Частина 2. Розділ 1. Дільничий-чарівник

– Бабуню! Я сьогодні висадила цілу купу квітів, а дід їх навіщось перекопав і викинув, – жалілась дівчинка-підліток своїй найдорожчій людині – бабусі. З самого дитинства Русланка тягнулась саме до цієї трудолюбної жінки, бо всі інші родичі абсолютно не розуміли її.

– То він не подумавши зробив. Не переживай, посадимо ще, – сховала свої великі сині очі літня жінка, бо зовсім не вміла прикидатись. Але як пояснити дитині, що життя жорстоке, а люди часто роблять іншим боляче, навіть не помічаючи того?

– Ні, він це спеціально зробив, ще й викинув за городом, у смітник. Я ходила подивитись, але росточки всі зламані та засохли на сонці, – сумно жалілась дуже схожа на жінку онука.

– Русю, не переживай! До осені квітів ще садити, не пересадити, – гладила старенька дівча по довгому шовковому волоссю.

– Добре, бабуню! Але ж дід каже, що не любить тієї гидкої краси, – майже зі сльозами на неймовірно синіх оченятах, пояснювала дівчинка.

З будинку на подвір’я вискочила мати й закричала:
– Сидите? Обіймаєтесь? А город він же сам себе не прополе! Бур’яни страшенно поросли. Мені самій всього не переробити. А вам байдуже взагалі!

– Доню, ну чого ти завжди така знервована? Пожаліла б себе. Зараз ми з онучкою як станемо удвох, то до обіду все й зробимо. Назавтра навіть не згадаєш про ті бур’яни, – з посмішкою звернулась до власної дочки бабуся.

Дівчинка мовчки зірвалась з місця і вже принесла зі стодоли дві гострі сапки для прополювання бур’янів. Яскраві очі дитини сяяли зараз так, наче вона збиралась на танці, а не тяжко працювати під пекучим сонцем.

– Бабуню, ходімо! Я візьму ліву половину городу, бо вона ширша, а ти праву, – веселим голосочком проспівало дівча та зовсім не бажало бачити, як скривилась при цьому мати й пішла знову, щоб лягти на улюблений диван.

На перший погляд,  могло здатися, що мама Русланки страждає від якоїсь тяжкої хвороби, але це зовсім не так. Єдиною недугою цієї бідолахи була заздрість усьому хорошому на землі. Вона ковтала купу ліків проти депресії та робила тим самим лише гірше собі. А посміхатись і просто радіти сонцю й квітам – ця жінка зовсім не вміла! Хоч жила серед добрих простих людей, та й власний двір просто потопав у зелені квітучого саду. А вона, наче сліпа, зовсім не помічала краси навколо!

Це як тоді, коли жінка не зрозуміла й не прийняла до душі щирої дружби своєї ще крихітної доньки з вихованим та добрим сусідським хлопчиком, що наче вірна пташка, промайнув у маленькому житті Русланки. Світлочолий хлопчик залишив по собі найсвітліші спогади, бо рятував її від материної злоби, допомагав у всіх її дитячих починаннях та навіть познайомив з чарівною твариною – білою пухнастою козою, що дісталась його родині у спадок при купівлі будинку. Його тата, військового льотчика-інструктора, часто переводили по країні й Олесь ріс самостійним та настирливим.

Але до маленької Русі він проявляв таку неймовірну дбайливість, наче до сестрички, якої в нього не було. Можливо, він про неї мріяв і на два коротких роки – його мрія здійснилась. А потім тата перевели й хлопчик знав, що вони будуть писати одне одному листи. Прислав вітальну листівку з днем народження Русланки, та мати не дозволила дитячим мріям досягти мети.

