Розділ 5. Небо без горизонту

Стукіт коліс по рейках якийсь час заворожує, потім набридає, але схиляє до сну. Русланка покуняла трішки за столиком в купе, але потім лягла й заплющила свої сині очі, адже навпроти лежав якийсь дядько та вже добре хрюкав уві сні.

«Ні, так я нізащо не засну...» подумала дівчинка та відвернулась личком до стіни. Вона поринула у свої мрії й намагалась уявити їх зустріч з Лесиком. Тепер він зовсім дорослий і хто знає: як себе вести в його присутності?

От коли вони були маленькими – Русі ніколи й в голову не приходило аналізувати свою поведінку. Вона завжди була абсолютно справжньою і не вміла хитрувати чи прикидатися. А Лесик від неї такої був у неймовірному захваті, й тому їх спілкування було схоже на гру двох маленьких пухнастих кошенят, що ловлять одне одного за вушка й хвостики, а піймавши відпускають, щоб не зашкодити та залюбки починають бавитися знову. Такими вони прожили поряд нестримні два роки, не відчуваючи часу й простору, та взаємно наповнювали кожен прожитий день неповторним сенсом і теплом.

Русланка пішла кудись далеко за обрій і бачила перед собою високі гори, синє море та білі хмарки, але вже точно не в домашньому відрі, а там на горизонті і ще... добрі блакитні очі, що тонуть в ній і посміхаються та зігрівають душу. Вона спала і бачила уві сні Олеся і тепер не чула, як хропе поряд на полиці дядько. Бо в тому сні хлопчик говорив з нею своїм щирим поглядом і за цією казкою вона б не побачила й не почула нічого в світі.

Дивно, але серед своїх снів, дівчинка добре виспалась. А може й не було в цьому нічого дивного, бо вона нарешті вирвалась зі свого тісного світу, де її мрії весь час стискала та вичавлювала рідна мати, що чомусь була зовсім не прихильна до єдиної рідної доньки – життєрадісної та доброї.

Ранок за вікном потяга обіцяв бути яскравим і сонячним. Через ранній схід сонця люди вже почали збиратись до виходу. Звісно комусь потрібно було вийти раніше кінцевої станції й жінки юрмилися біля туалетної кімнати. Руся туди йти не хотіла. Вона пішла за чаєм і раптом провідничка сказала:

– Стій, дитино! Сама їдеш? Зажди, я відчиню другий санвузол.

– Дякую, – знизала плечиками Руся, поставила чай та й попрямувала за жінкою, бо організм він же не гумовий і зайти декуди їй теж дуже треба було, але борсатися у тій черзі вона не хотіла.

Тепер вмита й сповнена мрій, Русланка попила чаю, причесала золотаву голівку і приготувалась до бентежливої зустрічі з минулим... Ось вона побачила знайомий перон, бо вже якось була з батьками в Криму й Сімферопольський вокзал добре пам’ятала. А потяг почхав трохи та й зупинився. На пероні було багато зустрічальників, але Руся не побачила Лесика та розхвилювалася. Вона вийшла з валізкою і вже хотіла телефонувати йому, коли відчула як тепла долоня доторкнулась до її засмаглого плеча.

– Привіт, принцесо! Вітаю тебе на гостинній кримській землі...

Русланка повернулась і побачила Його. Їй знадобилося підняти очі вище, бо Лесик вже не був маленьким хлопчиком з її дитинства. Перед нею стояв високий стрункий хлопець і поглинав всю тими блакитними очима, які вона пам’ятала з минулого та бачила сьогодні уві сні. Але зараз його погляд сяяв набагато яскравіше та поринав захоплено й глибоко так, що Русланці просто не вистачало повітря.

– Привіт! Ого, я й не думала, що ти аж так виріс, – ніжно посміхнулась йому дівчинка, а Олесь на мить заплющив гарні очі й перед тим, як взяти до рук її речі, відповів:

– Ого! А я й не думав, що побачу таку красу. Ти в телефоні не була такою справжньою. Пам’ятаєш, як тебе вкусила оса і ти плакала, а я намагався заспокоїти... Ми дуже давно не бачилися, Русенько. Можна я зроблю те, що тоді?

