Розділ 3. Підпільниці

Соняхи такі смішні! Ну, звідки вони знають, що таке сонце? Але ж тягнуться до світила, повертаючи свої голівки кожного дня - заворожено і покірно. Адже сама природа запрограмувала їх на це дійство.

Русланка сиділа на вишні, смакувала солодко-терпкими плодами та милувалась соняхами на городі. А ще вона й досі знаходилась під враженням телефонної розмови та відновленим спілкуванням зі своїм дитячим щастям.

З дому вилетіла мати, повертіла головою на всі боки, але дочки ніде не знайшла та роздратовано скрикнула:

– Руслано! Де ти, чорт забирай? Ніколи не буваєш поряд, коли потрібна!

«Цікаво, що їй від мене треба? Як добре, що вона не може заглянути в мою голову, а сама я її туди нізащо не пущу. Але ж страшенно хочеться поїхати в гості до Чигриних! А вона не відпустить, хоч би то була остання справа на землі. Треба порадитись з бабунею. Вона така розумна і точно щось придумає» зітхнула дівчинка й зіскочила перед матір’ю на землю.

– Господи! Ну чого ти така дика? Нормальні діти ходять по землі, а тебе весь час тягне по гілках стрибати. Хоч інколи згадуй, що ти не мавпа, – завела улюблену «пісню» мати.

– Мамо! А ти згадай, будь ласка, що від мене хотіла, – перебила її стинання Русланка.

– А, так! Іди втягни мені нитку в голку. Треба дуже тоненьку, а я не бачу, – опам’яталась зла ненька.

– Добре. А ти щось шиєш? – відразу забувала образи дівчинка.

– Так. Я шию. А ти по деревах лазиш! – це в ній було невиліковне.

Русланка пішла в дім, сіла за швейну машинку, миттю затягнула нитку в голку і, не відкладаючи, сказала:

– Ма, готово! Йди ший. А можна я до бабусі з’їжджу? Там вже повно стиглих полуниць, а я забула.

– Тільки ніякого велосипеда! Йди пішки, – вперлась мати.

– Чого це? – здивувалася дівчинка. Ну, по-перше, бабуся жила на сусідній вулиці і їхати чи йти - ніякого значення не мало. Але ж мати завжди прямувала наперекір. Що б Русланка не вигадала, їй завжди все треба було перекрутити на свій лад.

– Тому, що тьотя Катя вчора впала з того дурного велосипеда і тепер у лікарні. Ти теж туди хочеш? – питала у дитини гидоту рідна мати.

– Господи! Мамо, але ж тьотю Катю ніякий велосипед не витримує, ось вона й падає. А я можу їздити на своєму, навіть з заплющеними очима, – доводила свою правоту Русланка.

– От саме цього я й боюсь. Іди, якщо хочеш, пішки, – вперлась жінка.

– Добре. Тобі полуниць принести, чи з’їсти всі на місці? – не вгавало добре дитя.

– Не хочу я ніяких полуниць! З них кісточки в зубах застрягають. А ще батько побачить і замовить вареників. А мені пошити треба. Йди вже звідси! – невдоволено скрикнула мати й дівчинка миттю опинилась на вулиці.

Ось бабуня була онучці страшенно рада! Вона жила сама-самісінька і щиро приймала будь-яких гостей. О, ні, вибачте! Вірним другом літньої жінки був старенький пес Шарик. Ніхто вже не пам’ятав: скільки йому років? Здавалось, що це створіння живе лише для розради своєї хазяйки. Адже кудлатий рудий захисник, невідомої породи, вже майже не міг гавкати, бо від прожитих років зовсім втратив голос. Та коли він бачив хазяйку або її онуку – його старечі очі сяяли щастям і він вперто намагався махали пухнастим хвостом. Русланка попестила собаку по голові й він радісно впав на животик та застиг від задоволення, наче неживий.

Хто читав, може спитати: а як же дід, що любить губити висаджені Русланкою квіти та пліткувати про сусідів? Такий дід дійсно є! Але то батьків батько і живе він на другій половині родинного гнізда дівчинки. А її кохана бабуня це, як не дивно, мама матері. Хоч не схожі вони ні розумом, ні характерами. А от зовнішність у жінок трьох поколінь – майже ідентична. Бабуня, мати і Русланка, з похибкою на вік, мають дивовижну схожість. І ті яскраві сині очі – то гордість Русланки від бабуні.

Вони пообіймались трохи і дівчинка обережно залізла до полуничної грядки, в бабусиному саду. Від спекотної погоди стиглих ягід дійсно було багато, але бабуня не спішила знімати їх з кущів, бо прекрасно знала, як Русланка любить ласувати ягідками, саме зриваючи їй особисто. Неймовірно охайна жінка зробила плетений парканчик і рівненькі рядки полуниць виглядали, як на малюнку. Бабуня стояла поряд з грядкою та мовчки милувалась, як онука обережно поглинає ягідки, перебираючись від кущика до кущика.

– Бабуню, а в мене є до тебе таємна справа, – насолодившись трохи ягодами, видала Русланка.

