Розділ 4: Тіні минулого

Свіжий нічний вітер Прип'яті, що лише кілька хвилин тому здавався рятівним ковтком свободи, тепер ніс із собою відчуття неминучої загрози. Кроки чоловіка у формі, що розчинилися в тиші під'їзду, залишили по собі гірке передчуття. Вони були не просто мандрівниками у часі, а невідомими елементами в системі, яка, схоже, не бажала змін.

Анна, усвідомлюючи, що зволікати більше не можна, стиснула ліхтарик в руці. Промінь світла тремтів на обдертих стінах під'їзду, вихоплюючи з мороку старі оголошення, написані фарбою прізвища мешканців біля дзвоників і дитячі малюнки на стінах. Усе тут дихало життям, яке за лічені години мало зникнути.

– Добре, – прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. – Забудьмо про нього. Зараз головне – діяти. Ми не можемо дозволити собі розкіш панікувати.

Софія, яка все ще притискалася до стіни, обережно визирнула з-за поштового ящика.

– А якщо він повернеться? Хто це був? Міліція? КДБ? Нас тут не повинно бути. Ми як білі ворони.

– Ми повинні злитися з оточенням, – рішуче відповіла Анна. – Артеме, ми вдвох обшукаємо цей під'їзд. Софія, ти залишаєшся на сторожі біля входу. Якщо почуєш кроки, свистни.

Артем, відчуваючи відповідальність, що на нього поклали, кивнув і пішов за Анною. Кожен його крок був обережним, він намагався не створювати зайвого шуму. Піднявшись на другий поверх, вони почали методично перевіряти кожну квартиру, сподіваючись знайти незачинені двері. Більшість були щільно замкнені, але на четвертому поверсі, біля ліфтової шахти, Анна помітила, що двері однієї з квартир були трохи прочинені, ніби її мешканці поспіхом кудись відійшли. Звідти доносився ледь вловимий запах старості та чогось солодкуватого, можливо, домашнього печива.

– Схоже, нам пощастило, – прошепотіла Анна. – Заходимо. Артем, будь готовий, якщо щось... Артем стиснув кулаки. Він був готовий.

Вони увійшли в квартиру. Вона була невеликою, але затишною, обставленою в типовому радянському стилі: старі меблі, килими на стінах, чорно-білі фотографії в рамках. На столі, застеленому мереживною скатертиною, стояла недопита чашка чаю, а поруч лежала розгорнута газета за 25 квітня 1986 року. "Правда", з кричущими заголовками про успіхи п'ятирічки. Серце Дмитра, якби він був тут, раділо б такій знахідці.

Їхньою першою метою був одяг. Вони швидко перейшли до шафи, що стояла у спальні. Там висіли звичайні, буденні речі: вицвілі джинси, сорочки з комірами-стійками, жіночі сукні простого крою. Нічого яскравого чи модного за сучасними мірками, але ідеально для маскування. Анна швидко скинула свою куртку та джинси, одягнувши стару, але чисту ситцеву сукню та вицвілий кардиган. Вона миттєво змінилася, її сучасний вигляд зник, поступившись місцем образу з минулого. Артем взяв собі джинси, що були трохи задовгі, і сорочку в клітинку.

Поки вони переодягалися, Анна помітила на тумбочці біля ліжка невелику шкіряну сумочку. Зазирнувши всередину, вона знайшла гаманець з посвідчення особи на ім'я "Надія Іванівна, інженер-технолог". А також... пропуск на Чорнобильську АЕС. Це був їхній золотий квиток.

– Артеме, подивись! – Анна простягнула йому пропуск, її очі горіли від збудження. – Це шанс!

Артем уважно розглянув пропуск. На фото була літня жінка, але це не мало значення. Головне – доступ.

Тим часом, Максим і Дмитро рухалися до центру міста. Вони йшли обережно, ховаючись у тінях будинків, намагаючись не привертати уваги. Всілякі шуми – далекий стукіт поїзда, що йшов на станцію, скрип трамвайних дротів, що коливалися на вітрі, – усе це посилювало відчуття реальності. Їхні кросівки на асфальті видавали занадто гучний звук, тому вони намагалися ступати м'якше.

Вони знайшли телефонну будку. Вона стояла біля гастроному, її скло було брудним, а сам апарат виглядав громіздким і старомодним. Максим дістав свій пристрій, який він називав "універсальним комунікатором". Це був невеликий металевий бокс з кількома роз'ємами і миготливими індикаторами.

– Я спробую підключитися, – прошепотів він Дмитру. – Це буде ризиковано, але, можливо, зможемо вийти на лінію АЕС.

Дмитро стояв на сторожі, його погляд ковзав по порожній вулиці. Місто спало, але ця тиша була моторошною, переповненою передчуттям.

Максим під'єднав свій пристрій до телефонного апарату. Замість звичних гудків з динаміка почулося дивне шипіння, а потім – нерозбірливі шуми. Максим заходився щось натискати, його обличчя стало напруженим.

– Я майже зламав шифрування, – пробурмотів він. – Зв'язок тут... він дуже специфічний.

Раптом з-за рогу з'явився "Жигулі". Старий, пошарпаний, але з працюючими фарами, що вихопили Максима і Дмитра з тіні. Машина повільно наближалася. Водії в цей час доби були рідкістю. Максим та Дмитро миттєво пригнулися за будку, але вони розуміли, що їх могли побачити. "Жигулі" проїхали повз них, сповільнюючись біля будки, а потім поїхали далі. На мить у вікні машини Максим встиг помітити обличчя водія – молодого чоловіка з втомленим поглядом, який, здавалося, просто повертався додому з нічної зміни. Але цей короткий епізод нагадав їм про постійну загрозу бути викритими.

Максим знову зосередився на пристрої. Ще кілька клацань, і з динаміка почулися короткі гудки.

– Є! – видихнув він. – Я підключився до внутрішньої мережі станції! Тепер залишилося набрати потрібний номер і...

Але на панелі його наручного годинника спалахнув червоний індикатор. Час. Залишалося менше 90 хвилин. Кожна секунда ставала ціннішою за золото.

– Треба телефонувати, – сказав Дмитро. – На будь-який номер, який пов'язаний з керівництвом.

У цей момент, далеко на горизонті, у бік станції, сяйнуло світло. Не блискавка, не ліхтар, а дивний, короткочасний спалах, що зник так само швидко, як і з'явився. Цей спалах був настільки несподіваним і дивним, що Максим і Дмитро обмінялися стурбованими поглядами. Це було схоже на... випробування? Або щось ще? Напруга зросла до межі. Вони стояли у нічній тиші, дивлячись на те місце, де ще мить тому було світло. Це було лише передвісником? Чи, можливо, вони вже спізнилися? Час танув, і разом з ним – їхні шанси.