Розділ 2. Телефонне диво

Наразі Русланка знову сиділа у квітнику та розсаджувала кущі гортензії. Вони були великі й тому дід їх точно не викине. Це добро принесла дівчинці, в подарунок, весела сусідка і була вона така норовлива та гостра на язик, що коли б дід взявся за її квіти – могла й ногою тицьнути... Зараз старанна садівниця пальчиками вигладжувала рівні круги навколо кущів так, щоб потім можна було поливати квіти й вода не розтікалась. Ось саме такою дівчинка була у всьому. Якщо треба виконати якусь роботу, не важливо яку, то робила це з такою відповідальністю і завзяттям, що вкладала всю свою душу.

Біда-біда! Рученьки всі в мокрій землі, а телефон у кишені дзвенить безперестанку! Щоб не йти в дім, до крана, та не нариватись на зітхання лінивих членів родини, Руся миттю помчала до свердловини й натиснула на ручку. Швиденько помила рученята, потім попила холодної смачної води й витягла смартфон.

Вона не знала цього номера, але дуже сподівалась на диво і чекала дзвінка від Олеся, адже її лист вже повинен був точно дійти. Тремтячим пальчиком вона натиснула кнопку, але почула дурнувату рекламу і ледве не кинула телефон у мокрий квітник. Вона мовчки поклала гаджет до кишені та продовжила свою настирливу працю. Але й телефон теж був настирливим і знову дошкуляв тихим брязканням.

Русланка зітхнула та знову протерла рученята.

– Слухаю уважно... – незадоволено вимовило дівча, бо нудної реклами не почуло.

– Точно? А в дитинстві ти мене зовсім не слухалась, – почула вона знайомий голос і, щоб не впасти від радощів, навіть присіла навпочіпки серед квітів.

– Ти... Це Лесик? – вхопила вона більше повітря в легені, щоб ще й не задихнутись.

– Привіт, манюня! А ти що багатьом розіслала свій номер на цьому тижні? – тепер вона точно чула Лесика і від задоволення заплющила гарні сині очі.

– Ні. Тільки тобі. Привіт! Я дуже довго тебе шукала, – як і рідненька бабуся, ніколи не вміла прикидатися Русланка, а вже перед ним – ніколи в житті.

– А чому ж тоді відразу не написала? Я теж дуже довго чекав. А потім зрозумів, що просто забула мене, – зітхнув на тому кінці зв’язку хлопець.

– Забула? Та я пам’ятаю кожен наш день так, наче це було вчора. А чому не писала? Це довга історія, але я тобі її колись розповім. Лесику, я страшенно рада тебе чути та ще більше хочу побачити. Обміняймося фото! – без будь-якого сумніву чи вагань попросила Русланка.

– Добре. Тільки ти перша. Я ж все-таки джентльмен, – танув його голос так, як тоді, коли вони були маленькі й Лесик лікував її розбиті колінця або возив на козі.

– А якщо я тобі не сподобаюсь? – спитала дурницю дівчинка.

– Такого ніколи не було й не буде, – впевнено відповів хлопець і зараз його голос став набагато дорослішим: – Я чекаю...

Русланка кинула своє гарне фото серед квітів, а потім побачила Його. Тепер у неї всередині все якось дивно перевернулось, і серце закалаталось швидко й гаряче. Бо з екрана на неї дивився той самий гарненький хлопчик, з добрими блакитними очима і білявим волоссям, ось тільки риси його личка витягнулись і подорослішали. А взагалі він став неймовірно красивим!

– Русю, я навіть не думав, що ти станеш такою... Ти й маленькою була гарнюня, але тепер... Я не знаю, що відчуваю, дивлячись на цю красиву яскраву квітку серед твого квітника...

Він замовк і між ними запанувала телефонна тиша, та це могло здатися лише на перший погляд і тим, хто не знав чарівну парочку. Бо якраз їм обом було все зрозуміло, а ще так добре і солодко, наче вони вже були поряд. Русланка опанувала себе першою:

– Дякую. Ти теж став дуже дорослим і гарним. Наче тобі не сімнадцять, а більше...

– Що старий? – розсміявся, знайомим з дитинства, щедрим сміхом хлопець.

– Ні. Але, як завжди, ставиш дурні запитання. Розкажи краще щось про себе, якщо можеш.

– А що ти хочеш про мене знати? Школу, хоч на трійки, я все-таки закінчив. Правда, не зовсім пам’ятаю - це була моя восьма чи дев’ята школа. Та неважливо. А ти? Мірошник Руслана, мабуть, точно відмінниця? Бо як згадаю, як ти ліпила сніговиків, та читала книжки, то й навчаєшся, звісно, з таким же натхненням.

– Так, вгадав. Але це нецікаво. Я дуже хочу тебе побачити, тут, у нас.

– Ти серйозно? – завагався Олесь.

– А чому ні? Ти що не любиш подорожувати? Аби просто побачити наш край, яким він став, – Русланка навіть почервоніла і дуже хотіла сказати набагато більше, але замовкла й чекала.

– Русю, я не знаю. В мене мама дуже хворіє. Перенесла інфаркт і ніжками майже не ходить. А тато й досі рідко буває вдома. Тому не вийде...

– Пробач, я не знала, – прикусила губенята Русланка і їй стало дуже сумно за Лесика і його маму. Можливо це неправильно, але в її щирій голівці промайнула зловісна думка про те, що її мати сидить все життя вдома та запихається різною хімічною гидотою, яка їй зовсім непотрібна. А та гарна добра жінка, що навчала діточок в школі та за час, що жила поряд – любила все і всіх на землі. А тепер вона дуже хвора і Лесик звісно дбайливо доглядає її. Така вже він людина, хоч все це страшенно несправедливо...

– Та нічого. Все нормально. От тільки приїхати я наразі не зможу. А може ти приїдеш до нас позасмагати на морі? Ми всі були б дуже раді тобі, – надихнувся своєю вдалою думкою хлопець.