– Русенько, твоя таємниця – моя таємниця! Слухаю уважно, – впевнено відповіла дорога людина.

Тепер дівчинка покрутила голівкою на всі боки, щоб не дай Боже, ніхто з сусідів не підслухав їх і радісно сповістила:

– Бабуню, я його знайшла!

– Кого? – здивувалась старенька.

– Мого Лесика! Так довго шукала самостійно, але коли зрозуміла, що не зможу – попросила допомоги у дільничого, дяді Толі. І він миттю знайшов. Ну, майже, миттю...

– Так, Іващенко – гарна людина. Не те, що попередній. Той лише гроші любив і за все людей штрафував. А цей чоловік, хоч нашому краю і чужий, дуже гарно працює. І дружина в нього достойна. То як він твого Лесика знайшов? – поцікавилась не тим бабуня.

– Як шукав, не розповідав. Та це й неважливо. Головне, що Олесь живий-здоровий, на відміну від його мами. Тяжко хвора вона. А батько й досі військовим інструктором служить. Наразі, бабуню, вони живуть у Криму. А знайти я не могла, мабуть, через військову таємницю. Хоча Лесик каже, що він просто не любить соцмереж.

– І як: він тебе загадав? – поцікавилась бабуся, бо пам’ятала, що дякуючи своїй злій дочці, діти не спілкувались аж вісім років.

– Господи, бабуню! Ми коли з ним говорили, здавалось, що й не було всіх цих років. Однаково пам’ятаємо кожен день, з тих коротких двох рочків, що провели поряд. Він мене знову принцесою-жабкою назвав, уявляєш? Все пам’ятає, і про материну кропиву, і про козу й про наше озерце біля свердловини... Я така щаслива, бабуню! Він наче частина мене. Найкраща моя частина! – захлиналась щастям від своєї розповіді дівчинка і її неймовірні сині очі утопали в таких самих, дуже глибоко.

– От бачиш, Русю, є таки Бог на світі. Ти хотіла знайти хлопчика і він знайшовся та пам’ятає тебе. А що ти від мене хотіла? Чи просто розповісти та порадіти? Так я страшенно за тебе рада, як завжди...

– Дякую, бабуню, що завжди радієш зі мною разом. Але тепер мені потрібна твоя порада та допомога. Не дивлячись на те, що Лесик закінчив школу – він не може кинути хвору маму та приїхати до нас. Хоч страшенно цього хоче. Але я його розумію. Він щиро запрошував мене, до них у гості. Позасмагати на морі та згадати, як ми поряд жили. Я б і за матусею йому допомогла доглядати. Але ж мати!.. Вона нізащо не відпустить мене... – тяжко зітхнула дівчинка і забула наразі про стиглі полуниці.

– Це точно! Вона якби дізналась, що ви знайшли одне одного – то в погребі тебе замкнула й світу білого бачити не дала. Ніколи не могла зрозуміти: чого вона в мене така? Ну, жила ж і росла як звичайна дитина, а заміж вийшла і наче розум втратила. Це ті кляті Мірошники її зачаклували й тепер вона завжди як отруйна змія. І тебе все маленьке життя кошмарить. А ти ж у нас, наче янгол, – міркувала вголос бабуся.

– Ось і я, бабусечко, саме про це! Як добре, що ти в мене є. Без твоєї допомоги я вже з дому втекла б. Батькові до всього байдуже, а мати мене зовсім не любить. Їй завжди добре – коли мені погано. Тому я й хочу у тебе запитати: як мені вибратися до Криму? Та так, щоб вона остаточно з глузду не з’їхала й мене назад додому пустила? Що мені робити, ба? – ледве не плакала Русланка.

– Зажди, маленька, не спіши. Дай подумати, – примружила прекрасні сині очі старенька підпільниця. – Є в мене одна думка, але все це треба добре обміркувати. Пам’ятаєш, я тобі казала, що маю в Криму подругу, зі старої роботи? Так от напишу я їй листа і попрохаю про допомогу. Нехай ніби покличе тебе на відпочинок, а я прийду до вас та почитаю своїй дурній доньці, коли в неї буде гарний настрій. Можливо, вона й відпустить? А там вже: Ялта чи Севастополь, яка різниця? Море воно кругом однакове. Поїдеш, погостює, позасмагаєш. Зустрінешся з тими добрими людьми і хлопчика свого побачиш. А матері нічого не скажемо. Ну, як тобі така допомога, згодиться? – хитро посміхнулась бабуся.

Русланка перестрибнула плетену огорожу і кинулась до бабуні на шию:

– Бабусю, ти моя рідненька! Що б я без тебе робила? Пиши тій жінці негайно листа. Це та твоя колега по школі? Думаю, вона напише гарно. Адже здається літературу викладала?

– Так, ми разом в школі працювали. Тільки її доля закинула аж на півострів, хоча вона своїм заміжжям задоволена була. Добре, на цьому й постановили! Ти їж тут ягідки, а я швиденько піду накатаю листа. Сама збігаєш та кинеш на пошті й будемо чекати. Це ж зовсім недовго. Та готуй свого Лесика до зустрічі дорогої гості. Тільки ж дивись: не проколись ніде. Бо моя дивна дочка тільки на перший погляд, дурна, а коли до якоїсь гидоти, то просто академік.

