Секрет.

Леся мала власний будиночок на краю табору. Це була невелика будівля досить непримітна вкрита густотою кількох вишень. Крізь цю густоту проглядалися тільки двері та й маленьке віконце. Усередині цей будиночок мав типову будову і нічим особливо не відрізнявся. Та ж незграбна кімнатка в якій лежав Гліб, тільки-но розставлено по своєму. Не було тут атрибутів жіночності хіба що акуратність і чистота не властиво іншим будиночкам. Леся, що виросла серед чоловіків, незважаючи на свою красу, була такою собі пацанкою, це і відбилося на простоті в оздобленні кімнати.

Було тут ще щось дуже важливе для Лесі, маленький дубовий комод, що стояв біля ліжка. На цьому комоді лежала книга, дитячі казки, пошарпана від віку, обкладинка її практично вицвіла. Книга лежала в точності паралельно ще однієї речі - червоного шарфа, який акуратно був складений і покладений поряд, так ніби це такий самий атрибут кімнати як і ліжко. Не можна оминути і сам комод. Комод цей впадав у вічі своєю дивовижною формою, закругленими ніжками та видимим духом минулого. Під духом минулого мається на увазі написи написані на ньому. Більшість з яких є наслідок дитячих витівок. Особливо впадала у вічі маленька дівчинка. З усього подряпаного ця здавалася досить свіжою.

Цей будиночок мав свій маленький секрет. За цими густими деревами ховався маленький дворик, вхід до якого здійснювався через саму хатинку. Кущі, бур'яни та дерева зарості так густо що створювали непроникний для сторонніх поглядів притулок у якому так любила ховатися Леся. Лежачи на натягнутому між вишнями гамаку, Леся любила дивитись у невелике віконце, що прорізалося крізь листя, і відкривало вид на зоряне небо. Крім гамака над землею підвішене за гілку висіла товста колода розсічена вздовж і впоперек мечем.

Але це було не все. Було ще щось, про що ніхто не знав, крім Лесі. За кущами ховався таємний пролом у стіні. Леся її знайшла давно, коли намагалася дістати кущ малини. Одна з колод згнила і розкололася посередині. Невеликими зусиллями, за допомогою палиці та створеного важеля вона призвичаїлася відсувати балку і вибиратися назовні непоміченою.

Під високою травою та кущами, непомітно для очей тяглася стежка яка вела до місця, яке так покохала Леся. На схилі, між деревами, вимальовувалась плеш, на місці якої з-під землі виростало каміння і тяглося своїми гострими кінцями до горизонту, утворюючи кам'яний козирок з якого відкривався невимовно красивий краєвид на весь ліс.

Леся сиділа на краю одного з каменів і дивилася в далечінь. Ось тільки не краєвидом були зайняті її думки. У цей момент у ній боролися дві протилежності. Одна говорила що потрібно слухати батька який все ж таки правий і їй не місце серед справжніх битв і небезпеки. Друга ж сторона казала їй, що незважаючи ні на що потрібно всіма способами допомогти батькові і всім, хто бореться за свободу. Найбільше їй хотілося вирушити з батьком, але це було неможливо. У цей момент вона була як ніколи ображена на нього. Їй здавалося, що вона вже досить доросла, а батько її просто недооцінює і це було найболючіше. Ні, - думала Леся, - була б тільки хоч найменша нагода піти з ними, але як?

Це – але як? - впало на неї, і притиснуло, так як це може зробити лише реальність. В принципі, можливість була, всього то необхідно піти, таємно за їхньою групою, та так що ніхто й не помітить. А там уже на місці, вибору у батька не лишиться.

Ось тільки було одне, але. Щось усередині ніби величезний якір тримало її на місці і не відпускало. Наче невидимі нитки приковували її рухи. Таке ж почуття наповнює кожну молоду людину чи дівчину в ті моменти, коли необхідно відірватися від гнізда. Адже правду сказати Леся ніколи далі невеликої частини цього ж лісу не йшла. Ця невідомість її лякала, і водночас стримувала.

Противагою цього було прагнення допомогти і вирватися з цього кокона. Амбітна, молода, гаряча кров рвалася назовні, а натомість її тримали під замком.

Сама вона наважитися не могла, надто рівної сили були противаги. Ось якби тільки хтось допоміг схилити цю чашу в одну зі сторін.

У цей момент, Леся почула чиюсь присутність. Як кішка вона спустилася зі скелі і ховаючись за камінням почала стежити. З лісу вийшов чоловік, досить неохайний у якихось сірих обносках і пакунком у якому, швидше за все, знаходилися його речі.

Леся постаралася згадати, чи бачила вона раніше за цю людину, але нічого на думку не спало. Тоді вона підкралася ближче з-за спини. Обережно вийшла заздалегідь приготувавши цибулю. Націлившись у нього вона здалася з тіні.

• - стій, не рухайся! ти хто ще такий - чоловік повільно обернувся, побачивши, спрямоване в його бік зброю, він випустив з рук пакунок, і підняв руки, показавши, що в руках нічого немає.
• - я трохи заблукав - вимовив він тремтячим голосом - вибачте якщо зайшов не туди, я зараз же піду - Леся трохи сумніваючись все ж таки опустила цибулю.
• - як ти сюди потрапив?
• - я не знаю може ви в курсі, нас привезли і дозволили розбити табір, ми врятовані в'язні - тут Леся і згадала про те, що разом з її батьком приїхали та інші яких так само врятували і навіть дозволили розбити табір недалеко.
• - я думала, що всі вже пішли з лісу.
• - не все, деяким довелося залишитися, щоб залікувати рани, а я все ж таки вирішив піти, у мене є знайомі біля Вишгорода.
• - Вишгород? ти знаєш дорогу до Вишгорода – раптово вирвалося у Лесі.
• - Звичайно знаю, це моя батьківщина, ось тільки потрібно вибратися з цього лісу, в якому я абсолютно не орієнтуюся - Леся як то задумалася, її очі спалахнули. У цьому пориві вона навіть не помітила як чоловік підійшов зовсім близько, і практично взяв її руку, але в останній момент вона прийшла до тями і відійшла. - Вибач пробач, ти замовкла я і подумав ...
• - як тебе звати?
• - Захар моє ім'я, а вас як?
• - Леся, і не треба ви.
• - ах так, звичайно, а ти Леся чого питаєш за Вишгород? - якось крадькома запитав Захар. Людина, яка має деякий досвід спілкування з людьми різними, помітила б деяку хитрість у погляді цього чоловіка, але Леся через свою наївну простоту не могла цього побачити.
• - міг би ти мене провести туди.
• - ну, дорога довга і в деяких місцях небезпечна, доведеться багато йти, бо коней у нас немає, спати посеред поля.
• - мені це все одно, скажи відведеш мене чи ні?
• - чого б і не провести якщо потрібно На обличчі Лесі засяяла посмішка.
• - ось і домовилися, я тебе виведу з лісу, а ти покажеш дорогу до міста, тільки треба буде почекати пару днів, ти почекаєш? Захар ствердно помахав головою, після чого Леся показала йому місце між скелями, де часто розводила вогонь і просто грілася ховаючись від вітру і холоду.