Та коли листівка знайшлась, то навіть без зворотної адреси вона становила для Русланки таку величезну цінність, що дівчинка заховала її в таке місце, щоб не знайшли. І лише тоді, коли їй було особливо гірко чи сумно, вона діставала звичайний глянцевий папірець і довго пестила його в долоньках, а потім знову ховала від усіх. А ще Руслана ніколи не залишала мрії, що колись знайде свого названого братика і тоді вони все повернуть: і спогади про пухнасті хмарки у відрі, і хованки від злої матері, і білу пухнасту козу та навіть жабку, на честь якої Олесь назвав дівчинку принцесою...

А сонце вже здійнялось високо над горизонтом та щедро дарувало землянам свої яскраві літні промені. Худенька сива жінка пов’язала легку хустинку на голову так, щоб світило не заважало їй працювати. Та Русланка, навпаки, миттю скинула з себе ситцевий сарафанчик і залишилась у купальнику. Вона сором’язливо оповила тканиною свій стрункий стан десь посередині так, щоб сукня не заважала їй засмагати.

Саме від своєї дорогої бабусі дівчинка успадкувала не тільки неповторні сині очі, а ще й чудовий голос та завжди співала. І байдуже: ранок то був чи вечір, літо чи зима, але вона знала стільки пісень, що невпинно їх співала, можливо навіть уві сні.

– Бабуню, а чому земля так гарно пахне? – запитало дівча, відчуваючи солодкий аромат ґрунту, змішаного з зеленню.

– Тому, що ти моя трудівниця, онучко. Не всім земля солодко пахне... Слухай, а ти не пригориш? – уважно подивилась на червону спину Русланки бабуня.

– Ой! Я у творчому процесі забула якось. А спина вже пече. Мама буде злитись...

– Та що тобі мама? Прикрийся негайно, бо ніч стоячи проведеш. От же я дурна! Милуюся тобою, а сонце он як підсмажило твої кісточки...

– Нічого, бабуню. У мене є крем від засмаги. Але ж страшенно вже болить! Піду натягну щось закрите, – зірвалась з місця Русланка та побігла до двору.

Там на лавці, під виноградом, сиділи дід та дільничий інспектор, дядя Толя.
– О, дитино! А я саме на тебе чекаю, – підвівся капітан, з текою у руці. – Русланко, а ти не пригоріла часом?

– Вітаю, пане капітане! Та про це вже пізно говорити. Захопилась на городі трохи. В мене така шкіра, що воно скоро пройде, – не вміла довго жалітись Русланка.

– Товстошкіра чи що? – розсміявся дід.

– Та що Ви таке кажете, Олексійовичу? У Вашої онуки шкіра виглядає, наче шовк, – заступився за Русланку дільничний. – Ходімо, поговоримо. Тільки ти мені з вашої свердловини водички принеси. Смачнішої я ще зроду не пив! – зізнався капітан.

– Одну хвилинку! А потім Ви мене заарештуєте, так? – жартувала дівчинка й побігла до господи.

– Дякую! Ну й смачнюча ж у вас вода, – протер губи дільничий і відкрив блискавку на теці. – За таку воду я приніс тобі подарунок. Це те, чого ти довго чекала й просила. Знайшов я твого Олеся Чигрина. Ти тут на городі, а він аж у Криму тепер з батьками засмагає. Тато його служить на аеродромі в Бельбеку. Тримай домашню адресу свого названого братика...

Наразі Русланка забула про свою спечену спину, про вреднючу матір, про недополений город, навіть про свою мрійницю-бабусю, бо почула таке, що в неї просто не знайшлося слів!..

– Дядю Толю, Ви ж чарівник просто! Я вже навіть не сподівалась. Весь час шукала в Інтернеті, але в соцмережах про родину Чигриних – нічогісінько немає. А Ви знайшли! Господи, дякую Вам низенько!

– Хм! Та, будь ласка. Ти попрохала - я зробив. Тільки в соцмережах немає адрес військових частин, розумієш? Ось тому ти й не знаходила.

Русланка вдячно кинулась дільничому на шию.