Розділ 14. Смута  

 Розділ  14. Смута  

_____________________________________

  В котрий раз страшні, темні хмари огорнули  душу Антона. Здавалось   через оту чорну темінь  уже не знайти дороги. Старість насувалась з кожним днем . Хвороби атакували все більше і більше, а сил залишались все менше. Усвідомлення останнього етапу життя спонукало Антона до максимальної  активності, але… Отож бо і воно, що  оце але – весь час крутилося в голові сивого і втомленого чоловіка. І , навіть, можливість відпочивати і робити за своїм бажанням не приносили задоволення і зовсім не відновлювали, як раніше, сили. Старість, як пітон, повільно і з кожним днем все сильніше і міцніше здавлювали тіло і душу Антона. Але він ще боровся. Він ще намагався знайти вихід із становища…

   Антон знав, що потрібно три дні  пережити і тоді … попустить, відлигне  від льодовитого покрову душа.

«Три дні… тільки три. Потрібно витримати, заспокоїтись і знову жити – думки роєм крутилися в його важкій від безсоння голові.  - Ах! Якби то я знав.. – знову  важкі спогади  насунули нізвідкіля » 

Ні, не так він  уявляв свій останній період життя. Не так.  Йому здавалось, що на пенсії людина вільна, щаслива своїми результатами життя, виконаним обовязкком , повагою близьких, незважаючи на хвороби,  тільки  і живе. І це була б абсолютна правда, якщо б..

«Та ні! Не гроші, – в думках заперечив сам собі Антон, - зовсім інше»

З кожним днем життя  ставало буденним і прісним. І цього більше всього не хотілося Антонові. Не зважаючи на вік – а йому  минулого року вже стукнуло  60 років – душа була, як і раніше, молода і вимагала нового, активного і творчого. З часом він зрозумів, що цей вік – вік мудрості і доз ріння свідомості. Одним словом – ЗОЛОТИЙ ВІК ЧОЛОВІКА.

 «Ось дивись , - запевняв себе Антон, - практично все зроблено : діти виросли, батьків догледів… Що  іще? – Живи собі тихенько з дружиною в злагоді і любові… Так то воно так, але… якщо б то воно так і було…»

Важко завивав вітер десь за рогом вулиці. Важке сіре небо тягарем звисало над головою. Колючий північний вітер намагався пролізти в кожну шпарину.

Знову зима. Грудень. Тяжкий , дуже тяжкий рік минає. Знову по декілька годин  карусельні відключення електроенергії і тоді вся вулиця – від початку і до кінця – потопає в непроглядній темені. Де не де в вікнах ледве помітні блимають вогники.

« І як то ми жили раніше без електрики? – промайнуло в голові Антона, - не уявляю»

Антон з напруженням піднявся, намагаючись розпрямитись.  В спині хруснуло і Антон пошкандибав на кухню.

«Знову сам…- невеселі думки ніяк не відпускали його. – Скору, мабуть,  звикну до самотності…».

Так думав  і обнадіював сам себе Антон никаючи, як примара,  з однієї кімнату  в іншу. З радіоприймача лунали пісні; біля грубки сидів, примружуючи свої зелені очі, єдиний друг – кіт Філя.

• Що , Фільчик, - знову удвох ?

Самотність. Це  одна із найбільших проблем в старості. Тільки небагатьом вдається її обминути. Вона обгортає своїм темним покривалом спочатку тіло , а потім і душу людини.  І тоді всі проблеми починають множиться багатократно. Хвора самостністю душа – НЕ ВИЛІКОВУЄТЬСЯ  ліками.

• Ладно… Все… пішли.

Антон відкрив двері на вулицю – холодне повітря  хлинуло в теплу кімнату. Скоро Новий рік, але радості Антон не відчував. І не тільки  він. Все місто, вся країна жила в стані війни. Кожен день гинули    молоді хлопці – бійці нацгвардії, добровольці і десантники. Гинули прості люди, діти…

«Ах! Мать вашу….! -  сердито в душі вилаявся Антон, - а я тут…»

Йому було надто неприємно відчувати себе непридатним для воєнної справи. Антон не міг  ніяк змиритись, що це він уже не той, котрий так справно виконував стрільби на полігоні в далекому Таджикистані. 

«Ну що ти хочеш, - знову запевняв себе Антон, - тоді тобі було тільки двадцять років, а зараз?»

• Охо…Хо… - важко зітхнув , згадуючи свою багаторічну спортивну підготовку по всіх східних єдиноборствах, - так і не довелось використати..  - А , може, це і на краще. І ось тепер тебе, Антоне, уже і не беруть до армії.»
• Да…, нехай йому грець! Тьху! –  смачно сплюнув  і важко почалапав по подвір’ю, - Та який з тебе зараз  вояка?»

Як мара , з важкими думками і хворим хребтом, Антон тинявся з одного кутку двору в інший, намагаючись знайти відро, яке, як він вважав, іще вчора лежала ось тут, за колодою.  Десь в сараї голосно закукурікав півень, сповіщаючи, що , не зважаючи ні на що, все – таки прийшов новий день.

«Який же ти дурак,  Антоне,  - промайнуло в голові, - Бог подарував тобі новий день. Бери! Живи! Твори! Ну що тобі ще треба?»

Поступово темні хмари в душі і сіре небо над головою почали  розсіюватися і, з часом, небо стало світло голубе, як безоднє море, а душа Антона знову поступово оживала.

За вікном був 2014 рік. Ось уже рік, як Україна  занурилась в депресію, війну і розбрат. І в цьому неабияку роль зіграла сусідня країна – Росія. Важко говорити і трудно в це повірити, але  братній сусід виявився ворогом, який щосили намагався зруйнувати економіку  і підпорядкувати собі  колись братський народ. Хто міг би подумати, що колись народні артисти України,  - улюбленці  українського народу – стануть  не тільки підтримувати агресію, але і відкрито стріляти в наших солдат, скалячи свою клики в  об’єктив камери.