Розділ 2 Ціна істини

          Дівчата неспішно спустилися широкими сходами, відчуваючи, як повітря у вітальні стає дедалі важчим. Сергій розвалився в кріслі з виглядом господаря життя, демонструючи кожним жестом свою уявну владу. Поруч із ним Оксана нервово перебирала пальцями пасмо свого світлого волосся; її рухи були поривчастими, вона ніби не знаходила собі місця під пильним поглядом родини Верінсів. 

     Коли дівчата зупинилися на відстані витягнутої руки, Оксана нарешті підняла очі. На її обличчі з’явилася ввічлива усмішка, але вона була як маска — нерухома й холодна. Їхній дядько на мить відвернувся, даючи можливість своїй дівчині справити гарне враження. Він дістав із кишені телефон і зробив вигляд ділового директора, якому терміново потрібно дати доручення підлеглим. Оксана зробила крок уперед і, простягши руку, промовила.

 — Рада з вами познайомитися, — вимовила вона. Її голос прозвучав дивно: монотонно, позбавлений будь-якої живої вібрації чи тепла, наче ці слова були завчені напам'ять. 

         Луіза відповіла потисканням руки, а от Аяна машинально відступила. У ту ж мить її пронизав гострий електричний струм спогадів. Вона відчула знайомий "запах" душі, той самий, що колись був їй таким близьким. 

— Невже це вона?.. — ледь чутним подихом зірвалося з її губ. 

      Сергій зреагував миттєво. Він різко повернув голову, і його лютий та важкий погляд врізався в Аяну. У цьому погляді було попередження: "Не смій бачити більше, ніж дозволено". Аяна миттєво опустила очі, відчуваючи, як серце калатає об ребра, і прикусила губу, щоб не сказати зайвого. 

      Але Луіза не збиралася відступати. Вона лише уїдливо посміхнулася, і в цій усмішці була вся її зневага до театральних вистав дядька. Вона міцно стиснула руку сестри, даючи їй опору, і демонстративно, майже зачепивши Оксану плечем, повела Аяну до столу. Почалася гра, у якій кожен актор знав свою роль, але тільки сестри знали справжній сценарій.

     Оксана знітилася. Відчуття приниження, наче липкий шар, огорнуло її; вона стояла, не знаючи, куди подіти руки. Сергій, помітивши розгубленість своєї супутниці, насупився ще дужче. Його очі, темні й зловісні, мов два дула, ковзали по обличчях дівчат, намагаючись намацати їхні слабкі місця. Він ніжно взяв дівчину за руку і також подався за стіл. Вірмонд, поглинутий телефонною перепискою, також приєднався до них, і лише Омелія метушилася, поправляючи сервізи на столі. Наступні п’ятнадцять хвилин були справжнім катуванням: у повітрі висіла важка, гнітюча тиша, яку лише зрідка переривали короткі, мов постріли, фрази; Сергій нахвалював свою дівчину, а Омелія давала розпорядження слугам.

      Аяна відчула, що стіни вітальні починають стискатися. Щось усередині кричало про небезпеку й фальш. Не витримавши, вона різко піднялася — ніжки стільця пронизливо скрипнули по дорогій підлозі, розрізаючи німоту. Не промовивши ні слова, вона кинулася до виходу. Її кроки, швидкі й уривчасті, звучали як відчайдушна втеча з клітки. 

— Не хвилюйся, Омеліє, я сам із нею поговорю! — з ноткою неприхованої грубості кинув Сергій, важко підводячись із крісла. У його голосі почулося щось хиже, ніби він нарешті отримав дозвіл на полювання. 

— Я сама… я піду до неї! — вигукнула Луіза. Її голос тремтів від тривоги за сестру, але в ньому виразно чулася рішучість захистити Аяну. 

     Проте її батько одразу зупинив. Вірмонд, який до цього моменту здавався лише холодною статуєю, нарешті втрутився. Його голос пролунав строго, мов удар залізного молота, не залишаючи місця для суперечок: 

— Лу, залишайся тут. Познайомся ближче з Оксаною. А твій дядько піде й поговорить з Аяною по-сімейному. 

      Наказ Вірмонда відлунав, мов удар гільйотини. Сергій, задоволено кивнувши, рушив у темряву саду. Луіза застигла на місці, безпорадно дивлячись услід дядькові, який уже виходив. Його важка хода розривала нічну тишу, кожним кроком ніби вбиваючи цвяхи сплячому саду. Сергій наближався повільно, навмисно розтягуючи момент, насолоджуючись страхом, який, на його думку, мала відчувати дівчинка. 

     Аяна стояла біля старого фонтану, глибоко вдихаючи прохолодне, напоєне ароматом вогкої землі повітря. Вона дивилася на зорі — ті самі далекі вогні, що світили їй ще тисячі років тому, шукаючи в них хоча б краплю того спокою, що панував у міжпросторі. 

— Не смій так поводитися в присутності моєї коханої! — гаркнув він. Голос Сергія був грубий і різкий; він свистнув у повітрі, мов удар батога, що лишає кривавий слід.

     Аяна здригнулася всім тілом і різко розвернулася. Її горіхові очі розширилися від несподіваної близькості ворога, серце забилося десь у самому горлі. Вона застигла, мов маленьке звірятко в променях фар. Усередині неї розверзлася справжня битва: одна частина душі благала мовчати, щоб не викликати на себе нищівну лють цього чоловіка, але інша — та, що пам’ятала кожну помилку минулого — вимагала діяти. Якщо вона вже наділена даром бачити крізь час, то чи має право мовчати, коли бачить прірву під чиїмись ногами? 

— Дядечку… — прошепотіла вона, і цей шепіт здався гучнішим за його крик. — Я не хотіла образити її. Але ти мусиш знати… Настане день, коли вона обмане тебе, коли її світла посмішка виявиться лише віддзеркаленням твоєї власної жадібності. Але.... 

      Вона не встигла завершити фразу. Два різкі й сухі удари розірвали нічну тишу, обрушившись на її обличчя з нелюдською силою. Біль спалахнув яскравим полум’ям, нижня губа миттєво розірвалася, і тепла солона кров густим струмком потекла по підборіддю, залишаючи на шкірі страшні червоні сліди. 

     Лють Сергія була неконтрольованою, тваринною. Він грубо штовхнув Аяну, схопив за волосся й силоміць потягнув до машини, наче мішок із непотребом. Металеве клацання центрального замка пролунало як остаточний вирок. Аяна опинилася в пастці. Вона судомно вхопилася за телефон, намагаючись набрати номер батьків, але Сергій одним різким рухом вирвав апарат із її рук. Остання надія згасла разом із екраном, що згас.