Русланка опустила погляд додолу і звісно пам’ятала, як він щиро, обома ручками, обіймав її тоді. Вона не знала, що йому наразі сказати, але кивнула й почервоніла, а Лесик обережно обхопив її обома руками і притис до себе. Вона відчула, як шалено б’ється серце в його грудях і тихенько обійняла його за спину. Вони стояли отак, заплющивши очі від блаженства, та ніхто й подумати не міг про осуд чи докори, адже це був вокзал і багато щасливих та усміхнених людей обіймалися на пероні. Щирі обіймашки для цього місця були звичайнісіньким дійством, але двоє юних створінь ще й досі стояли та слухали серця одне одного і, на всякий випадок, намагались запам’ятати цю мить на все життя, що залишилось.

Лесик згадав про манери та відпустив Русланку. Але знову не стримався й попестив її по голові та сказав:

– Привіт, моя дитяча мріє! Ти ще неймовірніша ніж я уявляв...

Лице у Русланки палало соромом і Лесик зрозумів, що не можна поринати відразу у всі мрії, а тому взяв її валізку в одну руку, а її долоньку – в іншу та повів до авто.

Старенький синій Фіат, мабуть бачив багато чого у своєму житті, але приїхав зустрічати подругу дитинства хазяйського сина і завівся легко та весело.

– Ти вже вмієш водити? – спитала дурницю Русланка, бо вибирався серед купи авто зі стоянки, Олесь вправно та легко.

– Коли мені стукнуло чотирнадцять, у нас ще тоді були Жигулі, тато посадив мене за кермо і сказав: я навчу тебе водити. Мені сподобалась його наука і з того часу я за кермом. Тому не бійся, маленька принцесо, всі наші дороги я знаю як себе і воджу добре.

– Ти здається забув. З тобою я ніколи й нічого у світі не боялась, навіть у п’ять років. А наразі й поготів, – нагадала йому Русланка.

– Ні, це я пам’ятаю. Ти була безстрашною дитиною. Інколи необізнаною, але шаленою, – на мить він відірвав погляд від дороги й жадібно глянув на дівчинку та додав: – Нам так багато треба згадати разом...

Русланка знову відчула як застугоніло й захлинулось всередині її серденько і гаряча хвиля знову вдарила в голову. Вона тяжко зітхнула та стрімко змінила тему:

– Як почувається твоя мама?

– Сам не вірю, але напрочуд добре. Вперше за кілька років, вона готувала нам святковий обід. Правда, сидячи, але неймовірно радісно. Вчора написала мені довгий список для поїздки на ринок і я все привіз, а сьогодні вона виглядає так, як до того страхіття. Ти окриляєш її навіть на відстані. Хоча це й не дивно. Мама завжди любила тебе так само як мене, – відповів Олесь і знову повернувся до теми Любові.

– А знаєш, Лесику, я тобі завжди трішки заздрила. У тебе такі чарівні батьки. Вони ніколи та ні в чому тобі не відмовляли. Ну, не те щоб дозволяли все чи розбещували, але ж ти почувався впевненим та самостійним. І разом з тим улюбленим і зігрітим їхніми серцями. А в мене...

– Не треба, принцесо. Я пам’ятаю все, що в тебе. А ти забудь про все на той час, доки будеш з нами. Просто візьми і викинь зі своєї голівки геть. Ні, не назовсім, а просто щоб відпочити, – знову попестив поглядом її хлопець і лагідно посміхнувся.

– Лесику, чому ти завжди зі мною такий добрий і чуйний? Розумієш мене без слів, а я ж тобі ніхто. Просто жили поряд якийсь час, потім розсталися, а от зустрілись і є відчуття, що кожен день разом були. Як це може бути? – тяжко зітхнула Русланка, а хлопець хотів розповісти їй все відразу, але не міг і тільки знизив швидкість та поїхав тихше. Мабуть, зараз думки в його голові шаленіли й плутались. Тому, заради безпеки, він вирішив не спішити. А ще їм так добре було поряд, що не домовляючись, можна було отак їхати до самого кінця життя.

За вікном пропливали високі пагорби, з підсохлою південною травою, що плавно перетікали у схили гір. А з іншого боку, без горизонту між небом і землею, вже простягнулось нескінченне синє море.

