Розділ 11. Солодких снів

На вулиці ставало душно, мабуть, збирався дощ. А в цієї парочки зовсім не було даху над головою. Вони знаходились серед чужого, великого й непривітного для них, міста.

– І куди ми підемо? – розгублено спитала Руся.

– Зараз, не спіши. Я продивляюся невеличкі готелі, в районі інституту, – бігав пальцем по екрану Лесик.

– Ось дивись, якась «Зіронька». Туди й поїдемо. Тут сказано, що потрібен автобус № 6. Я б пройшовся пішки, бо голова як казанок важка, але ж валізи ще важчі, – зітхнув він.

До зупинки під’їхала якась маршрутка й діти спитали у водія шлях. Він сказав, що прямує повз той готель, тому вони сіли. На ресепшені стояв молодий чоловік. Він роздивився паспорт Лесика та весело запитав:

– Я так розумію, що подружці немає шістнадцяти?

– Це не подружка, а сестра. Ми приїхали в Київ лікувати маму. Питання ще будуть? – трішки завівся Олесь.

– Перепрошую. Просто бачу, що мала. Тисячу двісті - й заселяйтеся, – зовсім не знітився співробітник готелю.

– ...Скільки? – не подивився прайс в телефоні гість столиці.

– Лесику, ні! Ти з глузду з’їхав? – запротестувала маленька господиня.

– Не хвилюйтесь, я перекину чек. Чайові - то окрема стаття, – спокійно посміхнувся адміністратор.

– Нічого, Русю, ми відпочинемо, а завтра буде видно, – забрав паспорт зі стійки Лесик. – Туди?

– Так. Ліфт наліво. Вам покликати супровід? – стібався столичний працівник.

– Ні, дякую. Я сам, – взяв валізи Лесик і пішов куди сказали. А за ним потупцювала зморена Русланка.

В номері було на диво гарно: чисто, свіжо, нові меблі та пухнасті килимки. Але одне двоспальне ліжко... Руся миттю побігла до ванної і вже встигла прийняти душ та вийшла оновлена й радісна. Потім туди помчав Лесик, а коли повернувся до кімнати – то намагався зрозуміти: що вона робить? На ліжку посередині, м’якою поверхнею вниз, лежали два пуфики. Виглядало все це, більш ніж дивно, але барикаду Русланка точно створила...

– Що це ти робиш, дизайнерко? Не так меблі стоять чи що? – відразу зрозумів хід її думок Олесь.

– Ні, готуюся поспати, – спокійно відповіла вона.

– А ця гірка у тебе для більшої зручності? Чи тобі з вікна холодно? Так на вулиці +25, – не хотів вірити власним думкам Лесик.

– Ні. Це для того, щоб ми спали на різних ліжках, – спокійно відповіла дівчинка.

– Коли ж це я встиг дійти аж до такої твоєї недовіри? – не став більше прикидатися дурнем Олесь. – Хіба було, щоб чіплявся чи нахабнів?

– Ніколи... – опустила очі Руся.

– То навіщо оці дурниці на ліжку? – ображено примружив погляд хлопець.

– Тому, що нам не можна спати разом. Я ще дитина й школярка, а ти дорослий хлопець. У тебе вже навіть паспорт є, – докладно роз’яснила йому ситуацію принцеса-жабка.

– Ну, вибач. Я не знав, що це проблема. Давай поставимо на місце ці атрибути розкоші та трохи відпочинемо. Я чогось почуваюсь, наче та побита собака, – пожалівся їй хлопець.

– Я розумію, але все одно не можна, – настирливо стояла на своєму дурненька дівчинка.

– Руслано Мірошник, ти знаєш мене десять років. Я хоч колись принижував тебе? Ні! То навіщо ж ти це робиш зі мною? – тяжко зітхнув хлопець, адже йому на сьогодні вже й так вистачало нових вражень та переживань.

– Лесику, але ж на пляжі ти сказав що... Тому ти не зможеш стриматись... А потім буде, як у нас в школі, минулого року. Катьку Зінченко, прямо з уроків забрали народжувати...

Олесь зітхнув так, що надув обидві щоки та закотив очі під лоба, а потім відповів:

– Я міг би образитись, але не на тебе. Ти чисте створіння і я постараюсь не посоромити імені Чигриних. Клянусь, що буду спати на іншому кінці ліжка й не доторкнусь до тебе, – він хотів сказати «ніколи», але ж це була дурня! Бо він кохав цю дівчинку та хотів з нею всього на світі, і весілля, і діточок, і внуків... Тому просто замовк.

– Ось бачиш: ти задумався, а значить, не впевнений у своїх словах, – по-своєму зрозуміла його обірвану фразу Руся.

– Я впевнений та ніколи не порушую своїх клятв. А замовк тому, що так буде не завжди. Я діждусь доки ти виростеш і обов’язково поведу під вінець. Це навіть не обговорюється. Я давно сказав, що ніколи тебе не відпущу і не віддам нікому, бо я не зможу. А поки, моя маленька сестричко, лягай та спокійно спи. Я щасливий, що буду просто оберігати твій сон, – закінчив красиву доповідь Лесик.

– Ну добре. Тоді давай поспимо. Я теж просто падаю з ніг, – повірила йому маленька квітка. – Відвернись!

– Що знову? А як же всі ті пляжі? – розсміявся Лесик і наразі біля цієї потішної кнопки, здавалось, на мить забув навіть про тяжку хворобу мами та лікарню. Він обернувся до ліжка спиною, а Руся скинула сарафанчик та одягла невеличку шовкову сорочку й забралась під ковдру.

– Вже можна? – весело запитав Олесь і був неймовірно щасливим, що колись у нього буде така ніжна та сором’язлива дружина. Потім з полегшенням зірвав з себе джинси і, в плавках, забрався під ковдру на іншому боці ліжка. – Солодких снів, моя принцесо!