Принцеса яблуневого острова

 Маленьку дівчинку висадили на пустому й непривітному на перший погляд острові. Так  розпорядилась доля. Жоден ангел не вберіг би її від цього…

Капітан корабля допоміг їй спуститися у пустелю, подавши на останок мішечок із кількома зернинками.

• Візьми це, дівчинко, - сказав він, - посади їх… Якщо проростуть… - він відвернувся, витираючи сльозу, що кришталевою крапелькою текла по його мужній засмаглій щоці.
• Дякую! – сказала вона тихо, та цей голос прогримів на  все небо, задзвенівши у капітанових вухах, звиклих до бур і штормів.

Дівчинка ще довго дивилась у слід кораблю…  Білі вітрила розчинились за лінією горизонту…  Вона лишилась одна.

Сонце палило нещадно. На ній тоненьке платтячко. А у руках лляний мішечок із насінинками…

ні їжі, ні дому, ні дорослих.

Та вона не боялась. Корабель поплив, а значить… Він або вернеться, або ж вона знайде рятівника, як у казках…

Але рятівника не було. Він не прийшов. Земля безлюдна, пуста, спалена дощенту могутнім сонячним лицарем… І марно було благати його про милість.

Дівчинка зрозуміла це зразу. Скоро її тіло під тонким платтям стало засмаглим, майже чорним. Вона знаходила фрукти, аби прогодуватися… Вона переживала довгі дощі, коли вода текла рікою… Вона навчилась пристосовуватися й до шаленої спеки, що випалювала з моря і з неї усю воду.

Дівчинка змінилась… Засмагла, смілива… Та мрійливість людей прохолодного берега не покинула її. Вона вірила, що десь там, у безхмарному небі, плавають у блакитних водах її янголи… Вони обов’язково врятують її. Вони прийдуть, допоможуть і зігріють її.

Ночами розпалювала багаття. Грілась. Чекала кораблів.

Дуже скоро перестала виглядати, стоячи на високій кручі. Все одно сюди ніхто не припливе… У неї лише серце у грудях, а поряд лиш птахи та янголи…

Птахи допомагали їй знаходити фрукти, вони показували як їх слід було їсти. Скоро вже дівчинка пристосувалась і могла навіть вдовольнитися своїм життям. Вона нікому й нізащо не докоряла…

Море і небо з’єднувались по лінії горизонту. Здається, цю тонку стьожку нічим повік не розпороти…

І тут, коли вже життя її налагодилось, коли вона навчилась дихати острівним повітрям, перетинати посушливу пустелю, дівчинка згадала нарешті про лляний мішечок із насінням.

Вона не знала, що там лежить. Насінинки були звичайні… Подарунок капітана збудив у ній вдячність, теплий щем у серці, що вже давно не кипіло.

Вона посадила насіння у землю. Дівчинка навіть ходила на другий кінець острова за прісною водою, що синім блюдечком блищала в озері.

І насіння зійшло. Молоді деревця не так скоро, але піднялись із землі.

Щодень вона поливала їх. Час йшов. Дерева росли.

І вже потім, коли вона стала дорослою, коли перетворилась на юнку, вже тоді вона побачила, що капітан дав їй ніщо інше, як насіння яблуні… От росли її яблуньки… Скоро мають цвісти…

Дівчина настільки прив’язалась до них, що у всяку погоду ретельно доглядала і плекала їх. Перші плоди куштувала із насолодою та терпким щемом… То був смак її життя, якого так і не пізнала… то був смак початку… І буде смак кінця… Їй ніколи вже не куштувати нічого з того, що було рідним доти, доки її не висадили на цьому пустельному березі.

Яблука відливали бурштином і смарагдом рідного дому… Згадувала сад, шелест листя, ніжне сонячне проміння, що лагідно висушувало крапельки роси на листі…

 І вирішила тоді дівчинка, що яблуками засадить увесь острів… З плодів вона зібрала насіння. Нехай її терпкі смарагди розселяться по всьому острові…Дбайливо вона закопувала все нові й нові зернята у землю. Пустеля не завжди охоче приймала їх. Та турбота і молитви… А може, то янголи, що сиділи на хмарах… Вони могли виконати єдине бажання юнки, що й так у них просила надто мало.

 Вона ходила поміж дерев, що вже зацвіли. Всі разом… Вона була принцеса яблучного острова… Але сама вона й подумати про це не могла.

Лиш коли до берега підплив корабель, коли його білі вітрила кинули тінь на берег, перший моряк сказав її мовою: «Вітаю тебе, о, принцесо яблуневого  острова!».

Вона усміхнулась йому… Так давно не бачила людей.

Моряки спустились на берег. Їх подив ріс щохвилини, коли вони бачили її яблуневі сади…  Вони насолоджувались цвітінням, пахощами, ніжним туманом, що стояв від білих квітів тоді, як заходило сонце…

Хтось навіть випустив кілька бджіл, котрих випадково чи ні, моряки взяли із собою…

Принцеса яблуневого  острова бачила, як моряки палили багаття біля її дерев. Вогонь непокоїв її. З того часу як вона обсадила весь острів яблуньками, вже давно не запалювала вогню… У яблуневому цвіті було затишніше…

Багаття перекинулось на білі гілки. Сизий дим підіймався вгору. Принцеса  яблуневого острова скрикнула. Побігла по воду. Моряки сміялись.

• Нічо’ ж не станеться, коли одна згорить! – реготали вони. Дівчина чула запах рому у повітрі. Вона чула піт і страх, котрий моряки обміняли на терпку насолоду.

Якщо вони зробили таке з її яблунями, то що ж зроблять із нею?!

Принцеса яблучного острова бігла все далі й далі углиб острова. Вона сподівалась сховатися у заквітчаних гілках яблунь. Це була її єдина розрада і порятунок.

Але морські вовки бігли за нею. Повний місяць висів золотою медалькою…

Квіти злегка позолотіли. Дівчина тремтячими руками вчепилась у гілку.

Сірого дощовитого ранку моряки відпливали. Вони умовляли її пливти з ними. Обіцяли, що повернуть її додому, але у неї буде хоч мільйон таких дерев.

• Ні, - сказала вона твердо. – геть звідси! Ви понівичіли мої дерева! Ви хочете зруйнувати мій сад, мій дім, мій острів!
•  Ні ж бо, дикунко, ми просто відвеземо тебе додому… - сміявсь молоденький моряк, що й підпалив учора ту яблуню.
• Ні! Геть звідси! – вона стояла перед ними така гарна й така розпатлана… Худе тіло, волосся кольору меду, вінок із змоклих яблуневих квітів… Її темна майже шоколадна шкіра  світилась чорним під хмарним небом, у перших краплях великої зливи.