Частина 1. Хмарки у відрі

– Подивися! Тут у відрі плавають хмарки! – весело скрикнула Руся й заглибила личко у відро, повне води. – Вони смачні... й мокрі.

Лесик розсміявся щирим дитячим сміхом і спробував відтягнути маленьку дівчинку від відра:

– Не пий хмарки! Бо вони тебе зачарують і вночі вкрадуть.

– Не вкрадуть! Я вже їх сто разів пила. Хочеш і тебе навчу? Ну, хоч спробуй, – просила його гарнюня п’яти рочків. А трішки старший хлопчик-першокласник вважав себе вже занадто дорослим та неймовірно віддано доглядав за своєю маленькою сусідкою й почувався безмежно щасливим.

Ця парочка познайомилась зовсім недавно, коли тато Лесика перевівся служити у військову частину, розташовану за зеленим чагарником вдалині. Батько Олеся був військовим льотчиком. А мама пішла працювати до школи вчителькою. Ну, а їх білявий блакитноокий син, саме в цих нескінчених зелених краях, розпочав свою шкільну біографію. Та йому було не звикати! Майже кожного року тата кудись переводили. Зате тепер товариського та життєрадісного хлопчика, наче магнітом після уроків, тягнуло до сусіднього двору. Там жила його маленька подружка, що весь час перебувала у нескінченому стрімкому русі. Коли її запитували, чому вона скаче на місці, дівчинка відверто зізнавалась:

– Мама сказала: постояти. А я не можу! Мене тягне бігати. То я хоч пострибаю трішки...

За неповних два тижні Лесик так звик до своєї нестримної подружки, що вважав її молодшою сестричкою. Інакше він і думати не міг. Вони лазили разом зі швидкою Русею по деревах у садку та інколи падали й розбивали колінця та лікті, але весело сміялись та ганялись одне за одним далі.

Якось дівчинка дуже сильно пошкодила ніжку й Лесик ніс її на руках, хоч було важко. Але ж він хлопчик – помічник і захисник! Потім сховав її в малині й тихенько мазав ранку жовтим чистотілом, а вона пищала, як різана. Бо дуже пекло. Хлопчик невтомно дмухав на обдерте колінце й шепотів:

– Потерпи трішки. Воно так швидше заживе, інакше твоя мама кричатиме.

А мама кричала на Русю за все. За біганину та збиті коліна, за поїдання немитих вишень прямо на дереві, за розкиданий посеред двору пісок. Але ж ніжки заживуть, пісок привезли спеціально для неї, а немиті вишні – найсмачніші у світі!

Ще у мами для маленької донечки за хатою росла запашна кропива, якою сувора жінка часто шмагала свою крихітку. Тоді Лесик, щоб врятувати названу сестричку від жалючої рослини, саджав малу собі на спину й біг щодуху до річки. Він забирався в воду до самих ніжок Русі, що звисали з його плечей, а розлючена мати дівчинки в воду не заходила. Як та курка, що виростила гусят, вона бігала берегом та кричала страшні речі, а «гусята» вже перебрались через потічок і Лесик підсушував свої штанці на куші верби. Щаслива Руся плескалась маленькими ніжками у воді з сонячними зайчиками та дзвінко сміялась, бо життя здавалось таким неймовірно прекрасним, що й не сказати! А щоб більше розрадити малечу, Лесик підганяв до її ніжок косяк крихітних рибок, що плавали навкруги й від радості дівчинки сам захлинався дитячим задоволеним сміхом.

Зараз хлопчик пригадав про її улюблені хмарки та показував Русі їх у воді:

– Дивись: скільки овечок пливуть одна за одною. Більше, ніж у твоєму відрі!

– Які овечки? Це ж хмарки. Вони нагадують великі сніжні кульки.

– Тобто ти не знаєш, хто такі вівці? – здивовано спитав подружку хлопчик, адже за свої сім років він уже двічі побував на західній Україні й бачив там багато овець. – Пішли, я тобі покажу одну.

Річ у тому, що батьки Лесика відразу прикипіли душею до цього пишного зеленого краю та мали наміри пожити тут якомога довше. Тому знайшли у старенької бабусі недорогу хатинку, та й купили її собі. Так вони опинились поряд з домом невгамовної Русі. І ще в спадок від жінки, що поїхала далеко до сина – їм залишилась велика й біла, пухнаста коза! Коли Лесику не дозволяли гуляти з гарнюньою сусідкою, він йшов в маленький будиночок до кози, сідав поряд і гладив її теплі кучеряві боки. А тварина, наче розуміла його любов і поглядала так щиро, ніби він її мале козеня.

Наразі діти городами пробрались до хлівка з козою й дівчинка просто заклякла від жаху.

– Іди, я тебе на неї посаджу й покатаю по двору, – щиро запропонував хлопчик.

– Не піду, у неї ж роги. Вона кусається! – захлипала Руся.

– От ти дурненька! Та вона найдобріше у світі створіння. Дивись, – він погладив козу між ріжками й вона від задоволення навіть прикрила свої очиці, а потім скоріше за все сказала: «Дякую!» По-своєму, бо почулось довге і привітне:

– М-е-е-е!

Руся здригнулась і традиційно запищала на самій високій ноті так, що Лесик прикрив обома руками вушка і констатував:

– Ти, мабуть, будеш солісткою в оперному театрі, бо такі високі ноти береш, що я колись оглухну. Йди, не бійся, вона дуже добра.

Малеча страшенно боялась цього рогатого створіння, але ж її вроджений характер робити все наперекір, не дозволяв далі спокійно стояти у дверях. Вона тихенько підкралася позаду «страхіття» і Лесик миттю посадив її на теплу й пухнасту спину кози. Мабуть, досвідчена тварина відчула страх дівчинки й, трішки повернувши борідку, знову сказала:

– Мм-е-е-е!

Ну, не вміла тварина сказати дівчинці українською: