Ніч я провела у маленькому лежаку, що Лука злевітував у кімнату Альди. Я спала упівока: боялася, що дівчинці стане гірше. Сам Лука ж тим часом спав у одній кімнаті з Тео, через тонку стінку від нас. 

Та сон цей не тривав довго: варто було першим променям сонця відбитися від теракотових черепків на дахах В’ярни, як я вже підхопилася та заходилася будити інших. 

– В нас сьогодні повно роботи, – повідомила я, розкладаючи сніданок. Лука тим часом складав обід нам трьом у сумку – я не знала, чи стане в нас часу повернутися до “Оливкої гілки” аж до самої темряви. – Потрібно відшукати будівельників, столярів, друкарів, закупити канцелярію, ще більше книг, атласів… 

Було ще багато інших завдань, які, як я підозрювала, спливуть в останню мить – та зробити нічого з несподіванками наперед я все ж не могла. Тож тільки сподівалася, що вони не виявляться надто вже неприємними. 

Коли ми вийшли до кварталу ремісників, сонце ледве-ледве освітило море і перші будинки на його межі, і чимало крамниць ще стояли зачинені. Та мене цікавили не вони: я мала знайти хорошого столяра. 

Їх у В’ярні було на диво багато, і їхні доми стояли один поряд з одним, тулячись, як маленькі вулики, оздоблені шафами, оливковими фігурками й різьбленими гребінцями на підвіконнях. 

Я впевнено постукала у перші двері. 

Вони прочинилися зовсім трохи, на саму щілинку – і між обвітреним лицем столяра та моїм опинився ланцюжок, що тримав двері. 

– Доброго дня… – почала я, та не встигла вичавити й кількох слів – двері ляснули прямо в мене перед носом. Я сподівалася, що це тільки тимчасово – для того, аби відчинити їх нормально та пропустити мене всередину. Та ні – двері залишалися зачиненими. Я невпевнено озирнулася на Луку, але той тільки стенув плечима. Тео поряд стояв і вдивлявся кудись вдалечінь, зовсім незацікавлений. 

– Нічого, – сказала я, намагаючись заспокоїти передусім себе. – Тут багато інших ремісників… 

Тео гмикнув – і я зрозуміла тільки через кільканадцять хвилин та стільки ж зачинених перед носом дверей, чому. 

– Лірено вже все розпатякав бургомістрові, – якось по-дорослому виплюнув Тео. А тоді подивився собі під ноги та тихо додав: – Дарма я спустився. 

Я підійшла до хлопчика та стиснула його долоню. Відучора Тео більше від мене не тікав, та все ще будь-який прояв прихильності, навіть найменший, сприймав з пересторогою та побоюванням. 

– Оце вже ні. Ти тут ні до чого, повір, – сказала я. Дитина не була винна у тому, що дорослий чоловік вирішив шантажувати мене такими методами – а інакше як шантажем його дії назвати не можна було. 

Я вже не так впевнено наблизилася до останнього дому столяра у всій В’ярні. Якщо відмовлять ще й тут, тоді, певно, доведеться стругати парти та дошки самостійно. Та, – я окинула поглядом вироби, що примостилися на ґанку в цього майстра, неохайні й грубі, – можливо, це буде й на краще. 

Двері після тривалої мовчанки відчинив якийсь старигань. Вже один його вигляд – непривітний, злий, – підказав мені, що й тут діла не буде. 

– Доброго дня, – завела я знайому пісню. – Мені потрібні послуги столяра–

– Ви що, пришелепкуваті? – перебив мене він. – Невже не зрозуміли, що ніхто з вами працювати не буде? Ич що придумали – влаштовуєте цю, як її… організовану злочинність! Йдіть звідси! Жоден поважний майстер діла з вами не матиме! 

– Що? – моє здивування було щирим, але короткотривалим. – Слухайте, ви все неправильно зрозуміли. Жодної злочинності я не організовую, як раз зовсім навпаки… 

Я могла б розповісти цьому столяреві, що освіта та шанс на краще життя якраз можуть допомогти таким, як Тео – дітям, що крадуть тільки тому, що мають самі дбати про себе. Що можливість вчитися й отримувати допомогу та знання від старших, якщо на те пішло, тільки знизять злочинність у місті, та він мене перебив:

– Мені ці байки на вуха не вішайте. І йдіть звідси. З усіх ремісників з вами працюватиме хіба Арміда, – він виплюнув ім’я так презирливо, що в мене аж мурашки спиною пробіглися. – Заборонити б цим бабам взагалі у чоловічі справи лізти. Так ні ж, пруться і пруться. 

За цим він грюкнув дверима прямо в мене перед носом – як і багато ремісників раніше. А я, так само як і в попередні рази, озирнулася до Луки та Тео. Ті вже втомлено сперлися до найближчої пінії та потрохи доїдали бутерброди, що ми спакували вранці. 

– Повертаємося назад? – запитав Тео невпевнено. 

Я ж рішуче струсила довгим волоссям – після першого ж миття акуратні лискучі локони перетворилися на непокірні кучерики – і заперечила:

– Звісно ж, ні. Цей чоловік, може, й був надзвичайно грубим, та все ж виявився принаймні корисним – маємо тепер відшукати цю Арміду. Ось тільки як?.. 

Виявилося, це було не так вже й складно: у великому томі ремісників В’ярни, що мені вручила не надто привітна працівниця робітничого дому, це ім’я скромно тулилося у самісінькому кінці – у тій частині книги, де все ж знайшлося кілька тонких і нещодавно втиснутих сторінок для жінок-ремісниць. 

– Арміда Чамлі, провулок Ліхтарників, – прочитала я вголос. 

Вже туди нас провів Тео, що знав вулички В’ярни, наче свої п’ять пальців. А Лука, коли ми проходили центром міста, знову взявся за своє – наклав на лице якісь дивні чари, що зробили його майже невпізнаваним – крім того, що часом ці чари тріщали по швах, викидали іскри та пропускали його справжню личину. Ось тільки, здавалося, ніхто, окрім мене, цього й не помічав.