Розділ 2: Приземлення у Минулому

Після короткої, але нестерпно довгої миті темряви, капсулу кинуло з такою силою, що повітря вибило з легень. Гучний металевий скрегіт пролунав, ніби вона продиралася крізь щось щільне і тверде, а потім пролунав різкий поштовх і запанувала повна тиша. Поступово синє світло всередині стабілізувалося, розсіявши останні сліди мороку. Друзі лежали, скрючившись, на підлозі капсули, перемішані, мов іграшки в коробці, щойно кинуті недбалою рукою.

Першою прийшла до тями Анна. Вона підняла голову, болісно застогнавши.

– Усі цілі? – її голос був хрипким, але сповненим тривоги.

Максим, що лежав поруч, прокректав:

– Наче так... Нічого не зламав. Дрон цілий, головне, – він навіть у такий момент не міг не думати про свої гаджети.

Дмитро обережно піднявся, поправляючи окуляри, які дивом вціліли.

– У мене голова гуде, наче по ній відбили молотком.

Софія, яка, здавалося, притиснулася до стінки, заплющивши очі, повільно розплющила їх.

– Я ж казала, що це погана ідея. Тепер ми де? На Марсі? Чи в дурдомі?

Артем, який весь цей час намагався відновити дихання, подивився на Анну. Його погляд був сповнений занепокоєння.

– Анно, ти як? Не забилася? – у його голосі бриніла щира турбота.

– Я в нормі, Артеме, дякую, – відповіла вона, і в її тоні пролунала ледь помітна теплота, від якої серце Артема стиснулося.

Максим вже піднявся і підійшов до голографічної панелі, що знову світилася м'яким синім світлом.

– Ми на місці. Координати збігаються з Прип'яттю, але... – Його брови зійшлися на переніссі, а обличчя стало здивованим. – Але час... Система показує 25 квітня 1986 року. Ніч. Приблизно 23:00.

Від цих слів по салону пробіг холодний дрижак. У них було лише трохи більше двох годин до того, як мав статися вибух, до трагедії, що мала змінити долі мільйонів. Цей час здавався і нескінченно довгим, і жахливо коротким одночасно.

Анна підійшла до Максима, її очі горіли рішучістю.

– Ми змогли. Ми справді тут.

Софія вилаялася.

– Це ж нереально! Як ми звідси виберемося? І що ми тут робитимемо? Переписувати історію? Ви хоч уявляєте, до чого це може призвести? Парадокси, ефекти метелика... ми можемо знищити власне існування!

Дмитро, який раніше був лише зацікавлений, тепер став серйозним.

– Софія права. Це не гра. Якщо ми спробуємо щось змінити, наслідки можуть бути катастрофічними. Але... – Він замовк, дивлячись на Анну. – А якби ми могли хоча б попередити? Врятувати когось?

Анна рішуче кивнула.

– Ми для цього сюди і прибули. Не просто подивитися, а спробувати. Хоча б щось. Можливо, змінити найгірше.

Салон машини часу був компактним і герметичним, схожим на підводний човен, без жодних вікон. Максим швидко знайшов кнопку активації зовнішнього огляду, яку він вже бачив під час першої взаємодії з капсулою. З легким шипінням металеві панелі розійшлися вбік, відкриваючи перед ними краєвид.

Перед їхніми очима простягався нічний Прип'ять. Не похмурі руїни, не зарослі дерева, що пробиваються крізь розбитий асфальт і покинуті будинки, як у 2025 році. Це було місто, що жило. На вулиці не було ні душі, але з вікон деяких квартир доносилося тьмяне світло телевізорів, далекий гавкіт собаки, і навіть тиха музика. Жодного натяку на катастрофу, на апокаліпсис, що мав настати за трохи більше, ніж дві години. Місто спало спокійним сном, не підозрюючи про свою неминучу долю.

Але одна деталь привернула їхню увагу. Капсула матеріалізувалася не на відкритій ділянці, а прямо посередині вузького проїзду між двома п'ятиповерховими житловими будинками. Її поява була б неминуче помічена, щойно жителі почнуть прокидатися або хтось вийде на вулицю. А поруч, майже впритул до капсули, стояла... стара машина темно-зеленого кольору. Вона була явно порожньою, але її дзеркало заднього виду було розбите вщент, а на капоті виднілися глибокі подряпини від металу, ніби їхня капсула матеріалізувалася просто крізь неї, залишивши за собою слід.

– Ой-ой, – прошепотів Максим, його обличчя стало білим, коли він усвідомив. – Здається, ми трохи... пошкодили чиюсь власність.

Ця деталь була дрібницею порівняно з масштабом їхньої місії, але вона одразу ж нагадала їм про реалії минулого і про те, що їхня присутність тут – це аномалія, яка може мати непередбачувані наслідки. Вони були не просто спостерігачами, а безпосередніми учасниками, які вже вплинули на навколишній світ. Навіть дрібне, здавалося б, пошкодження машини було доказом їхнього вторгнення у минуле. А це означало, що зворотного шляху вже немає.

Тепер їм потрібно було діяти, і то швидко. Софія, незважаючи на її скептицизм, першою усвідомила критичність ситуації.

– Ми не можемо тут залишатися. Нас побачать. І що ми пояснимо? НЛО з майбутнього? – її голос звучав істерично.

Анна озирнулася на друзів, потім її погляд зупинився на розбитій машині, а потім на невинно сплячому місті. Її обличчя стало рішучим, але в глибині очей з'явилася тінь усвідомлення того, що їхня пригода обертається чимось набагато більшим, ніж вони очікували.

– Ми повинні вийти, – сказала вона, її голос був тихим, але твердим. – І з'ясувати, що робити далі. Чим швидше, тим краще. Адже стрілки годинника невпинно наближалися до фатального 01:23...