35. Любий Мартіне

Це була та сама альтанка для медитацій. Брендон відгорнув занавіски і ми побачили м'які диванчики і дерев'яний стіл посередині. 

— Сідайте, і приготуйтесь, — сказав він, прудко вмостившись на диванчику. — Зараз я вам щось покажу. Щоб ви не думали, що я такий далекий від всього цього.

Ми з Маком присіли на дивані, що стояв поруч з тим, який зайняв наш друг. Яся сіла на наступному. Аліні ж залишився вибір: сісти з Ясею, з Брендоном, або ж зайняти вільний диван. Здається, вагалась вона зовсім недовго і вмостилась там, де ніхто не сидів.

Брендон уважно вивчав всіх нас. Напевно хотів прочитати по наших обличчях, які у нас здогадки. Та, мабуть, їх у нас і не було. Аж тут він засунув руки під столик і дістав звідти коробку. Він поклав її на стіл і я не одразу зрозуміла, що там, та реакція Аліни дала мені підказку.

— То ти не жартував, — сказала вона в захваті.

— Зовсім ні, — дістав одну з бронзових чаш.

Він розмістив її на руці і, діставши дерев'яний товкач, засунув його всередину чаші. 

— Заплющте очі, — мовив і ми всі послухались.

Звук почав підійматися наче з якихось глибин всесвіту і доносити нас на сам вершечок. Ми відчували цю вібрацію, яка пронизала усе наше тіло. Та й не лише тіло а й душу. Тоді почувся голосніший дзвін від плавного удару товкача об чашу. Я побачила це, бо чомусь розплющила очі. Брендон продовжив крутити товкач по кругу чаші зовні. Я взяла за руку свого хлопця і підсунулась ближче до нього. Ці звуки робили щось неймовірне з моїм нутром. Вони наче діставалия якісь потаємні, давно забуті почуття. 

Ці чаші дійсно співали. Знову дзвін, трохи більш приглушений, що переходив наче у чисту вібрацію. Це повторювалось ще кілька разів з різною інтенсивністю. Ми наче відірвалися від світу і були в своєму особистому просторі. 

Коли чаша затихла, хоча здавалося, що вона все ще звучить, ми всі розплющили очі. Наші обличчя вкривали блаженні усмішки.

— Можна я? — Аліна потягнула руки до чаші.

— Звісно, — чоловік дав їй чашу, а тоді почав діставати з коробки ще чаші, що відрізнялись лише розміром та гравіюванням.

— Давайте разом, — повела Аліна, коли ми всі вже тримали свої інструменти напоготові.

— О-м-м, — промовила мантру, легко торкнувшись чаші.

Цей звук ідеально пасував під цю мантру. Ми всі одразу ж повторили за нею.

— О-м-м, — розлився по всій альтанці, а може й по всій вечірці чи по всьому острову. 

Ми зробили так ще кілька разів. 

— Ви знали, що тибетські співочі чаші роблять з восьми металів? — запитала Аліна.

— А я все гадала з чого вона зроблена? — почулось від Ясі, яка розглядала свою чашу з усіх сторін.

— Це неймовірно, — вирвалось у мене. 

Я казала не лише про матеріал цих посудин, а про те, що вони роблять з душею.

Ми експериментували зі звучанням чаш ще деякий час. Тоді Аліна показала нам ще одну цікаву річ. Вона налила в чашу води і коли водила товкачем по колу, вода підстрибувала тонесенькими струменями в такт звуку. Дівчина розповіла нам про вібрації і як вони працюють. Ми заворожено її слухали. Зрештою, коли вже всі вдосталь з цим награлися, Брендон запропонував повернутися на вечірку і трохи розважитись більш класичним способом.

Аліна підвелася вслід за хлопцем, та вони в подиві розвернулись, коли побачили, що ми троє сидимо на місці.

— Ви ідіть, — сказав Мак, — А ми маємо ще одну справу.

Ми з Ясею кивали на підтвердження, а Аліна хоч і була трохи розгублена та стенувши плечима, пішла, прихопивши з собою такого ж здивованого Брендона.

— Обережно з чашами, — вигукнув наостанок, перш ніж занавіски заколихались за ними.

Деякий час панувала мовчанка. Яся тримала руки на синій папці наче налаштовувалась.

Потім дівчина нарешті витягла з папки по аркушу білого паперу і вручила нам. Тоді дістала ще й три ручки. 

Розмістившись якнайдалі один від одного, наскільки це було можливо в невеликому просторі, ми почали писати. От так просто, нічого більше не обговорюючи. 

Не знаю скільки часу минуло: пів години, година чи ціла вічність. Я відвела очі від рядків, щойно мною написаних, і побачила свою подругу, що мовчки сиділа. Лист тримала в руках, а погляд був відстороненим, в нікуди. Щоправда. я помітила легку усмішку, чи мені здалось? Отже вона завершила швидше за всіх.

Мак ще щось писав, зігнувшись над листком. Лише шкрябання ручки по папері розривало тишу. А тоді і він завершив.

— Я знаю, що це особисте, — першою озвалась Яся, — але я б хотіла зачитати. Та я не зможу, тож прочитайте самі.

Вона простягнула мені листок, а сама зникла за напівпрозорими занавісками. Мак підсів ближче до мене, ніжно обійнявши. 

Я глянула на лист, адресований коханому Ясі. Чорнило в деяких місцях попливло, мабуть від сліз.

Любий Мартіне

Я так сильно за тобою сумую. Немає дня, щоб я про тебе не згадала. Я вчуся знаходити нові сенси. Вчуся заново радіти життю.

Не віриться, що пройшло вже більше року. Що стільки часу я не обіймала тебе, не торкалась, не цілувала. Твій голос наче ще вчора звучав біля моїх вух, лагідно вимовляючи моє ім'я. Наче лише вчора ми планували наше майбутнє. Та тепер воно без тебе. 

Я хочу попросити в тебе пробачення, що в той день була такою жорстокою. Якби я тільки знала, що для тебе він виявиться останнім. Нічого б не мало значення. Окрім нас обох. 

Невже ми справді тоді так просто посварились? Що це було? Ревнощі, побут? У нас було все так добре останнім часом. Ми віднайшли ту гармонію, про яку інші можуть тільки мріяти. Не знаю, що на мене найшло, чому я так легко зірвалась. Я зовсім не мала на увазі того, що тоді тобі говорила. Емоції взяли верх. Я б хотіла не казати тобі усього цього. Щоб ти не захотів побути сам. Щоб не захотів поплавати.

Я знаю так само що і ти не бажав мені нічого поганого. Бо знаю, що ти мене кохав. Я все давно тобі пробачила. Я мала спокійно з тобою поговорити, а не кричати і не залишати тебе сам на сам з океаном. Як же я про це жалію. Та знаю, що треба собі пробачити. Якби я тільки знала, я б сказала тобі зовсім інші слова. Слова, що виявились останніми.