Розділ 7. Родинна вечеря

Сонце на півдні гріє гарно, але сідає дуже швидко. Коли Олесь з Русланкою заїхали до військового містечка – було вже поночі. А коли вони піднялись у квартиру, Русланка не помилилась, бо тато Лесика дійсно був уже вдома. Леонід Михайлович встиг навіть перевдягнутись у цивільне, але за стіл не сідав. Він чекав на зустріч з дівчинкою, що так неймовірно запала в душу його синові, з раннього дитинства. Звісно дружина вже встигла розповісти про красуню-гостю та про шалені пристрасті, що вирували в серці їх єдиного нащадка. Олесь зайшов додому й тихенько посміхнувся:

– Ти мала  рацію, коли рвалась повернутись. Тато викрутився та дотримав слова. Вдень обіцяв мені телефоном, що не пропустить сьогодні зустрічі з тобою. Мабуть кинув свої літаки та й примчав на вечерю. Привіт, тату!  А я тобі подаруночок привіз... Дивись: який гарний!

Він легенько підштовхнув Русю вперед і дівчинка згадала добрі очі дяді Льоні. Так, він звичайно трішки постарішав і сивини в волоссі додалося багато, але ж колишній сусід був не лише військовим льотчиком-інструктором, а ще й чоловіком нещасної жінки, яку спіткала тяжка недуга. Та родина Чигриних закарбувалась в пам’яті Русланки, як єдиний міцний кулак, що не вміє здаватись та дуже любить радіти життю. Мабуть саме тому таким щирим і добрим виріс їх син.

– Ласкаво просимо, маленька квіточко! Хоча перепрошую, це вже не та манюня з квітника, а справжня наречена! Синку, а ти замість дати гості трохи відпочити з дороги, відразу ж повіз хвастатися своїми морськими схронами? – весело журив свого нащадка військовий.

– Вітаю, дядю Льоню! Дякую за гарні слова і гостинність! Я дуже рада знову бачити вашу родину. Це просто диво якесь. Наче й не було усіх цих років, а ще я за вами усіма страшенно скучила. І так, ми були на якомусь кам’яному пляжі, але мені сподобалось. Море чарівно пахне, – щиро, як уміла робити це тільки вона, відкривалась у всьому Руся і її сині очі сяяли справжнім щастям.

– І для нас твій приїзд – велика радість! Ти права, коли зустрічаєш гарну людину через багато років, здається що їх і не було зовсім. Бо людина така ж прекрасна. А в нашому випадку: була чарівна дитинка, а тепер завітала неймовірна красуня. Аничко, зможемо почастувати чимось гостю? – ще більше завівся веселий пілот.

– Так, пане підполковнику. Для урочистої вечері все готове. Зараз я піднімусь і будемо накривати, – почала вставати тьотя Аня. А її чоловік миттю опинився поруч і так само дбайливо, як це вмів робити їх син, допоміг дружині.

– Тьотю Аню, ми з Лесиком зараз все зробимо. Не турбуйтесь, – попросила жінку Руся.

– Ну ти бачиш, батьку, яку радість до нас занесло! Воно ніч провело в потязі, готувало з Лесиком обід, каталось по його печерах, а тепер ще й вечерю хоче накривати, – посміхнулась слаба жінка і її очі сяяли щастям за сина. Хіба ж материнське серце обдуриш? З того часу, як ця дівчинка знову з’явилась у його юному житті, Олесь немов відростив собі крила...

– Ой, вибачте. Я перевдягнусь, бо з мене пісок сиплеться! – сказало те, що думало дівча й зникло у кімнаті, яку віддав їй Лесик. Сам він вирішив ночувати на балконі, під зорями, щоб легше було довіряти їм мрії свого шалено закоханого серця.

Руся швиденько знайшла інший сарафанчик та спідню білизну, бо сидіти за столом з Чигриними без трусиків та ліфчика – було б справжнім нахабством. Тому вона заскочила до ванної кімнати та швидко повернулась в кухню, вже причесана й ще гарніша.

– Я готова. Що мені робити? – спитала дівчинка, а хазяйка дому, що сиділа за столом та готувала канапки з паштетом, лише хитро глянула на чоловіка й показала очима: що наразі робиться з їх сином. Звичайнісінький блакитний сарафанчик вдало відтіняв великі сині очі Русланки, а тонесенький стан міг зачарувати кого завгодно.

– Йди сюди, – скомандував Лесик. – Будеш нарізати огірочки на салат, а я томати, бо тут лише ти помістишся, – він показав на місце поряд з собою й Руся миттю виконала його наказ. А батько хлопчика опустився на стілець, поряд з дружиною та обійняв її за плече. Подружжя вже давно розуміло одне одного без будь-яких слів, та зараз вони мовчки милувалися юною парочкою, що стояла до них спинами і вправно працювала. І до цієї вечірньої ідилії не було чого додати! Мабуть батькам здавалося, що їх сім’я вже повна. Адже син за дівчинкою, яку зустрів у дитинстві, сумував довгі роки. Та з часу їх телефонної розмови, ходив до нестями щасливим, і навряд чи шукатиме собі колись кращої долі.

Загальними зусиллями стіл вийшов насиченим та багатим. З духовки дістали тушковану качку, якою весь день опікувалась тьотя Аня, а щедрий зеленню й овочами Південь – наразі мав повне право гордо задерти свою гостинну голову.

Леонід Михайлович обвів поглядом стіл, взяв до рук келиха з молодим виноградним вином та підвівся:

– Думаю, треба дещо сказати. Так вже склалося, що я не часто буваю на урочистостях вдома. Пропустив в польотах народження сина, та й дружина бачила мене занадто рідко в цьому житті. Але сьогодні я неймовірно щасливий, що знаходжусь вдома, за столом зі своєю родиною. Так, маленька Русланко, я не обмовився. З самого дитинства ти запала в серце моєму нащадкові. І якщо колись у тебе з’явиться бажання стати Чигриною – ти ощасливиш не тільки мого малого, а й нас усіх...

– Тату! – зойкнув Олесь.

– Не перебивай батька, синку! – суворо вимовила тьотя Аня та знову перевела уважний погляд на чоловіка.

– Дякую, Аничко! Ти, звісно, ще маленька дівчинка, але маєш велике багатство душі й це неймовірно притягує. Тому я повністю розумію та підтримую свого сина. Ні, я не сватаюсь, але ж роки біжать так швидко... А поки: дякую, що завітала і будь здорова!