Рагул.

Місто Браслав перебував у князівстві Вікторії, тому він був дуже гарний як і всі міста її князівства. Потужні доріжки, дахи з червоної черепиці, бруківка, вилизані до блиску вулиці, вздовж яких вечорами запалювали ліхтарі. Це місто відрізнялося від інших своєю заможністю. Здебільшого тут жили офіцери зі своїми сім'ями, чиновники, ділки, щонайменше біднота, які цих панів обслуговували. Як і всюди проводилися відбори жертв, ось тільки списки підробляли. Достатньо було заплатити кому треба і замість сина якогось чинуші, жертвою ставав син шевця чи візника.

У зв'язку з такою кричущою несправедливістю, вчищалися факти заколотів, які дуже швидко припинялися. Робилося це за допомогою охоронців правопорядку яких у народі звали "аксельбанти" [1] .

Таке прізвисько пояснювалося досить просто. Ще раніше, коли землями правили люди, солдати, які стежили за порядком на вулицях міст, носили аксельбанти. Для людей простих це була вишукана дивина, яка виглядала безглуздо. Так і прижилося, аксельбанти.

Особливістю цього міста була річка Чоп, яка перерізала місто навпіл. Мости, що з'єднують дві частини, весь час були наповнені людьми, які милувалися човниками, що пропливали внизу, з молодими людьми, які прикрившись парасолькою, ховалися від поглядів цікавих, качками і дідами рибаками, що ніби приросли до берега і ніколи зі своїх місць не сходили.

Це місто заворожувало своєю безтурботністю, ніби страждання світу були йому чужі, це був інший світ, захищений від гніту канібалів, принаймні так здавалося, адже всі страждання світу лягали на плечі бідноти, тим же хто мав гроші, їх було менше, але вони були на виду і тому здавалися здебільшого. Вони ці пустощі долі, верхівка суспільства, вони й створювали цю картинку щасливого життя.

Трохи придивившись, зазирнувши в темні куточки, погляду відкривалася інша картинка. Хребет міста, ім'я якому бідність. Те, що не видно відразу. За цією напомаженістю, за цими штучними ароматами духів - смерд смерті, потворність злиднів, старість правосуддя, сліпота справедливості.

Подолавши шлях стежок і полів виявившись практично на краю міста, виявилося, що до того як вирушити Неждан послав звістку Баришу в якій, крім довгих вигадок про минулі дні, Неждан, дуже непередбачливо, вказав місце куди вони прийдуть, і що той у свою чергу допоміг їм потрапити до міста непоміченими. Саме там де Неждан вказав, до їх приходу вже стояв екіпаж критого воза запряженою трійкою коней. Кучер не промовивши жодного слова передав записку в якій була відповідь на лист Неждана в ньому так і написано - "кучер вас доставить у потрібне місце".

• - тобі Гліб доведеться залишитися - уклав Неждан коли мова зайшла про те, що їх віз взяти з собою не вийде, і комусь треба буде за всім доглянути.
• - він має рацію, з нас усіх ти самий неоднозначний - помітив Миколка.
• - що означає неоднозначний? - Глібу ця ідея не сподобалася, як і вся витівка організована Нежданом.
• - взяти хоча б твої очі – додав Толя, і це був єдиний та заключний аргумент.
• - і як довго ви там збираєтесь сидіти?
• - Постараємося швидше, хоча знаючи цього засранця можемо трохи затриматися - Неждан досить посміхнувся, посміхаючись до інших хлопців які теж зрозуміли про що він думає, Гліб ж ще більше засумнівався в необхідності звертатися за допомогою до людини, яка за словами самого Неждана досить слизький тип.
• - Глібушка щось у мене погане передчуття щодо всього цього, навіщо нам взагалі треба було тут зупинятися.
• - я і сам не в захваті, але у нас вибору немає, треба зважати на решту.
• - ну добре хоч Глібушка що ми тут, все ж так безпечніше хіба немає.
• - ти правий ти правий, ось тільки нічого поганого не буде якщо я трохи простежу щоб все пройшло за планом - Гліб був вкрай задумливий, навіть за мірками своєї повсякденної задумливості він був занадто поглинений роздумами.
• - Глібушка що ти надумав, ти якийсь дуже дивний.
• - так, точно, у цьому мені допоможе ніч.

