Розділ 1: Знахідка у Кипучому Києві 2025 року

Розділ 1: Знахідка у Кипучому Києві 2025 року

"Час не пробачає помилок. А зона — тим більше."

Липневий полудень 2025 року плавив Київ. Асфальт, що зрадливо віддзеркалював розпечене сонце, міг би смажити яєчню, а повітря стояло густим, нерухомим маревом, що пахло розпеченим металом і пилом. Але п'ятеро друзів, які цього дня зібралися біля старої станції метро "Арсенальна", здавалося, не звертали уваги на спеку. Їхні обличчя світилися очікуванням, адже Анна, зазвичай моторна та сповнена ідей, знову затягнула їх у чергову авантюру. Цього разу – "урбан-дослідження" закинутих куточків Києва, які, за її словами, могли приховувати "справжні скарби" або, як мінімум, круті локації для фото та відео.

Максим, їхній беззмінний технічний геній, щоразу дивував своїм спорядженням. Сьогодні його рюкзак був схожий на портативну студію: маленький, але спритний дрон, професійна бездзеркальна камера з кількома об'єктивами, портативний дозиметр (жартома, як він сам казав, "про всяк випадок, якщо знайдемо забутий ядерний бункер") та ціла купа зарядних пристроїв. Він був трохи сором'язливим у реальному житті, але за об'єктивом або з паяльником у руках перетворювався на впевненого віртуоза. Дмитро, їхній мовчазний, але надзвичайно ерудований історик, як завжди, прихопив пару потертих книг про Київ та Україну. Його цікавило все, що мало коріння в минулому, а закинуті будівлі були для нього мов відкриті двері до нерозказаних історій.

Софія, їхня неперевершена скептикеса, стояла, схрестивши руки на грудях, і скептично оглядала розмальовані графіті стіни. Її цинізм був своєрідним захисним механізмом, але глибоко всередині вона була не менш цікавою, ніж інші, просто воліла приховувати це за маскою байдужості.

– І куди Анна нас тягне цього разу? Сподіваюся, не в ту саму занедбану психлікарню, де ми ледь не натрапили на бомжів? – пробурмотіла вона.

Артем, наймолодший з компанії, ледь помітно посміхнувся. Він рідко вступав у суперечки з Софією, знаючи, що це марно. Його увага була повністю зосереджена на Анні. Кожен її жест, кожна зміна виразу обличчя була для нього окремою історією, окремим всесвітом. Його почуття до неї були таємницею, яку він ретельно оберігав, але вони були настільки сильними, що здавалося, їх можна було майже відчути у повітрі. Артем був імпульсивним, емоційним, і часто робив дурниці, але його щирість та готовність допомогти були безмежними, особливо коли це стосувалося Анни.

Анна, не звертаючи уваги на скепсис Софії, вже вела їх вузькими вуличками старого Подолу, де сучасні будинки несподівано межували з руїнами, що мали бути знесені під нову забудову.

– Я знайшла на картах супутникові знімки одного старого району, – пояснювала вона, – там цілий квартал закинутих будівель радянської епохи. Кажуть, там мали бути якісь секретні виробництва. Уявляєте, скільки історій там приховано?

Їхня прогулянка привела їх до одного з таких куточків – справжнього міста-примари всередині галасливого мегаполісу. Залізні паркани були повалені, а ворота висіли на одній петлі, запрошуючи до світу іржі, розбитих вікон і дикої рослинності, що пробивалася крізь тріщини в асфальті. Це було ідеальне місце для пошуків "скарбів". Вони йшли повз напівзруйновані цегляні стіни, завалені купи будівельного сміття та порожніх, вицвілих від часу коробок, коли раптом Максим зупинився, мов укопаний.

Його погляд був прикутий до чогось, що виділялося з загальної руїни. Це був об'єкт, що зовсім не вписувався в картину занепаду. Металева капсула, чимось схожа на невеликий космічний апарат або глибоководний батискаф, лежала, присипана пилом і битим склом, між поваленими бетонними блоками. Вона була приблизно три метри завдовжки і два завширшки, обтічної форми, але її поверхня була покрита дивними, незрозумілими символами, що світилися ледь помітним, пульсуючим синім світлом. Нібито об'єкт дихав, хоча жодних видимих джерел енергії не було. Ніяких вікон чи дверей не було видно, лише кілька дивних вм'ятин і виступів, що здавалися частиною якогось механізму.

– Що це, Максе? – першою порушила тишу Софія, з недовірою дивлячись на дивний об'єкт. – Черговий витвір якогось божевільного митця, який забув свою інсталяцію? 

Максим не відповів одразу. Він дістав з рюкзака свій портативний сканер, невеликий прилад, що виглядав як футуристичний пульт управління. Його брови були нахмурені від глибокої зосередженості. – Не схоже на інсталяцію, Соня, – пробурмотів він, повільно водячи сканером по поверхні капсули. Екран приладу мерехтів, видаючи дивні показники.

– Прилади показують аномальне енергетичне поле. Дуже потужне, але воно не випромінює радіації… Принаймні, не тієї, що ми звикли. І склад металу... я такого ніколи не бачив. Це не схоже на жоден сплав із сучасної таблиці Менделєєва.

Дмитро, потираючи підборіддя, наблизився до капсули, намагаючись розгледіти символи.

– Ці знаки... вони не належать до жодної відомої писемності. Ні кирилиця, ні латиниця, ні давні ієрогліфи. Але вони виглядають... осмислено.

Анна тим часом обійшла капсулу, немов зачарована. Її пальці легенько торкнулися холодної поверхні. Від дотику вона відчула дивне, ледь помітне тремтіння, яке пройшло крізь усе її тіло, ніби об'єкт дійсно дихав під її рукою. Повітря навколо капсули здавалося густішим, важчим. Артем стояв трохи позаду Анни, його погляд ковзав від дивної знахідки до обличчя дівчини. Його серце калатало не лише від незвичності ситуації, а й від близькості Анни. Він був готовий кинутися на допомогу, якщо щось піде не так.

Раптом, коли Максим, інтуїтивно чи випадково, торкнувся однієї з виїмок, розташованої в центрі дивних символів, капсула загула низьким, вібраційним звуком, який пройшов крізь землю і відлунив у грудях кожного з них. Синє світіння символів спалахнуло яскравіше, заливаючи обличчя друзів містичним світлом. У центрі об'єкта, ніби з повітря, з'явилися невеликі, але чіткі голографічні зображення, що швидко змінювалися, мов слайди у прискореній перемотці: кадри з різних епох, технологій, пейзажів. Промайнули доісторичні джунглі, де блукали динозаври, потім середньовічні замки, оповиті туманом, футуристичні міста, що сягали хмарами, і навіть космічні пейзажі з невідомими галактиками. Нарешті, на одному з голограм, що змусило їхні серця завмерти, зупинився напис, виконаний ідеальною кирилицею: "Прототип Т-3. Тимчасовий перехід".