Розділ 4. Вогник Із Серця

Дорогою до Забутої Вежі, коли темрява почала згущуватись, а вітер задував навіть думки, Веселія раптом побачила маленьке світло, що тремтіло серед каміння. Вона нахилилася — і побачила мініатюрного Вогника, крихітного як зірочка, із золотим теплим сяйвом.

— Ти мене пам’ятаєш? — промовив він лагідним голосом.

Веселія здивувалась, але в грудях щось затремтіло: — Це ти… Ти — мій дитячий спогад! Я придумала тебе, коли боялась темряви!

— Так, я той, кого ти називала Люменчик. Я жив у твоєму серці, але з часом ти почала менше мріяти, і я заснув. Та сьогодні ти знову запалила мене.

Люменчик літав поруч із нею, світячи шлях там, де не проникало навіть місячне сяйво.

— Я поведу тебе до Вежі. Але пам’ятай: Тінь — не ворог. Це частина тебе, яку ти колись відкинула.

Веселія зупинилась. Частина її? Невже Сяйливе Серце викрала її власна тінь?

—

Вони підійшли до Вежі. Її двері відчинились самі собою. Всередині було холодно, і серед тронної зали стояла Тінь — висока, темна, але не страшна. У неї були очі, як у Веселії.

— Нарешті ти прийшла, — сказала Тінь. — Я чекала. Я — твій біль, твої страхи, твої втомлені мрії. Я забрала Сяйливе Серце, бо ти забула мене. А я — теж частина тебе.

Веселія підійшла ближче. В її руках засяяв Люменчик.

— Я не боюсь тебе більше. Я приймаю тебе. Я дозволяю собі бути повною — і світлою, і тіньовою, але живою.

Тінь посміхнулась і… розчинилася у повітрі, перетворившись на блискучу тіньову мантію, яка м’яко огорнула Веселію. А Сяйливе Серце знову засяяло — тепліше, ніж будь-коли.

---

Принцеса повернулась у своє королівство новою — не лише веселою, а глибшою, мудрішою, цілісною.

І відтоді, коли в когось з’являвся сум чи страх, вона дарувала їм Люменчиків — маленькі вогники з власного серця, щоб вони ніколи не залишалися сам на сам у темряві