Млин.

Ліс, густий, і неосяжний, що вражає своєю силою та величчю. Йому тисячі років, він бачив падіння і становлення сотень царів. У його обіймах ховаються таємниці віків. Він ховає від погляду людського те, що йому належить. Ліс не визнає владу, не визнає силу, бо він і є сила. Якщо він захоче, то знищить тебе. Потрібно мати знання, щоб з ним порозумітися. Саме порозумітися, бо ліс гордий, якщо він учує в тобі нахабство, не терпітиме, знай це.

Край лісу. Вздовж нього, як сторожі, вишикувалися могутні сосни. Між ними, не поспішаючи, прослизнув мандрівник. Якщо дивитися здалеку, не сильно придивляючись, могло здатися, що це горбатий старий, шкутильгає з дерев'яною тростиною. Але все ж таки, придивившись, розумієш, що це швидше чоловік, горб якому заміняла похідна сумка, а тростина служила швидше для намацування твердого ґрунту, ніж третя нога. Обличчя мандрівника було прикрите великим каптуром.

Вийшовши з лісу, незнайомець одразу примітив хату, що розташувалася трохи нижче за горизонт. Недалеко від неї, на пагорбі виріс млин. Таким чином хатинка була прикрита від вітру, а млин навпаки, вловлював будь-який його подих.

Хата була зовсім невелика, чотири стіни, дах із соломи та маленьке віконце. Ззаду прибудова, невеликий сарай, де жило швидше за все теля, яке в даний момент, чомусь, вільно собі бігало подвірьям.Хату огорожував невисокий дерев'яний паркан. Замість гострих кінців, якийсь умілець, вирізав голови півнів... самому богові відомо скільки знадобилося йому на це часу. Схоже на те, що господар був дуже посидючий і працьовитий, і до того ж мав багато вільного часу.

• - Є хто живий? - крикнув доволі молодим голосом мандрівник.

Не отримавши відповіді, він пройшов через хвіртку, озирнувся довкола, було дуже тихо, навіть занадто. Тричі постукав у двері – господарі! – крикнув він, але все було як і раніше тихо. Він смикнув ручку, двері були відчинені. Він повільно переступив поріг. Повна тиша, нікого не було, на печі стояв згорілий хліб, хтось забув його вийняти з печі. У кутку, з боку віконця, стояв стіл, на столі, задумавшись, сидів маленький, розміром з ляльку волохатий, з гострими вухами, вусами та густими бровами домовий. Цей маленький ведмідь, дивився у вікно, і ніби не помічав прибульця, він про щось старанно думав.

• - господарі твої де? — спитав прибулець у домовика. Той мовчки до нього обернувся, збентежено, не знав що й відповісти, єдине що він придумав це запитати.
• - а як це ти можеш мене бачити? - він навіть підвівся на свої маленькі ніжки.
• - ну раз бачу значить можу.
• - ти зі мною не жартуй, я може і маленький, а по носу влупити можу - розлютився маленький блазень.
• - я в цьому не сумніваюся, але можливо ти все ж таки скажеш, де господарі цієї хати - малюк тут же притих, його жвавість, змінилася на сум.
• - немає їх більше, швидше за все… ні точно вже немає.
• - з чого ти це вирішив? – насторожено запитав мандрівник.
• - та тут і думати нема чого, я ось так як і зараз, на цьому самому місці сидів, і ось так у віконце дивився, а за вікном господиня моя кохана, така гарна, завжди хліб на печі, каша, обов'язково мені покладе он там за грубкою - вказав своїм маленьким гострим, як бритва нігтиком, сам при цьому сумно посміхнувся - а пиріжки які... ти їв колись пиріжки?
• - ну то що ти там побачив?
• - отож, веде вона значить теля цього, і раптом, різко обернулася в бік. Дивлюся на неї, а обличчя прямо перекосило, вона теля залишила і побігла.
• - а чого то побігла?
• - коли вона зірвалася, я до віконця кинувся, цікаво мені стало, і встиг побачити лише краєчком ока, воно рачки, прямо до млина йшло, тут то до мене і дійшло.
• - вовк чи що?
• - якби вовк, страшніший, чорніший як смоль, не тварина це була, сама смерть - він заплакав - а я..ну що я міг, сидів тут і чекав, думаю а може обійдеться.
• - довго чекаєш?
• - вже й не пам'ятаю - якби я був більшим, але ні.
• - я туди схожу перевірю.
• - ти хочеш до млина піти, але ж якщо воно ще там, ти ж помреш.
• - чого це ти за мене так переживаєш.
• - ні я не хвилююся, просто ми народ дуже добрий.
• - ну ось і вирішили, ти тільки речі мої стережи - мандрівник зняв плащ, під яким ховався молодий хлопець років двадцяти семи. Його шкіра була блідою, очі сріблясті, волосся вугільно чорне, як і нігті. З речей він залишив лише кинджал, який акуратно був захований за спиною на поясі.

