лише через кілька тижнів, наголосивши на необхідності лікування. Сергій мав самовдоволений вираз обличчя. Він непомітно передав чек на значну суму й тихо додав:

 — Якщо вона залишатиметься тут і надалі, такі гроші приходитимуть вам щокварталу.

      Після цього він узяв Омелію за руку й, удавано співчуваючи, повів її до машини. Луіза тим часом квапливо перекинулася кількома словами з сестрою й передала їй сумку. Вона пообіцяла щодня потай навідуватися, аби підтримати Аяну. 

     Вірмонд і Омелія щодня телефонували Селі, інколи навіть кілька разів, аби дізнатися про стан доньки. Їхня тривога звучала крізь кожне слово, наче вони намагалися втримати контроль над ситуацією. Сергій теж не давав директорці спокою — його постійні дзвінки видавали страх, що правда може вийти назовні й викрити його. Візит дядька, який спершу здавався тимчасовим, затягнувся на кілька місяців. Як кажуть, немає нічого вічного, ніж те, що планувалося тимчасовим. Його присутність ставала дедалі важчою тінню для родини.Тим часом Вірмонд без жодних прохань почав фінансувати лабораторію своєї коханої, яка наполегливо працювала над створенням ліків. Але за цією щедрістю відчувалася прихована напруга — ніби він намагався купити не лише надію, а й тишу навколо того, що відбувалося.

     Минув рік, і лікарня змінилася до невпізнання. Там, де колись були сірі "шрами" на стінах, тепер панували світлі, спокійні кольори. Нові меблі та затишні коридори створювали ілюзію санаторію, а не місця ізоляції. Аяна багато часу проводила в своїй кімнаті за ноутбуком: то заняття, то бесіди з сестрою, лише інколи прогулювалася територією лікарні. У ті моменти до неї приходила Луіза з двома найсмачнішими склянканами кави і запашними круасанами з шоколадом. Вечорами Аяна намагалася згадати ту історію з минулого життя, а у вихідні, коли лікарів було менше, директорка показувала їй тонкощі своєї роботи. Звісно, Аяна мала право не до всіх заходити, але з більшістю пацієнтів усе ж таки познайомилася. Селі Сей, дивлячись на ці зміни, відчувала складну суміш почуттів: вона знала, що ціна цього затишку — свобода однієї незвичайної дівчини, але водночас бачила, як Аяна розквітає в цій тиші.

       Для Аяни Селі стала справжнім духовним прихистком. Кожного разу, коли Аяна пірнала поглядом у темно-сині очі Селі, вона бачила там відблиск іншої долі. Там, у лабіринтах пам’яті, Селі була Катею — тією самою дівчинкою з її шкільних років у минулому житті. Катя була для неї коротким, але неоціненним спалахом світла. Тоді Всесвіт подарував їм лише три роки спільної юності, перш ніж розвести їхні шляхи назавжди. І тепер, через цілу вічність, Аяна відчувала тихе, майже молитовне щастя: вона знову знайшла свою загублену душу там, де найменше сподівалася. Їхні вечірні розмови були чимось більшим, ніж просто бесіди лікаря з пацієнтом. Селі ділилася таємницями свідомості людини і тим, як тяжко не перетнути межу. Аяна розповідала про циклічність часу, про те, як люди вперто наступають на ті самі кармічні граблі, переносячи свої невивчені уроки з життя в життя. Це був обмін досвідом між двома душами. Селі слухала, затамувавши подих, і в її науковому розумі почали з’являтися тріщини, крізь які пробивалося світло істини. 

     Мати, Омелія, була лише епізодом — холодною тінню, яка двічі з'являлася, аби переконатися, що "процес лікування" йде за планом. Її віра в препарати була сильнішою за материнське серце. Батько, Вірмонд, відкуплявся цифровими звітами на картці, ніби сума балансу могла замінити батьківські обійми. 

       Але Луіза… Луіза була іншою: вона жила на одній хвилі з Аяною. Інколи можна було подумати, що вони близнята чи двійнята, і єдине, що спростовувало це — дати народження. Луіза завжди знала, що саме потрібно сестрі навіть не розпитуючи.

      Одного вечора вони сиділи на гойдалці в літньому саду лікарні. Сонце повільно сідало, фарбуючи квіти в багряні кольори. Попри красу навколо, Аяна відчувала, як повітря вібрує від напруги. Луіза тримала її за руку, і пальці сестри були незвично холодні.