Розділ 2

Ліса прокинулася від того, що сонце безперестанку сліпило очі. Батько сидів коло її ліжка.

-Тату... Що це? Коли ти хотів мені про це розповісти? – спитала дівчина, дістаючи вчорашню знахідку з-під подушки.

-Я не знав як тобі сказати. Цей договір уклав твій прадідусь з своїм найкращим другом. Вони йшли на війну і знали, що можуть не повернутися. Але разом з тим, вони так дорожили своєю дружбою, що вирішили одружити своїх нащадків і розділити між ними свої володіння. На жаль, рокові дати випали на тебе. Мені правда дуже шкода...

На якусь мить в кімнаті зависла мертва тиша.

-Скоро по тебе приїдуть. До весілля ти вже маєш жити там, - сказавши це, тато вийшов з кімнати, залишивши Лісу наодинці з собою.

«А моєї думки ніхто спитати не хоче? Чому? Чому саме я?» - плакала дівчина, ввіткнувшись носом в подушку. Пройшло вже дві години, а вона все ще не могла заспокоїти себе. Ліса сиділа перед фотографією своєї мами, яка загинула в аварії шість років тому. «Напевно, якби ти була жива, ти б не допустила цього... Мамо, як же мені тебе не вистачає... Тато про мене практично забув. Його не хвилюють мої проблеми. Мамо! Як би я хотіла, щоб ти була жива...»

-Доню, до тебе приїхали, - перервав її думки батьків голос. За ним в кімнату зайшли дві гарно вдягнені молоді дівчини років двадцяти.

-Добрий день, Ваша Високосте. Я Джені, а це Джису. Відтепер ми будемо вашими слугами.

-Ваша Високосте?! Слугами?! Що це все означає?

-А я хіба тобі не говорив? Твій наречений – крон принц нашої держави, - з ноткою байдужості відповів батько. – Скажіть будь ласка, а Його Величність мені нічого не передавав?

-Ой, вибачте, - спохопилась одна з прислуг. Вона дістала з сумки і передала батьку папку паперів. Чоловік відразу ж вирвав її з рук.

-Ого! То я тепер багатий!

-Тату... Я не хочу. Не хочу виходити заміж за того, кого не люблю. Ким би він не був. До того ж  мені лише тринадцять, а йому сімнадцять, якщо не помиляюсь.

-Мене це не цікавить, - сухо відрізав батько. - Лише подумай. Ти будеш третьою за повагою жінкою в країні. І нічого, що ти молода. В королівській сім'ї все відбувається раніше, ніж у звичайних людей. Чи може ти до кінця своїх днів хочеш бути такою невдахою? Це твоя доля. Просто змирись.

Після цих слів у Ліси потемніло в очах. Це було як ніж в спину. І цей ніж кинула найдорожча людина в житті.

-Ваша Високосте, нам час. але спершу одягніть цю сукню.

Джису дістала з сумки одяг і вже за півгодини Лісу годі було впізнати. Вона стояла перед дзеркалом в довгій бузковій сукні та гарними локонами на голові.

-Ваше взуття.

-А можна я одягну свої балетки? Просто я не вмію ходити на каблуках...

-Ну добре, - невпевнено відповіла Джені. - А тепер ходімо. Нам уже час.

Ліса в супроводі двох прислуг та ще кількох королівських людей вийшла в двір. Перед воротами її чекав білий лімузин, а ще купа журналістів. До дівчини підійшли четверо чоловіків і мовчки стали навколо неї.

-Це ваші охоронці, - пояснила Джису, помітивши хвилювання на обличчі принцеси.

Весь час дороги до палацу Ліса провела ніби в трансі. Вона не розуміла нічого: ні що вона має робити, ні як їй поводитись. Все звалилось їй на голову так швидко, що що просто не вистачало часу розібратися у своїх думках.

Аж ось у вікнах авто замайорів палац. Під'їхавши туди можна було побачити, що він набагато більший, ніж здається на перший погляд. Коли лімузин зупинився, перед Лісою відкрили двері. Вийшовши з авто, дівчина побачила перед собою ще з десяток придворних людей.

-Вітаємо в Артефлокському палаці! - синхронно привіталися слуги, схиляючись перед майбутньою правитильницею. Ліса поспішно вклонилася у відповідь.

-Ви не повинні цього робити, - наперед вийшла жінка з пишним вінком на голові. - Я Луїза. Відповідаю за порядок та розподіл обов'язків між королівським почетом.  Джені! Джису! Проведіть принцесу до її покоїв і прослідкуйте за тим, щоб нічого не заважало їй відпочити.

Сказавши це, вона та інші слуги пішли.

-Прошу, йдіть за нами, - Джису витягнула руку в напрямку коридору. Йдучи до своєї кімнати, Ліса намагалась запам'ятати якісь особливості, щоб самій могти добиратись туди. Але це було марно. Довгий, здавалось би безкінечний, коридор був однаковим з усіх боків.

-Ми прийшли.

вони зупинились біля великих, гарно оздоблених дверей. Коли Ліса зайшла туди, то просто остовпіла від побаченого. В центрі кімнати стояв стіл з вазою квітів, навколо столу  - два крісла і диван. В одному кутку - шафа книжок та робочий стіл, в іншому - двохспальне ліжко з купою подушок та білими завісами. Навпроти дверей - величезні вікна та ще одні ще одні двері, котрі ведуть на балкон.

-Це... Це моя кімната? - затинаючись мовила дівчина.

Так, Ваша Високосте. Відпочиньте. Ми потім по вас прийдемо, - слуги вклонились і вийшли. Коли за ними зачинились двері, Ліса лягла нам ліжко. 

-Клас! І я знову сама... А може я божеволію? Хто побачив, то сказав би, що в мене не всі вдома - з собою розмовляю. І що мені тепер робити?

В таких роздумах Ліса пролежала ще хвилин сорок. Аж ось у двері постукали:

-Ваша Високосте, принц Ін хоче вас бачити.