Розділ 17. Нескорені

Заради зустрічі зі звільненим підполковником Чигриним вся трійця кинула, хто школу, хто роботу та невідступно знаходилась поруч з найріднішим героєм. Для лікування, льотчика було направлено у військовий госпіталь, що в Дніпрі.

Коли родина побачила свою дорогу людину, то Лесик відразу затрясся від ненависті й сказав Русланці, що передумав та знову буде проситися на фронт, щоб бити нечисть. Ні, Олесь не був імпульсивним чи дурним, просто коли замість веселого й рум’яного татка хлопець глянув на змучену голодом тінь, зі шкіри та кісток, в ньому закипів невластивий, але виправданий та абсолютно зрозумілий гнів.

Леонід Михайлович звісно нічого не розповідав, але й так було ясно, що його морили голодом, щоб чудовий професіонал згодився навчати їхніх літунів. А йому було дуже шкода свою родину, та навіть заради них, він нізащо не зрадив би Батьківщині. Підполковник навідріз відмовлявся передавати свої знання ворогу й можливо вже готувався до зустрічі з Всевишнім, та доля вирішила інакше. Багато разів Леоніда Чигрина намагались витягнути з полону, але раніше та сторона відмовлялась. А тут сміливцям до рук потрапила, мабуть доволі цінна для ворога особа, тому обмін було узгоджено. Так Леонід Михайлович вижив.

– Льончику, а ми хату купили у Русланки в селищі. Гарненька, тобі сподобається, – годувала його з ложки дружина та була мабуть щасливішою ніж тоді, коли вони побралися. – Давай, ще трішки. Це бульйончик, він легенький.

– Та скільки ж можна? Я цілий день щось їм. Аничко, перестань, – просив ще доволі слабкий чоловік, але його очі вже сяяли щастям, що знову бачить свою родину.

– Дядю Льоню, вибачте нас, будь ласка. Ми з мамою не пускали Лесика, а він весь час рвався на півострів Вас шукати, – протирала хустинкою підборіддя майбутнього свекра Руся та від радості зовсім не думала, що каже.

– Ага! Навіть так? Ти вже називаєш її мамою? – намагався посміхатися герой. Леонід Михайлович звісно був дуже розумним та спостережливим, але з сяючих поглядів цієї трійці не міг зрозуміти: Русланка вже член їх родини чи ще ні? Тому уточнив.

– А як же мені ще називати тьотю Аню? Чигрини та моя бабуня – найрідніші тепер мені люди на землі. Адже своїх батьків я вже не маю, – ляпнула дівчинка й насупилась.

– Тобто? А куди ж поділися твої дивні батьки? – від таких слів навіть спробував підвестись на подушці підполковник.

– Пробачте, це я дурна мелю різне... Воно вам зараз ні до чого. Та живі вони й здорові. Тільки мені офіційно більше не родичі, – зціпила зубки Руся.

– Так, Льоню. Тебе гнобили вороги, а воно як приїхало від нас, то мати її побила й зачинила без їжі й води в темній коморі. Ось тоді Лесик з бабусею врятували маленьку, а тих дурнів скоро позбавили прав на дитину. Вона зараз живе у своєї бабуні. Льоню, це неймовірна жінка! Ми всі дуже дружні. Скоро ти сам все побачиш. Давай, ще кілька ложечок...

– Аничко, зажди! Тобто весілля ще попереду? – після такого догляду та смаколиків, намагався жартувати поки тяжко хворий чоловік.

– Тату, прошу тебе! Руся у нас ще школярка. Правда, наразі кинула свої заняття, заради тебе. Мене на півострів вони не пустили, але ж втримати оцю малечу вдома, щоб не поїхала з нами тебе побачити - мабуть не зміг би ніхто на світі, – гордо поглядав на Русланку нащадок Чигриних і в його серці вирувала весна...

– Це добре, що я нічого не пропустив! Хороші мої, у нас стільки справ попереду! Ось мене трішки підрихтують, потім дамо жару тим покидькам, та й почнемо збирати до купи онуків так, щоб і в хаті не вміщалися. Правда, синку? – підморгнув, як колись, Лесикові батько.

– Не знаю, тату. Це питання не до мене. Я з дитинства згоден. Давайте спитаємо у тієї: від кого всі ці мрії залежать, – сказав Олесь. Він стояв позаду Русланки й обережно обіймав її за плечі, а дівчинка почервоніла, наче квітка та страшенно збентежилась.

– Добре, приймається! За час служби я неодноразово був присутній на церемонії об’єднання двох сердець. Тому, з вашого дозволу, готовий запитати прямо зараз. Русенько, чи згодишся ти в майбутньому зробити щасливим нашого сина і стати частиною родини Чигриних? – абсолютно серйозно спитав мужній льотчик.

Від хвилюючих запитань Русланка ледве трималась на ногах. Сьогоднішні відвідини дяді Льоні повинні були пройти радісно та звичайно, але зовсім випадково, вони з Лесиком потрапили на власні заручини. Якщо чесно, то дівчина ще й досі відчувала на губах той чарівний поцілунок свого коханого і точно знала, що в будь-який час відповість йому: «Так!» Але ж оце імпровізоване дійство зводило її з розуму і було якось одночасно соромно та страшенно приємно, що при всіх негараздах, ці люди хочуть навіки бачити її у своїй родині. А ще вони, здається, зовсім не жартують...

Тепер у палаті відчувалось, що не тільки Русланка шокована подібними питаннями, а й Лесик став занадто серйозним так, наче вони вже стояли перед вівтарем, і мовчки чекав її відповіді. Його блаженні очі поглинали дівочий стан, а Руся тихенько зітхнула та відповіла:

– Без Лесика я вже не зможу жити, ніде й ніколи... Він це знає. А ще ви давно моя справжня родина. Не розумію: чим я заслугувала таке щастя? Але крім нього та вас мені нікого не треба. Я хочу бути з вами довіку...

– Амінь! – посміхнувся Леонід Михайлович. – Вітаю, синку! Тобі неймовірно поталанило з нареченою. Яке щастя, що тоді давно, я відмовився їхати служити до Вінниці, як планувалось. І ми потрапили до зелених рівнин, серед яких наш хлопчик зустрів маленьку Русю. Я вже казав та знову повторю: ти, маленька, врятувала своїм серцем і розумом мою дружину, за це я завжди буду дякувати тобі. А ще точно знаю, що зробиш найщасливішим оцього довгоногого дурня, який наразі від щастя просто втратить свідомість.