Частина 22

З самого ранку слуги метушилися. Кожен хто мешкав в тому домі мусив щось робити, але Марії це не стосувалося. Марі весь день провела в кімнаті з нав'язливими думками про вчорашній вечір. Вона пригадувала кожну секунду, кожен свій рух, і їй ставало дедалі гірше, точніше вона згорала від сорому, але найгіршим було те, що вона не могла випустити з голови постать Адріана Альхича. Його погляд, його руки, його усмішка та очі - вони не покидали розуму Марії. І все б таки пробовжувалася, якби не стук у двері:

 - Пані, я принесла вашу сукню, вже час починати збиратися, - говорила покоївка.

Марі мовчки встала з ліжка, з кам'яним виразом обличчя. Вона літала серед нав'язливих думок, коли їй робили грандіозну зачіску, згадувала, та думала, щоб б було, якби Анна не зайшла до кімнати. Марі через силу одягнула сукню. Час настав...

Вона поволі вийшла з кімнати озираючись навкруги. 

 - Марія, - почувся голос.

 - Вітаю з днем народження, Анно. - Сухо відповіла Марі.

 - Ну що ж, дякую хоч за привітання, невістко, - сказала Анна. - Схоже, Адріан ще у своїй кімнаті, йди до нього. 

Марія зблідла, коли почула ім'я Адріана з уст Анни, але розуміла, що йти потрібно, якщо не вона, то він рано чи пізно підійде до неї. Вона пішла через увесь будинок до кімнати Адріана. У головній кімнаті уже було все готово для прийому гостей. Марія піднялась східцями та пішла коридором. Двері були трохи прочиненими, вона, зібравши всю волю в кулак, підесла руку до дверей, аби постукати, але випадково помітила постать через щілину. Вона зовсім не хотіла підглядати, але зробила це. Спочатку вона побачила одного зі слуг, що щось бурмотів, а потім Адріана без сорочки, він усміхався та щось відповідав слузі. Її кинуло в жар від вигляду Адрі, і не лише через оголене тіло, а й від його усмішки, постави, овалу обличчя, та дуже гарних рук, вона декілька секунд, проти своєї волі насолоджувалась картиною, і більш за все хотіла, аби вона не закінчувалася. Адрі, нічого не підозрюючи, вів себе, як за звичай, він повернувся спиною до дзеркала, і Марі побачила декілька величезних шрамів на його спині. Вона зблідла від цієї картина. Марі точно не очікувала побачити на його ідеальній шкірі такі рубці. І все ж, ця картина затьмарювала розум дівчини, що ніяк не могла зрозуміти, чому її так тягне до цьго юнака.

 - Юна леді, нишпорити не гарно, - почувся голос за спиною.

Марі почервоніла, так соромно їй ще ніколи не було.

 - Пане Альхич, це.. Це не те, що Ви подумали, - говорила збентежена Марія ледве добираючи слова.

 - Справді? Бо я подумав, що Ви не наважуєтесь постукати в двері в кімнату мого сина, - говорив Доріан лагідно посміхаючись.

Марі мовчала. 

 - Маріє, Вам допомогти? - Спитав Доріан, та в переляканому погляді побачив слово "так".

Він підійшов блище та постукав у двері.

 - Не хвилюйтесь, цей секрет залишиться між нами, - тихо прошепотів він на вухо Марії.

З-за дверей почувся голос, вони ввійшли в кімнату. Адріан вже був майже зібраний та трохи здивувався візиту Марії та батька.

 - Ну що ж сину, ось твоя дружина, - говорив Доріан підколюючи сина.

Андіан лише трохи засміявся та одягнув фрак, зосередивши погляд на Марії. Він був щасливий знову бачити її постать, адже, як і Марію, його всю ніч переслідували нав'язливі думки.

Марі навпаки, відводила від нього погляд, але Адріана її поведінка не зупиняла. Він поправив сорочку та підійшов блище.

 - Пані Альхич, - лагідно сказав він, та простягнув руку, - думаю час йти.

Марі взяла його за руку, і вони в двох пішли до зали, їх супроводжував лагідний та добрий погляд Доріана, що тягнувся від початку та до кінця коридору.

Гості вже зібрались в залі. Як тільки Доріан підійшов до Анни, він підняв в гору келих, та почав всім дякувати за те, що прийшли, а Анна почала говорити, як вона дорожить всіма друзями й сім'єю та ще якусь нісенітницю. Марія її майже не слухала, вона згадала, що весь день не дзвонила додому, хоч і обіцяла дзвонити щодня. Далі почав говорити пан Доріан, в якійсь зі своїх реплік, він згадав Адріана, і той відпустив лікоть Марії.

 - Я незабаром повернусь, - сказав він та пішов до батьків.

Марі трохи засумувала. Але тут почула знайомий голос:

 - Гей, не хочеш втекти? - Спитав Адам.

 - Чесно, залюбки, але ... - Завагалась Марія.

 - Та ходімо, вони будуть говорити свою нудятину ще пів години.

 - Ну добре, ходім, - сказала Марі усміхнувшись, та пішла з Адамом на подвір'я.

Вони йшли повільно до саду, Адам намагався смішити Марі, і це в нього добре виходило.

Марі сміялась що сили, а Адам не приховував свого характеру. Раптом вони зупинились.

 - Ти дуже вродлива, Марі - говорив він не відводячи погляд.

Марі враз перестала сміятись, тепер їй стало лячно.

 - Адам, думаю нам слід повернутись у дім, - сказала Марі серйозним тоном, та почала йти назад.

Адам схопив її за руку, та повернув на місце.

 - Марі, не йди давай поройдемось ще, - Адам стискав її руку все сильніше.

 - Мені боляче, - сказала вона вирвавши свою руку.

 - Вибач, я..., я не хотів, - говорив Адам невпевнено.

 - Я повертаюсь у дім, - грізно сказала Марі на останок, та з впевненістю попрямувала до головного входу.

Адам залишився на тому ж місці, де стояла вона, він дивився, як вона йде, а радше тікає від нього, але йому це подобалось, він з посмішкою дивився на її трохи зляканий вигляд та її фігуру, що поволі зникала в темряві. 

Марія вже підійшла до головних дверей, як її задум перебив голос покоївки.

 - Маріє, Маріє, - квапливо зверталась вона.

 - Діано, що таке, на тобі лиця немає. - Спитала Марі відчувши щось погане.

 - Я-я шукаю Вас всюди, я  ввійшла до твоєї кімнати, т-там телефон, він дзвонив декілька разів, а ви говорили, що якщо що, я брала трубку, і-і я взяла і...

 - Софіє, годі! Поясни нормально, - вскликнула перелякана Марія.