37. Виставка

Зранку, поки Мак був зайнятий уроками серфінгу, Яся приїхала до мене на сніданок. Макуа, попри мої вмовляння не робити цього, замовив послугу кухаря з обслуговуванням. Тому ми з подругою сиділи біля басейну на плетених кріслах, за плетеним столиком, а балійська жінка середніх років накривала нам на стіл. Вона приготувала млинці, панкейки, омлет. Подала цільнозерновий хліб, круасани, вершкове масло, нарізку сирів, натуральні джеми горіховий урбеч і свіжу зелень. Виглядало все неймовірно апетитно, враховуючи, як давно я їла. Мабуть ще вчора в обід. Від сонця нас захищала велика парасолька. 

Подруга зняла свого капелюха, бо в ньому тут не було потреби.

— Дякую, — промовила вона до жінки, яка поставила нам по каві і пішла. — Подруго, маю щось тобі сказати.

— Слухаю, — приготувалась її слухати, взявши до рук гарячу чашку.

— Якщо ти не проти, я піду з тобою на виставку.

— Звісно я не проти. Це те що ти хотіла сказати?

— Ні, — видихнула вона. — Тобто це одне, а друге… Я вирішила поїхати на деякий час з Балі. Пожити в будинку, що залишив мені Мартін. 

— Ого, — лише й мовила.

— Я багато працювала, назбирала достатньо коштів, щоб трохи відпочити.

Після цього подруга взялась смачно наминати омлет, закусуючи зеленню. А я так і сиділа з чашкою, навіть не зробивши ковток.

— Я за тебе щаслива, — нарешті озвалась я.

— Угу, — мовила жуючи. — Набридли вже танці. Це ніби тимчасова робота, така ж як і офіціанткою. Тільки зарплата більша.

— І мені набридли, — погодилась тихо, ніби боялась що хтось почує і виведе мене на чисту воду. Ніби мені не можна такого казати. Буцімто Ліза зараз вискочить з кущів і зазираючи в свій планшет скаже: “ Ага, Соня, я так і знала, що ти не хочеш в нас працювати”. 

Що цікаво, такі зміни зі мною сталися, мабуть, тут, на Балі. Цей острів змінив мене, як і змінює всіх. А я не вірила в його магію. Треба подякувати духам, зробити підношення, чи що там їм потрібно.

— То ти теж хочеш звільнитись? — дівчина налила собі води в склянку.

— В мене контракт ще не закінчився. Я не знаю чи не буде це надто збитково для мене.

— І то правда. Почитай, — легко говорила вона. — Бо я не по контракту працюю і мені легше.

Я не вірила в цей варіант, він був надто сміливим. Звільнитися і що далі? Що я робитиму? Може спочатку знайти щось інше?

— Почитаю, — сказала твердо. Але все ще сама собі не вірила.

Я нарешті почала їсти, зробила собі канапку з маслом і сиром і разом з вже охоловшим омлетом почала снідати. Тим часом Яся вже перейшла до десерту і румеґала круасан з кавою.

— Як ти почуваєшся після всього? — спитала подругу.

— Чудово, — сказала якось невпевнено але легко, — Відчуваю, що можу рухатись далі. Що вже час.

Дівчина відкинулась на плетену спинку крісла і торкнулась пальцями яремної ямки, де цього разу не було ніякого медальйона.

— Я хотіла спитати тебе за ту прикрасу, що ти носила на шиї того вечора.

— Це подарунок Мартіна. Та я його не ношу. Одягла тоді, бо так відчувала. Думала, що це мені якось допоможе. Я берегтиму його, але, мабуть, не одягатиму більше.

— Зрозуміло. Дуже гарний медальйон. 

— Це теж антикваріат, — Яся похитала головою в роздумах.

Тим часом прийшла балійська жінка і трохи прибрала зі столу, забравши брудний посуд. Впоравшись, вона, мабуть, запитала чи нам ще щось потрібно, та я просто подякувала і вона пішла.

— До речі, у мене якісь віщі сни. Бо в ніч після вечірки, мені снилося що ти була зі мною на виставці. 

Дівчина зацікавлено слухала і я продовжила:

— І ось ти приходиш і ми разом підемо на виставку.

— Неймовірно, — Яся перевела на мене прискіпливий погляд, — а раніше таке було?

Я задумалась.

— Не пам'ятаю. Можливо.

— Може це і є подарунок острова тобі? — дівчина повела плечем.

— Ні, — заперечила, — Мій подарунок — це можливість зупиняти час.

— Тобто? — тепер Яся геть розгублено і мало не з тривогою дивилася на мене.

— Тобто, — повторила, досьорбуючи каву, — Вміти жити в моменті.

Подруга склала руки наче в молитві і задоволено усміхнулась.

— Гаразд, — підвелась я, — Думаю, що нам вже час збиратись на виставку. 

Ми зайшли в будинок і всього за пів години зібрались. Подруга заплела мені два об'ємні французькі колоски. Моєю найкращою зачіскою завжди було просто розпущене волосся або хвіст. Та я вирішила бути відкритою до чогось нового. Тому послухала Ясю, коли вона підібрала мені з мого ж гардебору приталену бежеву сукню. І де вона там взялась? Враховуючи те, куди ми збираємось і те, що поїдемо на таксі, я також погодилась на невисокі підбори. Подруга мала так само елегантний вигляд, тільки в світло блакитних тонах. А на голові звісно ж був молочний капелюшок з широкими полями.

Коли ми стояли біля воріт в очікуванні таксі, яке запізнювалось, то було враження ніби ми щойно телепортувались звідкись з Парижа, готові відвідати свідський захід. Спека і пальми нам взагалі не личили. Добре, що ми не встигли спітніти, поки автівка приїхала. 

Дорога була довгою, бо галерея знаходилась доволі далеко, але їхати з кондиціонером було приємно. Встигли навіть обговорити мої візити до Ясі, коли вона перебереться на Гаваї. 

Аліна зустріла нас біля галереї. Її темне волосся було зібране в акуратну гульку на потилиці. 

Вона неабияк зраділа, побачивши нас, і взагалі у неї був доволі гарний настрій. Дівчина постійно усміхалась. Я задумалась, чи не повязане це раптом з Брендоном.

Дуже просторе приміщення, добре освітлене через багаточисельні вікна, в тому числі на стелі, зустріло нас тишею. Лише цокання наших підборів порушувало спокій, що тут панував. Людей було зовсім небагато, та це лише початок. 

Опинившись тут з дівчатами, я згадала інше, не острівне життя. Я трохи за ним сумую. Та знаю, що ще більше сумуватиму за Балі. Подумки усміхнулась, відчуваючи вдячність що я ще тут.