Розділ 12. Репетиція казки

Наступного дня діти познайомились з успішним учнем Русиної бабусі. Правда, тепер він сам був більше схожий на вчителя, бо поки Лесик підписував папери, до Кирила Сергійовича заглянули чоловік сім працівників та всі питали у нього про щось важливе. А він був підкреслено уважним та ввічливим.

Доцент Підгірний розповів, що підготовка до операції мами триватиме десь близько двох тижнів. Адже він хоче зробити все якнайкраще, щоб його колишня вчителька знову гордилась своїм учнем. Коли парочка зібралась піти – медик не витримав та запитав у Русланки:

– А яка вона зараз, Марія Матвіївна Козак?

Дівчинка миттю побігала пальчиком по екрану телефона й показала:

– Ось така. Моя бабуня не вміє змінюватись. Вона завжди чарівна й невгамовна. А ще, не дивлячись ні на що, вона завжди посміхається...

Доцент інституту серця, заслужена й шанована людина в країні та за її межами, наразі чомусь звів гарні чорні брови до купи й уважно подивився на Русю:

– Так, це правда. Ви дуже схожі на цю неймовірну жінку! Дай Боже їй здоров’я. Я буду старанним і у нас все вийде. Перепрошую, та на мене чекає ще одне серце. До зустрічі!

Швидкими кроками він пішов рятувати чиєсь життя, а Русланка дивилась йому вслід і чомусь думала про перебіг часу. Адже колись він був маленьким хлопчиком і мабуть, любив бігати по калюжах, а потім навчався в школі та не любив бабусину географію. Але тепер географія сама любить його, бо запрошують цього чоловіка по світу туди, де чекає чиєсь хворе серце. І він рятує його. Який дивний цей час! А ще вона згадала, як вчора Лесик сказав їй, що підожде доки вона трішки підросте й тоді вони одружаться і в них будуть дітки, а потім внуки... І знову цей невблаганний рух часу!

– ... Гей! Ти чого? Дядько сподобався? – почула вона голос Лесика й зрозуміла, що досі дивиться вслід Підгірному, а Олесь її ревнує. От тільки цього їй бракувало!

– Звісно. Я його люблю всією душею, бо він пообіцяв врятувати тьотю Аню. За таке я його вік любитиму, – щиро зізналась дівчинка та заглянула у прекрасні блакитні очі свого друга.

– Тобто його ти любиш, бо він рятує мою маму. А її ти любиш, бо вона моя мама. Виходить більше за всіх ти любиш мене? – сяяли щастям очі хлопця.

– Лесику, а скільки в тебе було з геометрії? Ти так класно доводиш теорему кохання. Поетапно й чітко, – розсміялася Руся та не дала відповіді на його конкретне запитання.

– Ні! Я ж не відчеплюся, – після зустрічі з медиком підбадьорився Олесь. – Скажи: ти мене хоч трішки любиш?

Зараз вони вже знаходились на території клініки, де квітнуло багато троянд. Лесик взяв Русланку за обидві ручки, так наче збирався танцювати якийсь дитячий танок і продовжував загравати.

– Якщо ти й далі будеш так чіплятися, я сьогодні спатиму в ванній кімнаті. До речі давай відразу зателефонуємо дяді Льоні. Чого нам чекати того вечора? Відзвітуємо раніше, – запропонувала Руся.

– Гарна ідея! Тато буде радий, – натиснув контакт хлопець. – Татку, ти не в шоломі? Жартую... Просто ми з Русею тільки-но вийшли від того лікаря, папери підписували, і знаєш він вселяє довіру. Такий щирий і скромний, а ще дуже гарно про Русину бабусю говорив. Та й відносно маминих аналізів відзивається доволі позитивно. Казав, що все буде добре. От тільки ж чекати до операції ще два тижні. Ні, маму ми не бачили. Він сказав, що наразі їй потрібен спокій, тому ми потерпимо. Перед самою операцією я в нього випрошу зустріч. Ну, так для підтримки духу, – сказав Олесь, а його голос забринів тривогою. Дурному було ясно, що син збирається на всякий випадок, попрощатися з мамою. Адже лікар, звісно талановитий, та ще є доля і її точно не «вилікуєш».

А швидкоплинний час лікує всі рани. Так і операція, яку зі страшним хвилюванням чекали Чигрини й Русланка – пройшла успішно. Через кілька днів Русю й Лесика пустили до мами і Ганна Чигрина мала зовсім інший вигляд. Ну, звісно не такий квітучий, як у дитинстві солодкої парочки, але ж очі її знову були яскравими й запальними, на лиці з’явився легкий рум’янець, а говорила тьотя Аня натхнено та радісно.

Лесику дозволили взяти до палати телефон і підполковник Чигрин знову почув свою прекрасну половинку. Він був військовим льотчиком, а значить людиною, що завжди готова не тільки до стрімких змін, а й до миттєвої смерті, але ж завжди хочеться вірити в найкраще!

Після таких тяжких випробувань, звісно, Ганна Чигрина рвалася повернутись додому, на півострів. Та підполковник попрохав якийсь час почекати, а ще краще пожити в Києві, щоб професіонали могли спостерігати за її здоров’ям. Грошей на карту він підкинув, бо самому майже нічого не потрібно було. А про життя в столиці Леонід Михайлович мав доволі чітке уявлення.

– Льончику, чому? – в лоб запитала підполковника дружина.

– Аничко, вважай, що це наказ! І дітей нікуди від себе не відпускай, – просто сказав чоловік.

– Я зрозуміла, Льоню, і обов’язково виконаю. Тримайтесь - ми завжди з вами, – чітко відповіла ще доволі слабка дружина підполковника військової авіації та тяжко зітхнула.

Підходив ще один час «Ч». Добігало кінця насичене подіями літо й Русланка повинна була повертатись додому та йти до дев’ятого класу. Конфліктувати з батьками, рятуватись від їх злості у коханої бабуні та отримувати в школі відмінні знання й оцінки. Але дівчинка просто не розуміла: як вона кине тут тьотю Аню й свого Лесика? Щастя, що його мама вибралась зі смертельної прірви перекривалось гіркотою біди розставання з ними.