36. Кому лист?

Мої сльози лились прямо на сорочку Мака. Я заплутлась у своєму волоссі і не мала чим дихати, бо чоловік міцно мене притискав. Відсторонившись, глянула на свого коханого і міцно його обійняла.

— Я люблю тебе, — мовила йому тихо, на саме вухо.

— І я люблю тебе, — почула таке ніжне у відповідь.

Він відгорнув моє волосся з обличчя і ми дивилися одне одному в очі. 

— Як добре, що я тебе знайшла.

— Це я тебе знайшов, — усміхнувся, — в океані.

Легкий смішок вирвався у мене, сльози стали висихати. Я не зводила очей з чоловіка. Він був так близько, в моїх обіймах, манив своєю австралійською вродою. Я так хотіла щоб ця мить тривала вічність. І раптом це сталося. Усе навколо наче зупинилося. Усе уповільнилося і ця мить стала безмежно довгою. Ми наче розмовляли без слів, бо наші погляди говорили так багато. 

Потім Макуа кліпнув, а тоді і я. За альтанкою почулись голоси і звуки музики. Я видихнула. Раптово збагнула, що десь там Яся зі своїм горем. А може горе залишилось в цьому листі, що лежав у напівтемряві?  

Як тільки я збиралась йти її шукати, вона сама прийшла. 

— Тепер, — сказала вона беземоційно, — треба завершити справу. 

Вона здійняла руку, в якій була запальничка і відкрила її, змушуючи вогник запалати.

Минувши вечірку, ми опинились ближче до океану, де людей було зовсім мало. Сонце вже сідало, за кілька хвилин мала наступити ніч. Яся йшла попереду, а ми з Макуа плентались за нею, стискаючи у руках наші листи. Шум ставав все голоснішим, аж поки ми не зупинилися за кілька кроків від води. 

Яся поправила рожеву бандану і взялась до справи. Аркуш швидко спалахнув у її руках. Вона аж пискнула від того як швидко вогонь поширився. Дівчина покрутила рукою в різно боки, зрештою спинившись, коли рука внизу, а папір вгорі. Все горіло, залишаючи по собі чорні шматки та попіл, який підхоплював вітер. Дівчина впустила все на пісок, коли вогонь уже наблизився до шкіри. 

Та сила стихії не відступила і тоді, продовжувала все знищувати. Останні слова листа були найбільш стійкими. Першою поплавилась фраза “ Я люблю тебе. Твоя Яся.” Аж раптом вогонь згас. Слово “Прощавай” залишилось майже ціле, без крапки в кінці. Ми застигли, споглядаючи. Але вітер підхопив слово і поніс прямісінько в океан.

Яся деякий час дивилась за клаптиком паперу, поки він не зник з поля зору. 

— А тепер, — вона видихнула, усміхнувшись, — Треба трошки розважитись. Бачу Брендона і Аліну біля бару. Піду до них. Ви потім приєднуйтесь.

Вона розвернулась на пятках і пішла веселою ходою, вгрузаючи в пісок сандалями. 

— Їй стало легше? — спитала я, проводжаючи подругу поглядом.

— Очевидно, — мовив Макуа.

— Гаразд, — я знову розвернулась до хлопця. — Тепер ти? 

— Добре. Читати не буду. Нехай воно буде лише для мого друга, — говорив і чомусь дивився в океан.

Було так темно, лише зорі на небі сяяли і вогні вечірки не давали про себе забути. Вздовж узбережжя теж виднілось світло. Можливо, ще не одна вечірка була сьогодні, десь там, далі на березі. 

Тим часом Макуа уже підпалив свій лист і він скоро догорів. Він так само кинув його на пісок, але той догорів повністю, не залишаючи ніяких слів.

Після цього Мак обійняв мене, ставши позаду і мовчки чекав. Чекав поки я наважуся спалити свого листа. 

— Я завжди думав, що минуле в минулому, — неочікувано повів чоловік, — Але моє минуле завжди мало великий вплив на мене. І я ніколи не питав тебе…

Тут я розвернулась до нього і відчула його дихання на своїй щоці, коли він продовжив:

— Та мені здається, що є щось…

— Звісно є. В кожного є. Чи не так? 

— Так, — сказав твердо. Тоді міцно взяв мене за плечі, трохи відійшовши,  — Якщо не хочеш, то не ділись. Ти можеш не казати кому писала листа. 

— Я писала листа батькам, — сказала швидко, — і я його не спалюватиму. Можливо вони колись це прочитають.

Погляд мій опустився вниз. Я побачила як Мак робить крок до мене. Цікаво, а про що він думав? Досі дивно як він міг відчути, що щось мене тривожить. Можливо тому, що в нього схожа ситуація. Хоча це зовсім інше, мабуть. Я нікого не втрачала, принаймні, фізично.

— Я просто хотів, щоб ти знала, що можеш мені розповісти, якщо захочеш. Будь що. Будь коли, — його теплі долоні зігрівали мої плечі, а я ніжно пригорнулась до його грудей.

— Ми не спілкуємось. Давно. Вони розлучені і колись я дуже сильно хотіла їх помирити. Та я перестаралась і вийшло… І ось що вийшло. Ми не спілкуємось. Більше немає чого сказати. Поки що. 

Я полегшено видихнула, а коханий ще дужче мене обійняв. 

— Ходімо до наших друзів? Чи хочеш додому?

— Додому. Я рада, що мій дім, тепер там, де й твій.

Він усміхнувся в темряві і міцніше стис мою руку.

Ми знайшли наших друзів і попрощались. Яся, Брендон та Аліна гарно розважались разом з іншими гостями. Серед них були і друзі Мака. Я їх впізнала. Та й Яся їх мабуть теж знала. Вони ж раніше дружили всі. 

Загалом ніхто й не заперечував, що ми підемо. Тому зовсім скоро ми опинились вдома. І це було так чудово. Було так цінно бути поруч з людиною, яку любиш.

Ми були такі втомлені, що одразу позасинали. І мені снилось, що я пішла на вінтажну виставку, на яку запросила мене Аліна. Та все відбувалось чомусь на березі океану. Білосніжні ніжки підставок омивали хвилі, а на них стояли годинники, підсвічники, вази. Вранішнє сонце виблискувало в цих хвилях, ніжно лоскочучи очі. 

Озирнувшись, я побачила жінку в довгій білій сукні. Вітер розвіював в різні сторони легку тканину. Нікого, окрім нас двох, більше не було. Підвівши погляд, і в міру наближення жінки до мене, я зрозуміла що це Яся. Її обличчя виражало якесь блаженство.

— Ти теж прийшла на виставку? Я думала тобі це не цікаво, — мовила до неї.

— Це не зовсім так.