частина 1.

Ми їхали в кареті мовчки. Чоловік навпроти читав якусь книгу у дуже дивній обкладинці, червоного кольору та вибитими дивними буквами, "це їхня мова" , подумала , та почала розглядати карету. Все приміщення  дуже маленьке, спочатку ,мені  якось не по собі від такої близькості, але через деякий час зрозуміла ,що чоловік взагалі не звиртає на мене увагу.  Вся карета була зашита вишневим велюром, та простроченими золотими нитками , де- не- де зроблені завитки на швах.  Вікна  прикриті  тяжкою тканиною щільно закривали де ми є. Хоч і на потолку було щось у вигляді лампи  всерівно погано свіщало ,як він читав при такому овідлені , незнаю, і чомусь запитувати його не хотілося. Мені взагалі нізким не хотілося говорити . Насправді перебування в цьому світі втомлювало дуже сильно, адже після деяких моїх пригод, мене цілодобово супроводжували як не батьки то " тріщалка", котра постійно мене критикувала.

-   Нам ще трішки.- промовив він не відриваючись від книги.

- Угу- видавила я. 

В мою голову знову вернулися ранкові події. Це не може бути правдою, чоловік з котрим їду в оцій "штуці" має силу, Напевно це сила повітря, було похоже що подув сильний вітер, що аж здув " батька,"хоч мене він не зачіпив. Як  про це запитати його? Але тут прийшло мені в голову взагалі інше питання.

- Ей, а скільки ми їдемо?

- Ну приблизно дві год. - промовив спокійно чоловік відставив книгу.

-Як так? - пробормотіла собі під ніс. 

Я дивилася на чоловіка та не бачила його, переді мною стояла картина, ось я вийшла з будинку, де провела паро тижднів, ось я бачу дивну колісницю без коней, розумію що перед очима все пливе,що це зімною, і дуже хочеця пити, він протягнув якийсь пузирок з чимось і ..я ...випила...

Я скипіла. 

- Ти придурку, що ти мені дав випити , божевільний?- прокричала я бо почала розуміти що точно цих  год не пам*ятаю. 

- Ти сама попросила попити- спокійно промовив

Мені захотілося встати , в ту секунду мої ноги за нили та відчула втому у всьому тілі. Це бувало коли ми їздили у незручному автобусі довгий час.

- Що ти зімною зробив, я ...я знаю карате...- мої нерви виривалися і злість знову переповняли кожну мою клітину тіла, від чула як щоки червоніютьь та таке враження що зараз піде кров з носа. 

Чоловік побачив мою паніку, витягнув руку вперед,в  знак заспокоєня.

- Так, заспокойся, ти випила снодійне ,  потрібно було відпочити. Я нічого не робив з тобою , і будь ласка не перебільшуй .

- Чому ?- закривши обличчя руками,це питання було адресоване мені самій, тому чоловік просто мовчав. - чому я , чому  саме в моєму житті все це сталося. - по щоках пробігла сльозинка. Не замітно витерла її та забрала руки з обличчя. Уважно подивилася на чоловіка , він просто спостерігав та чекав. Чомусь мені захотілося йому все розказати, але чи він зрозуміє? В середині почала заспокоюватися злість ,що я можу зробити, себе жаліти , ні  ніколи себе не жаліла і зараз не збираюся.

- Чому , саме ти мій наречений ти підплатив батькам?- запитала я 

- Е, ну , як мені відомо ,це твій батько відав тебе мені. - здивовано відповів не зводячи погляду з мене. Жорстока реальність мій власний батько продав мене? Але ні , він продав не мене ,а .... Господі і кому я докажу що не з цього світу.

Я опустила голову та розправила складки на платті. Навіть при поганому освітлені мої руки легенько світилися червоним.  Чому вони світяця? цей придурок , мені якусь гидоту  дав випити?

- Чим ти мене напоїв? це радіаційний напій? чому я свічуся як НЛО?- резко встала та почала кричати , та як було мало місця і боліли ноги , ледве втримала рівновагу ,та карета качнулася і моя рівновага полетіла на чоловіка . Опенившись  в його обіймах, постаралася вставати ,але його сильні руки мене не відпускали.

- Я .. знаю ...карате,- промовила, та знову сіпнулася.

- Ш ш ш ш.

Хотіла щось сказати ,але його велика рука закрила мій рот.

"Нє ну це капець ,що він собі дозоляє."

- Тихо ,а не то вони нас почують.

Я затаїлася, про кого він ? про розбійників? чи  кого?

Признаюся чесно в  обіймах сидіти було зручно та затишно . Його чоловічий запах, мене просто зводив з розуму, це не дорогі одиколони, ні. Цей запах був особливим, терпкий мятний  з нотками деревини. Колись дідусь мав лісопилку, я там любила бувати запах дерева, пахнючої соломи ...

- Ей, все добре, можиш вставати.- промовив голос у макушку. 

Йому треба було трішки нагнутися щоб його подих доторкнувся на мого волосся. Припіднявши очі , я знову очутилася на сонячному пляжу ,з блакитним морем. Він усміхнувся, і я також. 

 Багато моїх подрух, казали що в них в голові у таких  ситуаціях , їхні ж ,таракани дибки скачуть, в мене такого ніколи не було, тому з них  сміялася ,але зараз мені не до сміху...

Його посмішка ,пропадає і він стає суворим , не розумію що таке. 

 - Щит - серйозно викрикнув. І в ту секунду карета розірвалася на маленькі паліннячки та шматки тканини. Але ми були в якомусь мутному кокуні.

Тільки почула я, коли він сильніше притис до себе моє і так не рухоме тіло і накрив плащем. 

- Що відбуваєця.-запитала я , раніше могла сперти на залицяння, але зараз мене трішки бентежела ця ситуація. 

- Люсінда , заспокойся і не кричи. Я тобі пізніше все поясню.- відповів він та відкрив плащ. 

Мої очі полізли на лоб ,якщо це можливо фізично. Я сильніше вчипилася в чоловіка та зарилася обличчям в його груди. Ми були в небі.

- Що відбуваєця, хто ти , куди мене....куди я попала. аааааааа-  Почала кричати.

- Я ж просив щоб ти не хвилювалася- погнівано промовив  Ден. та затулив мені рот. Через трішки помахала головою, що взяла себе в руки , він відпустив.

- Хвилюватися, я не хвилююся, мені страшно за моє життя , за життя чуєш. А ааа..- міг голос був істерично істеричний, що мене саму лякав.

Я з моїм  нареченм були у якісь дивній кулі, з пластику. Це мені нагадало приколи: залазить людина у таку кулю, а її потім пускають на воду,або в скелі кидають і вона в тій кулі барахтаєця. Ось і я стою з "придурком" і не розумію коли в цю кулю попала? і саме страшніше що ми не на землі, ми у повітрі.Моє серце ось ,ось вискочить, тіло тремтіло від страху, адже з дитинства боялася висоти.