На глибині.

Крізь темряву і холод стін, що пронизують до кісток. Крізь тишу, луною, лунав тупіт чиїхось кроків. Кроки ці були розмірені та монотонні. М'які та водночас впевнені. Наче привид заблукав у лабіринті цього склепу.

• - довго ти ще збираєшся кола мотати, у мене вже голова кружляє - обурився Неждан.
• - я не можу так сидіти на місці, я не повинен бути тут…
• - хіба я винен, всі ми невинні, принаймні хочемо щоб так думали. - Гліб різко підійшов до дверей і визирнув у невелику щілинку.
• - Глібушко, ти чого так розхвилювався? - Запитав Ілюша сидячи на плечі Гліба не сміючи говорити, так як боявся накликати на Гліба підозри, адже Ілюшу ніхто не бачить.
• - я відчуваю як Софія віддаляється, її відвозять – прошепотів він.
• - що ти там шепочеш - знову запитав Неждан, який починав і сам нервувати.
• - ні, нічого, тобі почулося - несподівано навіть для себе, Гліб з усієї сили вдарив ногою двері. Гул промайнув ніби гуркіт грому. Всі і навіть ті, хто були зовні на вулиці, почули цей удар. Неждан не промовив жодного слова.
• - що ти твориш божевільний, тебе ж у яму кинуть - заволав із кута Захар.
• - мені треба вийти звідси - Гліб відійшов на три кроки і з розбігу вдарив ще раз. Другий удар вийшов сильнішим за попередній, посипалася штукатурка, петлі заскрипіли, зовні забігали наглядачі. Відчинилося маленьке віконце, Світло впало прямо на Гліба. Неждан побачив це бліде тіло з смолянистим чорним волоссям і білими як сніг очима, він був злий.
• - Гей ти, припиняй лупити двері, або підеш у яму - Гліб не відповів, зробивши два кроки назад, він знову розігнався і влупив ще раз. Наглядач відступив назад, він засумнівався, чи варто входити. Натомість послав за сержантом. Неждан все ще з цікавістю спостерігав з боку, Захар бубонів під ніс, “тільки б не в яму, тільки б не в яму”
• - через тебе ми всі вирушимо в яму - не витримав і заволав Захар. Гліб так само лупив двері. Вся в'язниця, слухала ці страшні удари, - ”ніби велетень намагається пробитися з-під землі” - говорили ув'язнені з верхніх ярусів. Коли Гліб хотів ударити знову, двері відчинилися. У коридорі вже стояло щонайменше десять людей. Ця обставина анітрохи не схвилювала Гліба. Тільки він зібрався кинутися в цей натовп, як сильний удар у груди відкинув його прямо в стіну. Щільний білий дим заволок всю камеру. Від удару Гліб не міг дихати, свідомість потихеньку покинула його. Крізь пелену, він міг ще щось почути. кроки варти та їхні крики.
• - цього не може бути – вигукнув один із наглядачів – він живий.
• - як живий, після прямого влучення мінігармати жодна людина не в змозі вижити.
• - але подивіться самі – Гліб лежав ледве дихаючи, ядро розміром зі сливу лежало біля нього. довгий худий сержант підійшов до Гліба нахилився до нього, обурено почухав свою потилицю. Неждан навіть не зрушив з місця, він так само сидів і з цікавістю дивився на те, що відбувалося. Коли ядро потрапило в Гліба, Неждан лише почухав бороду з таким спокоєм ніби, будь-хто, в кого стріляють виживає.
• - хм - зітхнув довгий сержант - це справді дивно, старшина не на місці тому киньте його в яму а там подивимося що з ним робити.

Гліба вивели з камери, попередньо закувавши в кайдани. Його тягли двоє наглядачів майже по підлозі. Ноги Гліба раз у раз ударялися об сходинки, про що він потім згадував сидячи в сирому колодязі.

У самому низу льоху, там де закінчуються сходи, знаходиться кімната абсолютно пуста, круглувата. У центрі, обкладена каменем, криниця, зверху закрита металевою кришкою. Ця кімната не освітлювалася, освітлювали кімнату, масляні лампи наглядачів.

Над колодязем на ланцюгах висіла клітка на кшталт тих, у яких тримають пташок. Клітка ця підвішена на системах блоків і служила ліфтом до низу.

Відкривши колодязь і посадивши Гліба в клітку, його спустили до ниху. За метр до землі клітку зупинили, за допомогою механізму дно відчинилося, і Гліб плашмя впав на сиру землю. Тут же клітка піднялася, а за нею закрилася і кришка цього кам'яного саркофага.

Через деякий час, Гліб розплющив очі, але на його подив нічого не було видно. Він протер очі, поморгав, нічого не змінилося, довкола була одна темрява непроглядна. Припустивши, що йому викололи очі, обмацав обличчя, очі були на місці, та й до того ж він відчував, що з ними все гаразд. Ще не до кінця відновившись, проповз буквально пів метра і вперся в сиру холодну стіну. Розвернувшись трохи він знову уперся в ту ж стіну. Промацавши вздовж стіни зрозумів нарешті що перебувати на дні тієї самої ями, про яку з таким жахом волав Захар. 

Гліб сів. Крім непроглядної темряви, була ще й глуха тиша. Зверху не долинало жодного звуку. Єдине що він міг чути, стук свого серця. Йому здавалося, що він чує як тече кров по венах і артеріях, виразно чув кожну пульсацію, будь-яке ледь помітне бурчання в шлунку, і навіть здавалося, ніби чути шелест волосся на голові.

Спершу Гліб не надавав значення тиші, але пізніше, стукіт серця, почав дратувати. Коли хотілося про щось подумати, сконцентруватися, він не міг цього собі дозволити, так як постійне стукання в грудях, і скронях відволікали. Хотілося заглушити ці стуки, хоч ненадовго позбутися їх, втекти. Він закривав вуха, але від цього шум тільки посилювався.

Спробував заснути, але й цього він не міг. Земля була настільки вологою, що лежати на ній було неможливо. Відчуття ніби лежиш у воді, причому дуже холодній. Коли терпіти холод стало неможливо, Гліб  присів, спершись об стіну, але не минуло й п'яти хвилин як ноги затекли і він підвівся.

Обійшовши свою камеру, він тільки зараз відчув як мало в ній місця, хотілося дихати на повні груди, розправити руки на всю ширину але заважали стіни, холодні, вкриті мохом і від цього дуже слизькі.

Не витримавши Гліб кинувся дертися вгору, але йому не вдалося подолати і півметра, як  звалився на землю. Спробував ще раз, потім ще, але все марно, мох наклав свій відбиток на кожен сантиметр, на кожен маленький камінчик, що стирчить.