Олесь не відразу відповів їй. Спочатку він натиснув якусь радіохвилю та пошукав тиху мелодію. І навіть коли знайшов, то ще кілька хвилин мовчав, а потім відповів:

– Я не знаю, Русю, чому так. Тільки інакше не можу. Довго я боявся, що вже ніколи не відчую биття твого серця. А коли заговорила телефоном, я його відразу почув і знав, що більше не перестану слухати. Мені подобається знати твої думки через простір, мені подобається бачити тебе поряд, мені подобається все, що було і буде між нами... Хочу нашої нескінченності, розумієш?

Тепер Русланка зрозуміла, що не треба було його про все це питати, бо між них наразі встановлювався якийсь дивний зв’язок, він лякав і не давав розділитися. Вона теж чітко чула у собі биття його щирого серця. Згадувала, як обіймав на вокзалі та намагалась проаналізувати, що з нею тоді відбувалося. Личко маленької гості палало вогнем, хоч сонце знаходилось зовсім з іншого боку й наразі лише підіймалось на небосхил, десь за спиною. Надворі ще не було спекотно, від моря йшла приємна волога, але чому ж тоді так гаряче навкруги? Може це все від простенького авто, без кондиціонера? А може авто тут ні до чого? Як стримати та приглушити те полум’я, що вже палає у душі? А ще страшенна спрага мучить і хочеться попити води: такої холодної, щоб аж щелепи зводило і язик замерз... Господи! Що ж це за плутанина заповнила всю дурну голову? Може то від ночі в потязі? А може від чогось іншого? Як багато запитань! Та ще буде час, щоб на них відповісти неквапливо.

– ... Ну от ми й приїхали, – почула юна гостя і ніби прокинулась від сну. Русланка глянула навкруги і побачила кілька п’ятиповерхівок, що стояли притулившись одна до одної так, наче захищались. Олесь під’їхав до одного з будинків і ввічливо пішов відчиняти дверцята. Русланка навіщось прилизала волосся на голові, наче намагалась стати красивішою, а потім подала Лесику руку і знову відчула поєднання їх світів не уявне, а солодке і звабливе.

Хлопець дістав з багажника її речі та повів до під’їзду.

– Ось тут ми тепер живемо. Звісно це не ваші зелені простори, але ж нам не обирати. А жабок ми зможемо й тут знайти, – нагадав Олесь.

– Ти все ж таки хочеш якусь зачарувати? – згадала Русланка їх давню розмову.

– Ні! Мені достатньо однієї. Я тобі це тоді казав і можу повторювати скільки завгодно.

Тепер Русланка чітко згадала, що в дитинстві він інакше закінчив цю фразу, бо коли вона попрохала поцілувати і розчаклувати жабеня – Лесик просто зізнався, що любить свою принцесу-жабку й іншої йому не треба. Так, саме тоді він вперше фактично сказав, що кохає лише її...

Хлопець відімкнув простенькі двері квартири та голосно сказав:
– Мамо, ми вдома! Я привіз тобі Русю. Ти не спіши, ми самі зайдемо!

З порога спостерігалось, що тут прибрано й затишно. Русланка часто бігала по дому Лесика, коли вони були сусідами. І там теж у тьоті Ані завжди панував порядок. Але ж наразі вона бідна не могла підтримувати ідеальну чистоту й зрозуміло, що це робив не хто інший, як оцей блакитноокий хлопець.

– Проходь, принцесо! Знайомити вас не треба. Мамо, вона таки приїхала до нас! – зараз голос хлопця звучав так, наче його обмазали медом, бо поряд він бачив дві найдорожчі жінки на землі, а його блакитні очі сяяли більше ніж південне сонце.

– Русенько! Яка ж ти красуня стала! Як виросла. Дійсно – принцеса. Тут Олесь не помиляється. Проходь, зараз будемо тебе частувати. Лесику, не стій на місці, дай принцесі стілець, – поглинала Русланку поглядом тьотя Аня та якось дивно посміхалась, наче знала таке, чого всі інші не могли.

– Здрастуйте, тьотю Аню! Дякую. Та я звичайна, то Ви мене просто давно не бачили. Сідайте, прошу Вас. Я ж не чужа, тому не треба мені особливої уваги. А ще я страшенно рада від того, що тут з Вами. Мені ще й досі не віриться взагалі, – взяла за обидві руки жінку Русланка, а Олесь якось поривчасто зітхнув і не міг надивитись на них.

