Розділ 10. Розлучниця-розлука

Підполковник Чигрин був неймовірно вдячний маленькій подружці свого сина ще й за те, що сам все настирливіше мріяв відправити родину якомога далі з півострова. Адже віроломний «сусід», з кожним днем, хвалькувато брязкав залізом біля кордонів квітучої Батьківщини та страшенно хотів загарбати її землю.

Лесика не треба було збирати в дорогу, як це буває з іншими хлопчаками. З дитинства, він об’їздив з батьками країну вздовж і впоперек, тому складав речі продумано та вправно. Звісно він був мінімалістом і брав лише найнеобхідніше. Але батько підказав:

– Синку, візьми більше теплих речей. А що як вам знадобиться залишитись надовше? Хто знає: яку саме стратегію лікування обере той талант? Не жалкуй рук – донесеш. А восени все згодиться...

– Тату!  Яка осінь? Ми швиденько, – наївно сказав Олесь і бачив в очах батька невідому тугу. – Дивись: ми ще не поїхали, а ти вже сумуєш.

– Нічого, мені не звикати! Головне мамі допомогти, а в які строки – значення не має. Ти там будеш тепер головним. Пам’ятай про це, малеча! – притис до себе високого нащадка льотчик, а душу поглинав біль та неймовірна тривога.

– Добре. Ти правий. Візьму більше речей, – згодився Олесь.

– Молодець! Збирайтесь, а до потяга я встигну, – швидко глянув на годинника підполковник, поплескав сина по плечу й кинувся з дому.

– ... Лесику! Я попрохала бабуню мені посилкою в Київ, на Головпоштамт, одяг відправити. Не хочу від вас відриватися й на мить. Мені треба бути поряд, – забігла з телефоном в руках до кімнати Руся та побачила, який він сумний.

– Ти чого? У нас все вийде, – попестила його по зовсім вигорілому на сонці волоссю дівчинка, а він притис її долоньку до обличчя та зітхнув.

– Не знаю... Тяжко якось. Забув про переїзди. Ми на півострові доволі давно і я втратив навички швидкого переміщення, – пояснив свій стан Олесь. – А мама ще спить?

– Ні! Ми з тьотею Анею вже снідаємо. Їй, після їжі, ліки приймати треба. Ти не спіши, я справлюсь, – хотіла повернутись до хворої жінки Русланка, а Лесик обхопив її за стан і подивився знизу, бо сидів на ліжку, біля валізи: – Я знаю. З тобою я через всі біди пройду, тільки будь поряд. Я завжди думав: чому так тягнусь до тебе? А виявилось, що ти наш оберіг і порятунок...

– Лесику, не сумуй! Все буде добре. Ти ж сам мене завжди боротися з труднощами навчав. Тому не розкисай! – знову доторкнулась до його зачіски Руся та кинулась допомагати бідолашній хворій.

На сьогодні, пройшов лише неповний місяць з того часу, як вона зійшла на перон Сімферопольського вокзалу і вдруге зустрілась з уже дорослим Лесиком. Тоді Русланці здавалось, що вона порине в незабутній світ курортного міста та пробуде з дружечком і його родиною аж до самісінького початку навчального року. І все було б добре, та щоденні спостереження за муками прекрасної, але слабкої жінки, штовхнули Русю на рішучі дії. І ось тепер вона розлучила родину, та везе маму з сином у невідому столицю, а тато залишився на півострові зовсім сам. Так, у нього є літаки та служба, але цей життєрадісний чоловік не заслуговує бути наодинці з сумом і болем. Та Руся не шкодує, бо так треба! Можливо їм вдасться продовжити нормальне життя Лесикової мами та повернути їй здоров’я? Цей варіант – безцінний!

Коли юна парочка вже вмостила матусю на диванчику в купе, сам більше схожий на безшумний Стелс, біля вагона з’явився Леонід Михайлович.

– Встиг, слава Богу! – захекався він та зняв військового кашкета. Вікно до купе було повністю відчинене і юрба усміхнених та заплаканих людей проходила повз. Підполковник заскочив до купе і взяв дружину за обидві руки:

– Тримайся, Аничко! Дітки допоможуть. Нам з тобою ще внуків підіймати, а вони в нас будуть дуже красиві. Дивись, яка неймовірна парочка Чигриних вимальовується.

– Лесику, пішли на вулицю, – штовхнула його в бік Руся.

– А, так! Пішли, – зрозумів хлопець. Маленька дівчинка в цьому плані було дорослішою. Вона відчула, що батькам Лесика потрібно дати кілька хвилин наодинці та потягнула його за руку на перон.

Тоді підполковник обійняв дружину обома руками й обережно притис до грудей:

– Я чекатиму на гарні новини, кохана! Тримайся з усіх сил...

Слабка жінка скинула з очей сльози й тихо попросила:

– За нас не хвилюйся, Льоню. Задайте їм тут жару, якщо полізуть! Це наша земля і їм до неї зась!

– Клянусь, моя рідна. Ти про це навіть не думай. Немає в світі такої сили, щоб Батьківщину в нас відібрала. Ну, все не хнич! Піду до дітей. Вони в нас гарні. А ця дівчинка – просто скарб, правда? – знову хвацько підморгнув підполковник та спиною попрямував до виходу.

На пероні він віддав Лесику картку з грошима, що збирали Чигрини на «чорний» день. Здається тепер ці кошти згодяться, хоч нехай Господь відводить від таких добрих людей ту чорну пляму!

– Синку, телефонуй мені кожного вечора, добре? Русенько, проконтролюй прошу, бо він же забуде. А я все хочу знати, – обійняв обох дітей за плечі льотчик і заглянув через вікно до дружини, а та плакала.

– Тату, чого ти сьогодні такий дивний? Хіба нам вперше розбігатись? Все зробимо й скоро повернемось, – намагався заспокоїти, дійсно не схожого на себе, раніше веселого батька Олесь.