Розділ 2

Ліза пішла за Луною вглиб лісу.
Дерева ставали все вищими, а стежка — дедалі вужчою.
Нарешті вони вийшли на невелику галявину.
Там стояв хлопчик.
Він здавався Лізі дивно знайомим.
Дівчинка підійшла до нього.
— Привіт. Я Ліза. А хто ти?
Хлопчик усміхнувся.
— Привіт. Я Остап.
Потім він подивився на Луну.
— Відійди.
Біла вовчиця одразу зробила крок назад.
— Хто ти? — здивовано запитала вона. — Але я повинуюся тобі.
Остап лише усміхнувся.
Ліза подивилася на нього.
— Почекай на мене, Луно.
Вовчиця відійшла.
— Ти також їх розумієш? — запитала Ліза.
— Так, розумію, — відповів Остап. — Лізо, ти знайшла цей кулон не випадково. Тепер вовки думають, що ти їхня принцеса та захисниця лісу.
— Але це ж не так! Я не вірю тобі.
Ліза пішла далі в ліс.
Та раптом до неї підбігла зграя вовків.
Наймолодший вовк схилив голову.
— Мамо, ти привела нашу принцесу?
Усі вовки схилили голови.
Усі, крім одного.
Старий сірий вовк стояв нерухомо.
— Гррр! Ти не принцеса! — гаркнув він. — Що ти зробила з нашим принцом?
Ліза здивовано подивилася на нього.
— Я нічого не робила! Я просто знайшла вовченя й допомогла йому.
— Допомогла? Люди не допомагають нам, вовкам! — сердито сказав старий вовк.
Він підійшов ближче.
— Я староста вовчої зграї.
Вовк понюхав Лізу.
— Можеш називати мене Сірий. Ми маємо повернути принца.
— Значить, ти не знаєш, куди пішло вовченя? — запитала Ліза.
Сірий насупився.
— Вовченя? Ти про принца? Ні, я не знаю.
Ліза пішла за вовками.
Вона ще не знала, що хлопчик, якого вони щойно бачили, і є те саме вовченя.
Їхній принц.
А Остап тим часом дивився їм услід і ледь помітно усміхався.