– Лесику! Ти перегрівся вже зранку чи що? – жартувала бідна нездорова жінка.

– А так! Русю, пішли, я покажу тобі де вмитись, а потім відразу - за стіл. Тато страшенно хотів тебе відразу побачити, але у них пробні польоти, просто не зміг. Та ввечері він точно обіцяв бути. Ти навіть не уявляєш, маленька, скільки радості принесла нам усім. Це наче час назад повернути, тільки ти вже доросла й гарна, а ми радіємо, наче тоді, – щиро зізнавався Лесик і подавав Русланці свіжий пухнастий рушник.

Потім зачинив за нею двері ванної кімнати і вийшов до матері за стіл. Він хазяйновито поправляв тарілки, а потім допитливо подивився на матір та спитав:

– Що???

– Та нічого, синку. Тільки я тебе таким років вісім не бачила. Такі очі в тебе були лише тоді, коли від сусідів маленьким прибігав та починав розповідати, що сьогодні Руся робила. Як їздила в тебе на спині та жабенят з тобою ловила, – посміхнулась жінка.

– Мамо, я знаю, що ти людина спостережлива. Але ж не починай! Так, я страшенно радий, що Русланка вирвалась з того каземату і трохи відпочине серед нас, на море походить. Може я її плавати навчу, бо та ж її наглядачка, мабуть і досі не дає бідній дівчинці до води торкатись. Господи, як вийшло, що у такого небесного янгола і така дивна мати? Не розумію!

– Синку, негоже так про майбутню тещу говорити, – не витримала жінка.

– Ма! Що ти мелеш? Яку тещу? Ти ж казала, що ми ще діти, – зашарівся Олесь.

– Так то воно так, але ж час іде швиденько. Ви не бачились вісім років та не розгубили своїх почуттів. Сліпому ясно, що з такими стосунками через пару років ви точно будете разом. Чи може навіть раніше...

На цих словах до кімнати обережно зайшла Русланка.

– Сідай, доню. Лесику, частуй гостю. Чого ти знову застиг, як краб на мілині? – радісно зітхала мати Лесика й розуміла, що зачепила дуже потаємну і жадану для сина тему.

Від тільки-но почутого Олесь ще мав на щоках яскравий рум’янець, але посадив Русланку між матір’ю і собою та почав впевнено й лагідно частувати обох жінок. Здавалось, що ніхто з них нікуди не від’їжджав, бо розмова точилась така невимушена й щира, наче вони не бачились кілька днів і є близькими родичами. Звісно, Русланка розповідала багато чого, що відбулося в її особистому житті та на просторах, де колись жили ці люди. Вона відверто жалілась про материни дивацтва та допомогу і любов її чарівної бабусі. А Чигрини слухали її, затаїши подих, і тільки переглядались між собою та мабуть, погоджувалися з тим, на що натякала мати Лесика, коли Русланка була у ванній кімнаті.

На десерт вони пили смачний прохолодний компот з південних фруктів, з місцевими солодощами;  і Русланці здавалось, що вона вже нікуди звідси не поїде. Так їй було добре! А потім вони з Лесиком попрохали тьотю Аню відпочити, а самі весело мили посуд на кухні та складали їжу до холодильника. Якось Олесь не втримався та жартома окропив Русланку водою, а потім взяв рушник і почав лагідно протирати її личко. Вони стояли в невеличкій кухні, дуже близенько, та знову відчували щось неймовірно дивне.

– Підемо на море? – заглянув у її покірний погляд хлопець, а Русланка знизала плечиками та спитала:

– Що відразу хочеш мене втопити? Я ж і досі плавати не вмію...

– Хто б сумнівався! Та я тебе тут точно навчу. Солона вона сама людину тримає. А мамка поспить, коли ми підемо. Ти в купальнику?

– Ще ні! Зажди, я зараз піду вдягну, – сказала дівчинка і згадала, як він доглядав її в кущиках, коли вона чимось отруїлась. Русланка знову почервоніла і не могла зрозуміти: чому всі ці думки приходять так збурено та нерівномірно?