До міста Екіпаж доїхав швидко, рівні ідеальні дороги цьому супроводжували. При в'їзді їх ніхто не зупиняв і не доглядав, явно екіпаж був знайомий аксельбантам.

Місто на кшталт цього було їм добре знайоме, не раз їм доводилося під покровом ночі, пробиратися, крізь постійно ризикуючих, військових та аксельбантів. У цих містах вони боролися, боронилися, ховалися. Тому вони знали цю пихатість заможного суспільства і вона їм була неприємна, адже вони знали, що ціна цьому простий народ, який як невидима рука, рухає всі ці шестерні.

І ось зараз проїжджаючи через міст забитий людьми, чуючи регіт молоденьких дівчат, що заграють із ледь опереними офіцерами, і бачачи за цим усім маленького босого хлопчика, який просить милостиню. Бачачи це, ними опановує ненависть, тиха і пожираюча, що накопичувалася роками. У цей момент Неждан згадав. Він уже й забув це почуття, цю спрагу помститися за кожного, хто постраждав від рук тиранів.

Ось воно, те саме, що об'єднало колись цих людей. Адже не буває союзу чи міцної дружби без єдиної мети, єдиної думки. Кожен із них пройшов свій шлях. І так склалося, що всі вони долею не інакше, були зведені в одну точку, що визначає їх теперішнє і майбутнє.

Минаючи густонаселену частину міста, трійка коней невдовзі покинула цей шум і зупинилася біля двору обгородженого високою дерев'яною огорожею, за якою виднівся дах із тієї ж червоної черепиці. Не було в цьому дворі нічого такого, що б виділяло його на загальному тлі таких же двориків, але це був багатий район, тому на тлі решти міста, своє подвір'я досить таки не бідно облаштоване, на перший погляд вражало.

Дрібний хлопчина в сірій сорочці дуже потяганою відкрив ворота, щоб екіпаж міг сховатися від поглядів перехожих. Потім цей же дрібний хлопчик, досить швидко зачинив великі ворота, що перевершували його розміром у десятки разів, і тут же зник. Гостей тут же завели в будинок, щоб менше світилися, хоча це було швидше за все зайвий захід, бо за високим парканом все одно ніхто нічого не побачив, хіба тільки в цього когось були б крила.

• - пан Бариш, просив вас трохи його почекати - їх залишили у великій вітальні залі в якій було безліч крісел і диванів, журнальних столиків горщиків з квітами і картин на яких були намальовані пейзажі, портрети і щось про міфічне, загалом потроху.
• - як дуже гладко все пройшло, вам не здається? - засумнівався Миколка.
• - тобі постійно щось здається, сиди і чекай, упокорював його Степа.
• - ось ти й сиди, а я може стояти хочу - сердито огризався Миколка.
• - та хоч повзай мені все одно.
• - та вистачить вам обом - втрутилася Ніна - і до того ж я і сама не дуже в захваті від усього цього, що скажеш? - Ніна подивилася в бік Неждана, який розглядав у цей час одну з картин, на якій зображалася якась богиня напівоголена, яку тримав у своїх обіймах ніхто інший як сам чорт.
• - я думаю що треба зібратися і не миготити, як думаєш Толя? - Толя з цієї компанії вважався найрозумнішою людиною, більшу частину часу перебуваючи в глибокій задумі він зрідка дозволяв собі висловити думку, яка до того ж завжди вирізнялася стислою і тлумачністю.
• - а я думаю що зараз ми дуже гарна мета.
• - Руслан мій давній друг, я пам'ятаю як одного разу нас оточили солдати, я стікав кров'ю після влучення стріли, так він поодинці десяти виніс, після чого тягнув мене три кілометри поки ми не втекли від переслідування, він незважаючи на небезпеку не кинув мене, ризикував життям .
• - тебе ніс три кілометри, та кому під силу такого коня тягти на собі.
• - ну я ж не сказав рівно три, біля того, я втратив тоді багато крові і часто вирубувався.
• - ааа зрозуміло ... - іронізував Миколка.