Розділ 13. Щира зустріч

Як відомо, Марія Матвіївна Козак мала не лише звання заслуженої вчительки країни, а ще й неймовірно щире серце, роботящі руки та на диво гнучкий розум. До приїзду дорогих гостей бабуня Русланки приготувала свій охайний дім так, наче очікувала на якихось зарубіжних вельмож. Все сяяло чистотою та підкреслювало неповторний український стиль і скромне багатство. Кімнати, з окремими ліжками, в пухких подушках та вишиваних покривалах. В гарних решетилівських вазонах дизайнерські букети, з пшениці та квітів, навіювали умиротворення й таку беззавітну любов до свого чарівного краю, що слів зовсім не потрібно було!

Навіть Русланка, що з народження не вилазила з її дому, ніколи не бачила його таким. Та дівчинці не треба було пояснювати: чому бабуня настільки щиро чекала саме на цих гостей? Звісно тому, що ці люди прийняли її кохану онучку на відпочинок біля моря. Тому, що вони були нормальними сучасними та відповідальними. Тому, що нічим не могли скривдити дівчинку. А ще тому, що гарненький і добрий хлопчик, яким Марія Матвіївна запам’ятала Лесика, з самісінького дитинства впустив Русланку до свого серця так глибоко, що навіть довга розлука не занапастила його почуттів. І ясно як білий день, що наразі майже дорослий хлопець, настирливо мріє назвати синьооку бабусину онуку колись своєю законною дружиною. Та до цього ще треба дожити і якось переступити через перешкоду під назвою: батьки Русланки. Ця невблаганна біда існує та вона нікуди не поділась, і весь час заважатиме бідолашній дівчинці бути щасливою.

Дві шкільні вчительки швидко і без зайвих слів знайшли спільну мову, а Руся з Лесиком виглядали такими окриленими, наче не було всіх цих років і їм знову по п’ять і сім рочків. Засмагла, неймовірно красива парочка, вже збігала до річки та тепер наввипередки поплавала на найбільшій місцевій глибині. Потім гості з хазяйкою сиділи за столом під великою аркою, ще не достиглого в цих краях винограду, та розповідали одне одному величезну кількість історій, що трапилась у житті.

Невблаганно підходив вечір. Руся страшенно не хотіла йти до батьків і розлучатися хоч на годину з бабусею та Чигриними, але ж колись все одно треба було з’явитись до них. Дівчинка розцілувала всю трійцю, взяла невеличку валізу та й поїхала з нею в бік центральної вулиці селища.

Десь чулись звуки музики. Батько був на комбінаті, а мати мабуть  як завжди валялась на дивані, біля телевізора. Русланка відкрила своїми ключами та зайшла додому.

– Привіт, мамо! Я повернулась. Як життя? – видавила з себе Руся і зовсім не відчувала, що скучила за матір’ю.

Жінка підвелась зі свого «належаного» місця і її очі засяяли звичною ненавистю до доньки.

– Ти ще смієш називати мене мамою, шалаво? – скрикнула вона і Руся хотіла піти до своєї кімнати зі словами:

– Ясно! Почалося...

Та мати не збиралась зупинятись на сказаному. Вона підбігла до Русланки й щосили дала їй ляпаса. Від несподіванки дівчину відкинуло вбік і вона зачепилась за стіл, але встояла. Схопилась за щоку та не заплакала. Чомусь всередині перенасиченої добром дитини з’явилось дзеркальне почуття ненависті до особи, яка її народила та люто ненавиділа.

– Чого ж тобі вдома не вистачало, га? Що перегуляла по всьому півострову, а тепер приперлася нас соромити? Та вже пів району знає, що ти повіялась в Крим гуляти. І як тепер накажеш нам людям в очі дивитися? – як навіжена кричала мати.

Щока Русланки горіла вогнем, а розгнівана жінка схопила великого рушника та кілька разів вдарила по тілу дівчинки, не дивлячись куди саме. Руся прикрила личко, але ще й досі не плакала. Навпаки її лихоманило й дівчинка не розуміла, що робити далі, бо ніколи ще не була в такій ситуації. Так, мати всі її дитячі роки шмагала кропивою зі спеціальної грядки, яку плекала, наче Руся квіти. Та було в житті маленької принцеси два щасливих рочки, коли її захищав Лесик. А потім їм не дали спілкуватись і життя набуло отаких сірих та диких фарб. Але ж настільки відверто бити дочку всім, що потрапляло під руку – раніше вона собі не дозволяла.

– Геть з дому! Не ганьби нас! Я краще студентам твою кімнату здам. Хоч якась користь буде від твого існування! – продовжувала несамовито кричати й бити дівчинку, спеціально скрученим, рушником мати. Здавалось вона всі ці два місяці чекала саме такого моменту й тепер отримувала просто неймовірне задоволення.

Вигнавши дівчинку в сіни, зла мати штовхнула Русланку до комірчини й швидко зачинила за собою двері. Вона повернула ключ в замку і з криком:

– Посидь тепер без хлопців. Відпочинь трохи! – мабуть пішла до свого телевізора.

Запала тиша. Вікон у комірці не було, а світло вмикалось з коридору, тому Руся сиділа на мішку з цукром у повній темряві. Навпомацки вона пошукала щось холодне і, на горе, знайшла саме ту стару миску в якій колись складали м’ясо нещасної кози. Дівчинка відсахнулась від ненависного предмета та знайшла кружку й приклала її до щоки. Тепер стало трохи легше. Вона повертала річ у руках, намагаючись спекатися синця. Хоча навряд чи! Так, шкіра її обличчя була шовковою та засмаглою, але ж мати вдарила з такою силою, що ледве не збила п’ятнадцятирічну дитину з ніг. Мабуть тепер їй полегшало!

Навіть зараз, зачинена в комірчині власного дому та побита ненькою – Русланка не плакала. Вона сиділа та згадувала розповідь Лесика, про смерть кози Мані. Адже батьки збрехали їй, що козу зарізали саме Чигрини.

Коли діти чекали на одужання пані Ганни та інколи ходили кудись, то одного разу потрапили до київського зоопарку. Там вони надивились на самих різноманітних тваринок. Спочатку Руся побачила вольєр з ламами, а потім з гірськими кізочками і не змовчала та спитала Лесика: як вони могли вбити Маню? А дорослий хлопець, у якого мама тоді ще була між життям та смертю, навіть перехрестився. Він поклявся, що вони не чіпали козу-Маню. Просто дуже поспішали, а її ніхто не брав, бо кізочка була стара й немічна та не давала вже молока.