Початок.

З невеличкої хатинки, на краю старого забутого села, крізь снігову хуртовину, пробився тоненький промінець світла, настільки мізерний, що його навряд чи можна було розгледіти. Хатинка ця була швидше навіть не хата, а землянка. З-за завірюхи її так закидало снігом, що вона майже зрівнялася із землею.

Усередині цієї землянки було рівно стільки місця, як воно здавалося зовні, а саме не багато. У кутку займаючи половину простору стояла піч, дуже біленька та доглянута. Вона випромінювала тепло та світло. Здавалося, що саме ця піч була серцем цієї землянки.

У протилежному кутку, біля невеликого дерев'яного столу на трохи скрипучому кріслі гойдалці, в'язала досить немолода жінка. В'язала вона рукавички, невеликі, явно не для себе, але для кого?

• - Гліб, синку, ти вже спиш? - з-під товстої ковдри виглянула невелика головка хлопчика, років семи, русявий з чорними великими очима.
• - ні, я не хочу спати, через цю хуртовину я весь день пролежав на цій печі, от і не можу заснути, може розкажеш мені казку - жінка відклала спиці і наполовину готову рукавичку.
• - що тобі розповісти, ти всі мої історії знаєш, по десять разів уже розповідала, візьми он книжечку і сам почитай. - Гліб насупив брівки.
• - ні, не хочу я читати, ті книжки мені теж набридли – його мама ніжно посміхнулася.
• - тоді не ворчи, і лягай спати. - Гліб, лежачи на животі, підперши голову руками, про щось задумався.
• - шкода, що ми не можемо бачити по той бік?
• - про що це ти?
• - ну ти знаєш, я про Нав, світ предків.
• - а навіщо нам бачити Нав, адже там не просто предки, а мертві душі блукають, є і погані серед них, які не проти принести нещастя.
• - все одно, хіба тобі ніколи не було цікаво поглянути по той бік, я вже не кажу про сторону Прав - мама трохи посміхнулася, усмішкою матері, що любить.
• - для кожного є свій світ, і для всього є свій час. Не дано людині потрапити в Нав, живим там не місце. – Гліб перебив її.
• - ну а як же ті легенди, в яких згадувалися люди, що зуміли переступити межу з Яв в Нав.
• - але це всього лише легенди, казки для маленьких хлопчиків.
• - тоді всі ці світи, теж казки. - мама пильно подивилася на це обурене личко, яке вона так любила.
• - щось ти сьогодні тільки дуєшся, чи негода на тебе так діє.
• - не хочеш говорити, та й не треба - хлопчик повернувся до стінки, взяв книжку, запалив свічку і почав читати, не минуло й п'яти хвилин як він уже спав, тим міцним сном, який випадає лише на найхолодніші і найсуворіші дні.

Гуркіт і холодний вітер розбудив хлопчика. Ще не прокинувшись, він не міг збагнути, що відбувається, поки холодна і тверда рука, не схопила його за ногу і не стягнула на підлогу. На очах Гліба, ще залишилася сонна завіса, крізь яку він навряд чи міг розрізнити величезні, як тоді йому здавалося постаті. Двоє чоловіків увірвалися до їхнього дому. Мама лежала на підлозі, біля колін другого мужика, він тримав її за пасмо волосся.

• - Ім'ям короля Всеволода - так назвав себе король канібалів - ми забираємо цього малого, так велить закон - цей товстий мужик відкрив рота, наполовину заповнений гнилими зубами, і дуже голосно засміявся. – чуєш брате, а баба то нічого, зв'яжи малого.
• - я тебе зрозумів брат - у відповідь йому посміхнувся такий самий, товстий мужик. З собою у нього була мотузка, схоже що було небагато добровольців, іти з ними по своїй волі. Гліб пручався, намагався вкусити чоловіка за руку, але той його сильно вдарив. Гліб на мить знепритомнів, коли свідомість до нього повернулася, перед його очима відкрилася жахлива картина, його маму, найціннішу людину в цьому світі, притиснули до землі і намагалися згвалтувати. Він заплакав, але нічого не міг з цим вдіяти, він був безпорадний. Мама подивилася в його очі, як не дивно, вона анітрохи не боялася, здавалася вона казала йому "не бійся все буде добре".
• - ти подивися яка, зовсім і не брикається, так не цікаво - мужик що тримав ноги подивився на свого супутника - брат, подай но мені ту кочергу - той що зв'язав Гліба піднявся і дістав з печі кочергу, що тліла.
• - ось брат тримай - його гнилий рот скривився в задоволеній усмішці.
• - подивимося, як ти зараз заспіваєш - розпеченим кінцем мужик ткнув прямо в оголені груди, пролунав болісний стогін - ось тепер добре, відчуваєш брат як згинається.
• - так брат, відчуваю - Гліб був розбитий, він не міг ворухнутися, його тіло не слухалося.
• - синку, пробач мені - раптом звернулася вона до Гліба.
• - ти що там мямлиш?
• - мені здається що вона просить ще жару - той припалив ще раз, але вона лише трохи скривилася.
• - я впевнена синку, що з часом ти зрозумієш навіщо я це зробила - раптово вона обвила одного мужика ногами, другого своїми руками, і з нелюдською силою притиснула до себе, біле полум'я огорнуло їхні тіла, шалені крики долинали з цього полум'я.

Вогонь так само швидко зник, як і з'явився, залишивши по собі лише обвуглені тіла. Гліб більше не плакав, він завмер у якійсь несамовитості, він не міг до кінця усвідомити що сталося, точніше він все ще не вірив, що відбувається, свідомість заперечувала побачене.

З попелу щось почало вилазити. Це щось було чорне і тендітне, з собою воно тягло маленьке і тепленьке серце. Мотузки, що зв'язують Гліба, сповзли, ніби й не були до цього затягнуті.

Щось підповзло зовсім близько, Гліб усе так само сидів і не смів ворухнутися, раптом воно заговорило, але голос був йому незнайомий, він був хрипкий і якийсь скрипучий, навіть ріжучий.

• - ось візьми, і з'їж його - воно простягло серце, яке пульсувало. - якщо ти хочеш жити, мусиш його з'їсти. - Гліб мовчав, побачене ним, чомусь не викликало якогось відторгнення, можливо через все, що трапилося він втратив сили щось відчувати, або ж усьому виною був шок.
• - ні...я не буду це ...що це взагалі - забарився Гліб.
• - ти ж хочеш помститися за свою матір, або пробачиш їм усе це, вибирай ну ж бо, час минає - раптом воно впало на підлогу,  розсипавшись попелом, але серце не зникло, воно продовжувало битися. Гліб глянув на сердце, і в його голові промайнула лише одна думка – помста. Він схопив серце і відкусив від нього шматочок, воно здалося йому найсмачнішим, що він тільки куштував.