– Не переживай, бабуню! За свої п’ятнадцять років я вже наче той старий рецидивіст на зоні. Знаю завжди: що і як! Головне, щоб ніде мої розмови з Лесиком не підслухала. Я вже й так шифруюсь по окрузі. То до річки піду, то в парк.

– Дивно, що вона туди тебе відпускає, – розсміялась бабуся.

– Бабунечко, так я ж її про це не питаю, бо мені вже не вісім років. А потім ставлю перед фактом. Вона покричить, наче квочка і починає перечитувати інструкції на ліках, яких ще не пила.

– Господи! І навіщо вона пхає в себе всю ту гидоту? Не розумію. Краще б кудись на роботу пішла. Відразу з голови весь бруд би вивітрився. Але ж сидить та нагнітає, – бідкалася старенька. – Ти доїдай, а я пішла писати.

Пройшло кілька хвилин і колишня вчителька географії вже принесла Русланці заклеєного конверта:

– На. Біжи відразу на пошту і відправ рекомендованим, для більшої впевненості. А потім будемо чекати. Тільки ж ти не починай відразу готуватись. А то мати щось запідозрить. Часу у неї, щоб за тобою пильно слідкувати аж занадто, – вела інструктаж жінка і здавалось, що працювала до пенсії не в школі, а в якомусь відділенні по випуску спецагентів.

– Дякую-дякую тобі, моя рідненька! Може з цього щось і вийде. Принаймні я на це страшенно розраховую. Вже наїлась досхочу і нічого тут тобі не зіпсувала. Я така ж акуратна, як і ти в мене. Все, я пішла! – просто сяяла від щастя дівчинка.

Вона побігла до пошти через парк і здавалось, що ноги самі несуть. Така Руся була радісна. Бо йшла вона до бабусі з однією прекрасною новиною, а тепер з неї пульсували майбутні події, аж через край. В дорозі вона набрала Олеся.

– Привіт, Лесику! Не зайнятий? Можеш наразі розмовляти? – ввічливо спитала його подружка і страшенно чекала ствердної відповіді.

– Ого, які ми чемні! Звісно можу. Я з тобою говорив би навіть без язика, просто думками. А чого це ти така раденька? – миттю відчував Русланку на будь-якій відстані хлопчик.

– Що, так помітно? – сміялась і підстрибувала вона, наче повернулась до п’ятирічного віку.

– Ще й як! Тебе мати до нас відпустила? – дівчинка тепер вірила в дива, але такого навіть від нього не чекала.

– Так! А ти хіба не радий? – пішла ва-банк Русланка.

– Я страшенно радий! Але ж цього не може бути, – виходило, що за два роки, котрі він провів по сусідству з матір’ю своєї принцеси, хлопчик її аж занадто добре запам’ятав.

– Ти правий! Нізащо б не відпустила. Та в мене ще є кохана бабуся, пам’ятаєш? Вона добра і дуже розумна, а ще вона найвірніша моя опора у житті. Я відразу пішла до неї за порадою для нас і вона миттю знайшла вихід. Ось несу до її подруги в Ялту листа. Не знаю: про що подруги там домовились, але та жінка напише мені щире запрошення. А бабуня принесе та прочитає листа у нас. Ось таким чином я, можливо, потраплю до Криму. Бабуня каже, що сонце і море воно ж однакове. Я поїду до вас, а вважатиметься, що поїхала відпочивати до Ялти. Як тобі моя бабуня-підпільниця? – підійшла до поштового відділення Русланка.

– Нє, ну я пам’ятаю, що твоя бабуся скарб, але щоб настільки все закрутити? Бачу, вона не дарма провела в середній школі стільки років! Я дуже радий такій звістці, принцесо! А ще я за тобою встиг засумувати... Невже ти дійсно до нас приїдеш?

– Лесику, сподіваюсь, що так. Я теж за тобою вже встигла засумувати. І я вже прийшла. Ти скажи мені: як мама? Бо я за такою радістю зовсім дурна і забула відразу в тебе спитати... Вибач мені, будь ласка.

– Та нічого. Все нормально. Сьогодні сама ходила по кімнаті. Я її навіть не тримав. А коли вона дізнається, що ти до нас приїдеш, думаю, їй стане ще краще. Мама тебе завжди любила. Вона казала, що ти неймовірно радісна дитина і дуже жалкувала, коли я не отримав тоді, в дитинстві, у відповідь твого листа. Іди вже, змовнице, роби свою справу. А я буду дуже чекати зустрічі! Бо ще й досі не розумію, що ми насправді спілкуємося отак з тобою. Це наче казка якась, та я в неї свято вірю. Бувай, принцесо-жабка...

Русланка забігла до поштового відділення і весь час посміхалась. Наразі вона чомусь згадала соняхи на городі і їх пристрасть до сонця. Ось так і вони з Лесиком тягнулись одне до одного і здавалось ніяка біда тепер не зможе протистояти їх взаємному тяжінню.