38. Скринька

— Нічого, — мовила Яся, не відводячи погляду від вітрини. — Мені здалось.

Я підійшла ближче. Аліна теж стривожилась і підійшла, звернувшись до Ясі:

— Може тобі погано? — припустила вона.

— Ні, все добре. Просто мені здалось що це…

Поки вона підбирала слова, я розглядала експонат. Це була бронзова скринька з ключиком. Зовсім не велика. З легкістю помістилась би на двох долонях. 

— Вісімнадцяте століття, — мовила Аліна, — належить до приватної колекції містера Бора.

— Звідки ти це знаєш? — поцікавилась я.

Яся все ще стояла втупившись поглядом в цю скриньку.

— Прочитала, — мовила Аліна і вказала пальцем на інформаційну картку, що висіла поруч внизу.

— Мартін колись, — нарешті заговорила Яся, — показував мені схожу скриньку. Але ніхто про неї не знав. Це було якраз день чи два до його загибелі. 

— Ти думаєш що це вона? — запитала я. 

— Ні, не може бути. Він її сховав. Він не збирався нікому її продавати чи віддавати.

— Ну хтозна скільки таких скриньок було зроблено, — припустила я.

— Вона виглядає доволі унікальною, — сказала Аліна.

Ми з Ясею одночасно глянули на неї. 

— Можливо існує дві такі унікальні скриньки. Та й ми не знаємо, може Мартін встиг її продати чи віддати. Або після його смерті хтось її знайшов.

Я намагалась говорити дуже спокійним тоном. Не хотіла щоб подруга хвилювалась.

— Просто я весь час була з ним після цього.

— А де він її сховав? Давай перевіримо чи вона там є? 

— Ми були на одному острові в будиночку. Це було дуже відлюдне місце. Поки я плавала, він сховав її. Тому я не знаю де саме. 

— Давай відвідаємо цей будиночок, — запропонувала я. 

Тим часом до виставкової зали зайшла компанія людей і стало трохи гамірно.

— Та ні, — махнула рукою Яся. — Це якась дурня. Ну схожа скринька чи така сама. Яка різниця. Що це дасть? Краще забути про це. Не треба було мені сюди приходити. Просто Мартін мав справу з такими речами і я думала що до мене повернуться приємні спогади.

Вона приречено видихнула.

— Ходімо далі, подивимось що ще тут є. Дивись там здається наручні годинники. Які гарні.

Я швидко повела дівчину за руку, не давши часу на роздуми. Аліна покрокувала за нами. 

Ми розглядали усе і ці речі були чудесні. Не знаю як іншим, та мені було дуже цікаво. Особливо мені сподобались наручні годинники. Вони такі витончені. Схоже зараз таких не роблять. В моді чомусь масивність.

— Погляньте які стрілки. З крихітними діамантами? — мовила до дівчат. 

— Гарний, — сухо сказала Аліна.

— А ось цей. Я хочу його купити.

Я була готова віддати всі свої гроші за цю красу. 

— Не можна. Це приватна колекція містера Бора.

— Звідки ти знаєш? 

— Тут написано, — дівчина знову вказала пальцем на інформаційну табличку і я приречено видихнула.

— Здається, ми вже все роздивились. А то й по кілька разів. Може вже підемо? — Аліна звернулась до мене.

Я глянула на дівчат і побачила що їм вже стало нудно. Вони були тут так довго лише заради мене.

— Звісно, — усміхнулась. Мені треба ще тренуватись. Скоро шоу а я все забула. Може й не варто вже брати участь в шоу, — роздумувала в голос, поки ми прямували до виходу.

— Ти ж у нас Принцеса тропіків, ти повинна виступати. Допоки ти працюєш в цьому клубі, — Яся змовницьки підморгнула. 

— Дівчата, я прийду до вас в клуб на шоу, — сказала Аліна. — Кортить на вас поглянути. Думаю ви обоє неймовірні танцівниці. 

Ми дійшли до виходу і зупинились щоб Аліна знайшла таксі в додатку. 

— Приходь і приводь друзів, — мовила Яся. 

— Прийду з хлопцем, — мовила неочікувано з вдоволеною усмішкою.

— Напевно я знаю, що це за хлопець, — промовила я.

На це вона лише загадково кліпнула.