Розділ 4. Завдання виконано

Днів десять було зовсім тихо. Ні, звичайно Русланка говорила з Лесиком по телефону, майже кожного дня. Мати часто ганяла її до магазинів за продуктами й тому час на розмови з хлопчиком у маленької підпільниці був. Але ж вона настирливо чекала, коли бабуня переможно зайде до хати та, між іншим, розповість матері про лист від своєї подруги з Криму. А коли чекаєш чогось з нетерпінням: час наче спеціально зупиняється й тупцює на місці!

Та одного разу, коли бабуня з пів дня провела у них вдома і вже збиралась піти, між іншим, як і було задумано -  вона сказала:

– Ой, лишенько! Голова моя дурна. Кілька днів намагаюсь розповісти та все забуваю. Пам’ятаєш, доню, Антоніну Макарівну? Ну, в школі зі мною працювала, а потім заміж вискочила. Ми ще всі пліткували, що ненадовго. А вона на днях прислала мені листа та пише, як гарно влаштувалась. Живе на південному березі Криму. Чоловік має виноградники та будиночки для туристів і все в них добре...

– Яке щастя! А нам з того що? – роздратовано гиркнула мати Русланки.

– Та зажди ти розпалюватися! Я ж не для хвастощів кажу. Вона запрошує нас усіх до себе в гості, на море. Що скажеш, доню?

Бабуня була рідкісним стратегом, бо прекрасно знала, як її дочка не любить подорожувати та спілкуватись з нормальними щасливими людьми й ніколи в світі не поїде ні до якого Криму. Вона до своєї двоюрідної сестри, за п’ятдесят кілометрів їздити відмовляється, бо бачите у тієї чоловік має процвітаючий бізнес. Ну, не любить її дочка людського щастя! Здається заразилась десь несвітом і сидить оповита ним, наче проклята...

– Та, зараз! Оце все кину та й поїду на море. Що в нас річки немає? Я й на неї засмагати не ходжу. Мені до цього байдуже, – відрізала мати Русланки, а бабуня підморгнула дівчинці та продовжила:

– Жаль! Ну, як хочеш. А ось Русланці не завадило б погріти кісточки під морським сонцем. Може тоді вона взимку менше хворіла б та не завдавала тобі зайвого клопоту...

Шкідлива жінка на мить замислилась і в хаті запала німа тиша. Здавалось, це був вирішальний момент запланованої «спецоперації». Мати кинула щось на плиті, зморщила лице і з тяжким подихом, сказала:

– Це правда. Горло у цієї нещасної взимку весь час болить і ліки дорого обходяться. Але ж, як вона сама туди добереться? Ти ж розумієш, мамо, що воно в нас дике, бо все літо на деревах живе!

– Доню! Так вона ж не на волах поїде, а прямим потягом до Сімферополя. А там її Ішмет на авто зустріне, – чітко вела лінію бабуня й поки що все йшло, як по маслу.

– Хто?? – з презирством примружила очі мати Русланки.

– Тю! Ну, чоловік в Антоніни - татарин. Я ж тобі сто разів розповідала. Крим - його батьківщина. Ти б хоч якісь газети, доню, читала. Вона питає: на скільки осіб готувати будиночок? Туристичний сезон у розпалі, але для вас, вони б виділили окремий, – продовжувала професійно добивати дочку бабуся.

Русланка, наче німа, заглибилась в телефон та виглядала абсолютно байдужою.

– Ну, не знаю. Треба з батьком порадитись... – непевно тягнула слова мати.

– Ой, доню! Та коли це ти з ним радитись почала? Моєму зятеві, якщо небо впаде на землю, а його не зачепить, то й те буде байдуже. Дай дитині хоч трохи оздоровитись, щоб ти взимку про її ліки забула, – це був кульмінаційний момент. Бо коли схиблена на своїх непотрібних ліках жінка, чула про ліки для дочки, це її просто давило!

– І наскільки ж ця поміщиця дозволить відірвати халупу від бізнесу? – не такою вже й дурною здавалась наразі зла жінка.

– Чого ж «халупу»? У них будиночки гарні, дерев’яні, на фундаменті. Так вона писала. Зараз турист пішов вибагливий, куди завгодно гроші не викине. А якщо поїде тільки Русланка, то вони її до себе в дім заберуть. Тоня каже, що байдуже, нехай хоч до осені живе, – трохи прокололася бабуня, бо цей варіант в листі явно не міг обговорюватись. Адже по легенді та жінка чекала на всю їх родину... Та мати цього не прорахувала, а онуку з бабусею навіть в жар кинуло. Ось такий доморощений Гулаг створила, невідомо з якої причини, одна зла та невдоволена життям жінка. Але ж і через це треба було пройти!

– А ти чого до телефона приліпилась, як до рідного? Хіба ця розмова тебе не стосується? – забувши про слово «доня», гиркнула до Русланки матуся.

– Що? Ви до мене? Зараз, СМС-ку допишу, – тепер грала вірогідніше, ніж у шкільному театрі доня.

– Ось бачиш, мамо, яку муку я від неї терплю? Повна відсутність присутності. Наче поряд люди не живуть. Одні СМС-ки в голові! Та нехай вже їде хоч кудись! Дійсно, я трохи відпочину, – радісно почули змовниці та зрозуміли, що місія майже виконана...

– Оце правильно, доню! Відпочинеш, бо ти ж у нас така зморена завжди, – нестримним сарказмом мало не зіпсувала всієї виконаної роботи бабуня.

– Тобто, по-твоєму я нероба, так? – миттю вчепилась у слова матері жінка.

– Що ти моя, золота! Я такого й на думці не мала. Та на тобі ж увесь дім тримається. А ще бачу: ти сукню нову своїми рученьками пошила? Дуже гарна! Русю я сама на вокзал проведу, коли знадобиться, ти навіть не переймайся. То я можу написати Антоніні Макарівні про згоду?

– Можеш-можеш! Тільки оцю дикунку якось підготуй, щоб там її люди не жахались, – навіщось завжди принижувала розумну дівчинку мати.

– Все зроблю в найкращому вигляді, доню. Піду я, а ти відпочинь, – з почуттям виконаного тяжкого обов’язку зітхнула бабуня і сховала до кишені вже непотрібний лист-підтвердження.

– Бабусю! Я тебе проведу, – миттю зірвалась на ноги Русланка і щасливі жінки опинились аж за воротами.

– Господи, як же тяжко з нею стало спілкуватися! – навіть перехрестилась бабуня і її сині очі засяяли на онучці: – Ну, як я справилася з завданням?

Русланка кинулась і обійняла бабуню всю-всю: