Частина 21

"Двері повільно зачинились... Марі стояла спиною до Адрі, зараз її переповнювало, те почуття, яке вона що сили глушила, ще від моменту їх весілля.

 - Моя кімната внизу, надобраніч, прислуга уже пішла, тому в будинку ми самі, але не хвилюйся чіплятись не буду - говорив Адрі лагідно посміхаючись.

Цей маленький будиночок на озері немов був відірваний від світу. Адріан так само повільно почав відчиняти дерев'яні двері, як же жахливо вони скриплять. Його нога ледве переступила поріг, як тут щось схопило його за руку та потягнуло назад.

“ Її губи так близько” - думав він та дивився в її очі. Її очі, її чарівні блакитні очі, її розширені зіниці. Адріан відступив та однією ногою закрив двері.

 - Марі - прошепотів він підходячи блище.

 - Ти так близько, - говорила вона та опустила очі.

 - Надобраніч, - сказав Адрі та поцілував її в щоку.

Він знову пішов до дверей. Але всі його плани зіпсували ніжно - рожеві губи, що торкнулись його.

- Марі, Марі зупинись, я.., я не хочу аби ти шкодувала.

Але не встиг він договорити слова, як Марі знову поцілувала його. На устах Адріана було слово "зупинись", але в думках єдине бажання не відпускати її ніколи. Адрі простяг руку до її шиї, та повільно однією рукою розцібнув верхній гудзик, потім двома руками, і ось ніжно рожева блузка повільно спадала з тендітних плеч закоханої дівчинки." - Раптом все потемнішало. Марі відкрила очі...

 - Це був лише сон, - говорила вона, немов заспокоювала себе. 

Марі глибоко вдихнула та впала на м'яку подушку. Її серце невпинно билось. 

 - Ти вже прокинулась? Йди снідати, - почувся голос Деніала з-за дверей.

 - Добре, я зараз, - відповіла Марі, та стала шукати свої речі.

За столом знову зібралась велика родина, Анджи сиділа на руках у Маргарет, бо посадити її було нікуди, вони й так ледве тіснились. Марі дуже скучила за сніданками мами. Деніал сидів поряд Марії та весь час дивився на Адріана, що сидів навпроти.

 - Марі, Ной все розпитує про тебе, - говорив Деніал на секунду відірвавши погляд від Адрі.

Марі попирхнулась коли це почула, вона відразу подивилась на Адріана.

- Ви ж таки не сходили на те побачення, так? - Продовжував Деніал, - й дня не минає, як він про тебе не спитає.

Марі ковтнула їжу.

 - Мені було не до цього, - відповіла Марія опустивши очі в тарілку.

 - Ну, він хороший хлопець, ходить зі мною на заняття, до речі, недавно переміг у змаганнях з футболу, - Деніал дивився на Адріана та улесливо усміхався, він бачив, як його це дратує, тому почував себе переможцем.

 - Деніал, мене ця тема не цікавить, - виголосила Марі.

 - Вибач, - відповів Дені та опустив очі, йому стало соромно, він хотів зачепити Адріана, але забув про почуття сестри.

 - Марі, думаю нам час уже їхати, - промовив Адріан.

 - Так, ти правий, нам ще потрібно пережити допит твоєї мами, - сказала Марі та встала зі столу.

 - Марі, ти знову їдеш? - Спитала малютка Анджи та ледь не заплакала. 

Марія взяла її на руки.

 - Ходімо, допоможеш зібратись, - промовила до малютки Марія та пішла до кімнати.

 - Мені час на роботу, Дені поприбираєш будь ласка, я піду попрощаюсь з Марією, - говорила Маргарет, та, не чекаючи відповіді, пішла.

На кухні залишились Адріан та Деніал, вони так само дивилися одне на одного. 

 - Ти хочеш щось сказати? - Спитав Адріан.

 - Я думаю, ти й так все розумієш, - відповів Деніал з суворим обличчям.

Адріан встав зі столу, та випустив легеньку усмішку,

 - Розумію, - сказав він та також пішов.

Адріан та Марі знову повертались до маєтку. В таксі царила не зрозуміла тиша. Марії було соромно за слова Деніала, хоч вона й сама не розуміла чому.

 - Марі, я не віддав це вчора, - сказав Адріан та простягнув до Марії коробку. 

Там була біла маска чимось схожа на котячі очі.

 - Що це? - Спитала вона.

 - Одягнеш її завтра, це наші традиції.

Вони приїхали до маєтку. Марі відразу пішла до кімнати, залишивши Адріана на розтирзання Анні.

 - Чорт, Деніал! - Говорила вона сама до себе, - ну навіщо було це говорити? Навіщо? Навіщо?

Марі пішла до полиці та взяла книгу про етикет. "Потрібно відволіктись" - думала вона.

Прочитала книгу вона блище до полудня, і коли залишалося останні дві сторінки, в кімнату постукали.

 - Так, - сказала Марія відкривши двері.

 - Пані, вас кличуть до низу, і вдягніть довгу сукню, - говорила покоївка.

 - Хто кличе, і сукня навіщо? - Питала Марія.

 - Пані, прошу вас, поспішіть, - сказала прислуга та пішла.

Марі подумала, що знову приїхали якісь гості до обіду, вона вдягла світло - рожеву сукню та розпустивши волосся пішла.

Марі спустилась до головної кімнати, але поряд нікого не було. Вона подивилась навкруги, уже з'явилась думка, що це якийсь жарт.

 - Пані Альхич, - почувся такий знайомий голос з лівого боку.

Марі повернула голову.

 - Адрі, що за жарти? - Спитала Марі та всміхнулась.

Адріан був вдягнений у чорний смокінг з метеликом на шиї.

 - Марія, я маю важливе завдання навчити вас танцювати, - говорив він жартуючи.

 - Справді? - Говорила Марі усміхаючись.

Адріан простяг руку до свого телефона та ввімкнув повільну музику. 

 - Пані Альхич, - сказав він, та простяг руку запрошуючи її до танцю.

 - Пане Альхич, - сказала Марі взявши його руку.

 - Поклади ліву руку мені на плече, - говорив він, та поклав свою руку їй на талію. - Тепер відзеркалюй мої кроки, зрозуміла?

 - Так, - кивнула головою Марія.

 - Один, два, три - рахував Адрі.

Марі дивилась вниз та старанно повторювала кожен крок. Адріан відпустив її руку та торкнувся її обличчя. Марі швидко підняла очі та дивилась на нього. На хвилину вони застигли.

 - Марі, дивись прямо, - промовив Адріан та знову почав танець. - Я думав, буде гірше.