РОЗДІЛ 1

Жовтень 2021 року. Париж.

– Майкл твоя кава готова, – обережно поставив чашку поряд з клієнтом високий, огрядний француз. Зважаючи на помітні залисини на його голові, він не мав жодних шансів приховати свій поважний вік, як би йому цього іноді і не хотілось.

– Дякую Жане, – роблячи перший обережний ковток відповів клієнт, якому схоже був добре знайомий власник цього закладу.

Гіркий присмак подвійного еспресо, не призвів до очікуваного полегшення. В намаганні відігнати настирну сонливість чоловік протер пальцями очі. Він давно вже не звертав увагу що всі знайомі в Парижі звуть його англійським ім’ям Майкл. А справді який Михайло, Він взагалі існував? Середнього віку чоловік, сидячий на зручному барному стільці, точно був певен що ні. Той хто носив це ім’я давно помер, зник, розчинився саме в ту хвилину, як шасі літака відірвалось від злітної смуги аеропорту Бориспіль. Начебто колись рідне, здавалось вже чужим і забутим.

– Судячи з прогнозу, цей дощ не вчухне найближчі кілька днів. На моїй пам’яті в Парижі давно не було такої мокрої, холодної осені.

– Здається Жане ти таки маєш рацію. Постійна сирість вже остогидла, куртка навіть не встигає просихати за ніч. В додачу до всього спіймав себе на думці, що мені не вистачає прогулянок сонячним Парижем.

– Дійсно, і не лише тобі. Озернись, клієнтів обмаль, погода наче розлякала всіх туристів, – жалівся старий Жан.

Тяжкі темні хмари здавили місто в облозі, здавалось що дощі не відступлять допоки місто не паде під їх натиском. Нескінчені потоки тривалих опадів стікаючи в Сену стрімко збільшували її рівень, ускладнюючи кволу осінню навігацію перенасиченою брудною рідиною річкою. Навіть височезна Ейфелева вежа, в своїх безглуздих намаганнях розрізати навпіл низькі потоки дощових хмар, була приречена на провал. Лише поодинокі невдахи, помилившись з вибором часу для довгоочікуваної мандрівки перлиною Франції, понуро вештались під огидною зливою, закутавшись в китайські дощовики, втридорога куплені на розкладках вуличних торговців сувенірами.

Михайло вже за сталою традицією був чи не першим клієнтом, маленької буланжері на розі вулиць Жан-Батист Пігаль і Нотр Дам де Лорет в 18 окрузі Парижу, власником якої вже декілька десятиліть був шістдесяти трьох річний француз Жан.

Багато років від тоді як Михайло покинув Україну, і оселився в Парижі, його ранок починався тут. Він справді любив це затишне місце. Аромат свіжозмеленої кави нагадував йому стареньку кав’ярню на центральній вулиці його рідного, маленького, західноукраїнського міста. Відчуваючи знайомі з дитинства пахощі, він частенько згадував миті, коли йому малому вдавалась вмовити молодих батьків, заглянути до закладу в надії скоштувати неймовірно смачні для дитини тістечка.

– Може щось таки перекусиш? – Жан перевів погляд на Михайла, він тільки но розрахував Софі, побажавши їй чудового дня. Круасан з мигдальним кремом і багет, ця привітна і на перший погляд життєрадісна жінка, якій було трішки більше за сорок купавала тут щоденно, рівно о сьомій двадцять ранку. Жан з Михайлом вже давно не дивувались, коли у визначений час відчинялись двері, й до буланжері першою залітала невгамовна такса, а за нею в закладі з’являлась її мила хазяйка з привітним, – Bonjour.

– Ні Жане дякую, я не голодний, – відмахнувся від пропозиції Михайло.

– Маєш кепський вигляд Майкл, ти хоч спав сьогодні?, – з турботою зауважив старий.

Спав Михайло і справді погано, точніше кажучи дві останні ночі йому не вдалось зімкнути очі й на хвилину. Привиди минулого вирвались з глибин пам’яті наче стрімка вода під шаленим напором з розірваної труби водогону.

– «Трясця, стільки років пройшло, не менше п’ятнадцяти», – він так старанно зводив той мур, переконавши себе що життя не скінчилось і він мусить жити далі, жити як всі. Він знав чому саме він, хоча відверто і не розумів. – «Але що за чортів лист? Стара зовсім здуріла? Ще й почерк», – Михайло міг на чому хочеш заприсягнутися що то був почерк Марка. – «Це не можливо, просто не можливо».

До зустрічі брате Кажан. Марк.

– «Якої к бісу зустрічі брате? Ти загинув п’ятнадцять років тому? Що за жарти? За кого, ви мене маєте? Яку гру і хто зі мною затіяв?».

Два дні тому був, звичний робочій день в автомайстерні. Останні кілька років Михайло працював тут механіком. Робота хоч і часто понаднормова, але платили справно. Після такого як Жан через свого однокласника допоміг Михайлові влаштуватись сюди, життя й справді налагодилось. Грошей вистачало і на житло, і на їжу, навіть вдалося придбати непоганий паркетник Peugeot 2008 після ДТП за притомні гроші. Михайлові не стало проблеми власноруч вдихнути в нього нове життя.

Тоні хазяїн СТО був доволі жорстким зі своїми підлеглими, не виключанням був Михайло. Хоча й цінував українця за те що той швидко й вміло виконував роботу, й без вагань погоджувався працювати в вихідні.

– Майкл, зайди до Тоні він хоче тебе бачити.

– Хвилинку Жероме, як раз закінчую, – відповів він колезі.

В Тоні був власний кабінет на другому поверсі автомайстерні. За п’ять хвилин відавши авто замовнику Михайло зайшов до кабінету:

– Викликали босе?

– Якого біса Майкл, де можна вештатись? На тебе тут люди чекають, – невдоволений Томі перевів погляд з монітора на Михайла.

– Вибачте, мусив відпустити замовника.

Кабінет Тоні в декілька квадратних метрів, більше нагадував фанатський паб футбольної команди ПСЖ. Наче зі стін музею зали футбольної слави за Тоні спостерігали легендарні гравці всіх часів, Жан-Марк Пілорже і Едінсон Кавані, Франсуа М’Пеле і Златан Ібрагімович, здається тут були всі. М’ячі та футбольні вимпели, трофейні футболки з підписами зірок команди різних часів. Одного погляду випадкового відвідувача достатньо щоб зрозуміти, Тоні фанат для якого футбол і ПСЖ в житі важать набагато більше ніж бізнес. Кожному співробітнику майстерні було відомо що Тоні не пропускає жодного матчу своєї улюбленої команди. Коли траплялось ПСЖ програв на передодні, працівники заздалегідь знали, босу краще на очі не попадати.