Ще не дійшовши до млина Мандрівник побачив криваві сліди. Не поспішаючи, намагаючись не шуміти, він підійшов до дверей і прислухався. Тяжке дихання линуло до нього зсередини. Увійшовши він завмер від жаху, на мішках з пшеницею лежала вона, точніше те що від неї залишилося. Нижня частина тіла була відсутня, на мішках звисали кишки, стирчав хребет. Він відвернувся убік, його мало не знудило, картина була не з приємних. На вухо щось капнуло. Мандрівник провів пальцем, це була кров. Судячи з усього, воно було ще тут, і важко дихав саме він. Піднявшись на другий ярус, він побачив наступне. Тіло, кольору, обвугленого м'яса, з криваво-червоними очима, людиноподібне, воно пожирало чоловіка. Його пузо роздулося до якихось ненормальних розмірів, схоже, що воно їло все, що бачило не відчуваючи міри. Побачивши гостя, воно спробувало рушити до нього, але кволі кінцівки не справлялися. Воно не кричало і навіть не гарчало, це було схоже на мукання в перемішку зі спробами щось вимовити. Мандрівник вийняв кинджал і підійшов ближче.

• - що з тобою робити, так і не вб'єш... - він озирнувся, все було в пилюці, дошки сухі, внизу він одразу помітив трохи соломи - що ж перевіримо слова старої - порившись у кишені дістав камінчик, це був кремінь.

Повернувшись у хату, він застав домового, що копошиться в сумці.

• - щось знайшов? - домовик вистрибнув із сумки і як ні в чому не бувало став на печі.
• - ти це, що там?
• - мертві вони, та тварюка їх зжерла.
• - жах то який, як же тепер бути.
• - а ти я бачу вже не дуже й сумуєш.
• - як не сумую, сумую, дуже навіть, у серці сумую, а жити то треба продовжувати, мені вже як ніяк третє століття пішло, знаєш скільки я вже господарів перебачив, та скількох пережив, так що ж мені тепер, жалобу вічну носити.
• - ось значить який ви народець, домовики - мандрівник усміхнувся.
• - що це за біс такий, уперше бачу.
• - вони почали нещодавно з'являтися, стара мені розповіла що виною всьому каннібали, пожираючи людей, їхні душі стають неприкаяними, блукають, і врешті-решт якимось чином матеріалізуються, ось у цю ось, безформну подобу людини.
• - це ж він може ще когось вбити, цікаво де він зараз – домовик почав нервово гризти пальці.
• - що тут гадати, у млині він - той аж підстрибнув.
• - як у млині, він тут, не пішов.
• - а я хіба казав, що його там немає.
• - жах, а що коли, він і мене знайде, адже вони не можуть мене побачити, як думаєш?
• - ну не знаю, це ж не люди, думаю може й побачити.
• - слухай, а візьми мене з собою, я корисний, удачу приношу, бережу затишок.
• - затишок кажеш, ти дорогу до Белза знаєш? - домовик аж посміхнувся.
• - як не знати, знаю, я з моїми колишніми господарями туди їздив… місто найкрасивіше, а селяночки які.
• - добре вмовив, тільки не галасуй, не люблю зайву балаканину.
• - ну за це ти не хвилюйся, я взагалі дуже тихий, і балачок ні про що, теж не люблю, тебе до речі як звуть?
• - Гліб мене звуть.
• - ох яке чудове ім'я, а мене Іллюша.
• - а що в домових є імена?
• - звичайно є, ними нас називають господарі, останнім було Іллюша, а що ти там забув у цьому Белзі.
• - слухай, ми ще не вийшли, а в мене вже голова від тебе болить.
• - ну вибач вибач, це останнє, мені ж потрібно знати мету подорожі.
• - у цьому місті народилася дівчинка, яку зачав святий дух. Для короля канібалів, її кров це прямий квиток у світ Прав. Якщо це втрутитися, роду людському кінець.
• - тобто ти Глібушка рятівник світу виходить - він усміхнувся.
• - називай як хочеш.