Епілог

Минуло кілька днів.
Ліза стояла на краю лісу й дивилася на стежку, яка вела до її рідного села.
Вона поверталася додому.
Тепер усе знову мало виглядати звичайним: її будинок, знайомі дороги, люди в селі…
Але сама Ліза вже не була колишньою.
У її волоссі залишалася Сануе, а на шиї — чарівний кулон.
— Ти точно повернешся? — запитала Луна.
Ліза усміхнулася.
— Звичайно. Я ж ваша принцеса.
Сірий схилив голову.
— І не просто через кулон.
— А тому що ти стала частиною нашої зграї, — додала Луна.
Остап стояв поруч.
Цього разу він був хлопчиком.
— А я можу приходити до тебе в село? — запитав він.
Ліза засміялася.
— Можеш. Тільки не забувай, що іноді ти маєш приходити як вовк.
Остап усміхнувся.
— Домовилися.
Він на мить перетворився на маленьке вовченя, весело махнув хвостом, а потім знову став хлопчиком.
Ліза засміялася.
— Ти справді дивовижний.
— А ти моя найкраща подруга, — відповів Остап.
Ліза кивнула.
— І ти мій найкращий друг.
Вони потиснули руки.
Попереду на Лізу чекало звичайне життя в селі, але тепер вона знала: варто їй зайти до лісу — і там на неї чекатимуть Луна, Сірий, Остап та вся вовча зграя.
Вона назавжди залишалася їхньою принцесою.
А ким стане Остап у її житті згодом — покаже лише час.
Можливо, він залишиться її найкращим другом.
А можливо, їхня історія матиме ще багато сторінок.
Ліза востаннє озирнулася на ліс.
— До зустрічі, мої друзі.
Луна завила.
Зграя відповіла їй хором.
Ліза усміхнулася й пішла додому.
А в лісі залишилися її друзі, її таємниця і її другий дім.
Бо де б вона не була, вона завжди залишатиметься…
Принцесою вовчого клану.
Кінець.