33. Паспорт

Після виснажливого тренування, я вийшла на балкон, оглядаючись на Мака, що лежав у ліжку, вкритий лише до пояса. Сонячне проміння вигравало на його вигорівших пасмах, що неакуратно падали йому в очі. 

Він роздивлявся мене. Сама лише коротка шовкова комбінація вкривала моє тіло. Тканина м'яко гойдалась на легкому вітрі, пестячи шкіру. 

Відвести погляд від нього було важко, але я це зробила.

Басейн виблискував блакиттю, поверхня води була рівною без єдиної хвильки. 

В спогадах промайнули події з тієї вечірки, коли я вперше побачила його будинок. Чи думала тоді я, що буду тут жити? Навіть не посміла б. Та ось як все склалося. Я оглядала подвір'я, басейн, що займав велику його площу, плетені столики з кріслами і звісно рослини. Куди ж без них на Балі?

— Тобі хтось дуже наполегливо пише, — почула з кімнати.

Увійшовши в середину, дійсно почула звук сповіщень на телефоні. Я обійшла ліжко і сіла, взявши смартфон з тумбочки. На екрані продовжували з'являтися повідомлення від Ясі.

“Може завтра?” 

Це було одне з останніх і я відкрила чат. Мова йшла про нашу домовленість написати разом листа. Кожен свого і кожен своєму адресату.

“Може в суботу? У нас якраз вихідний.”

Я дивилась на нове  повідомлення і думала. Але ж в суботу вечірка Брендона.

— Ти не проти, якщо ми візьмемо з собою Ясю на вечірку? — глянула на чоловіка, який все ще ліниво лежав у ліжку.

— Ні, — ледь похитав головою.

— Добре, — я притисла телефон до грудей, а за мить відірвала щоб відповісти подрузі.

“В суботу. Пізніше надішлю адресу і час”

Після нетривалої паузи, під час якої Яся, мабуть думала, вона відписала.

“Добре. Зустрінемось на роботі”

— Робота, — вимовила приречено, відкладаючи телефон на тумбочку. 

— Що? — Мак присунувся до мене і взяв за руку, намагаючись затягти в ліжко.

— Так не хочу йти на роботу, — жалісливо подивилась на нього.

— Іди, — сказав серйозно, — Хоча б для того щоб забрати свій паспорт. Або краще я піду з тобою.

Голос його був загрозливим як і вигляд.

— Добре, — мовила, тягнучись до його губ. — Але краще я сама.

— Чому ти така засмучена? Бо не хочеш йти на роботу? — питав хлопець, все ще тягнучи мою руку.

Я вперто не піддавалась, бо мала йти збиратись. 

— Так, — встала і він відпустив, ковзнувши пальцями по моєму запястку.

— Ти не думала поміняти роботу? — запитав, ліниво потягуючись.

— Чому? Ти що проти?

— Я? — здивувався.  — Чому це я маю бути проти? Просто ти не хочеш йти на роботу. Тому й питаю.

— А-а, — протягнула, крокуючи до шафи. — Я люблю танцювати, але мені, відверто кажучи, вже надоїло. 

— Ти дуже гарно танцюєш, — сказав пристрасним голосом.

Я оглянулась, не в змозі стримати широку усмішку.

— Ти бачив як я танцюю? 

— Звісно. Я пам'ятаю той день, коли вперше побачив тебе на сцені. Ти була неймовірна.

— Я взагалі тоді вперше танцювала на Балі і це було одразу після довгого і виснажливого перельоту.

Я говорила і паралельно одягала сарафан. Почепивши сережки, підійшла знову до ліжка.

— Тоді, — протягнув Мак, — Тоді, це приголомшливо. А як же ти танцюєш коли не втомлена? Взагалі, мені здавалося, що ти танцюєш лише для мене. Знаю, це безглуздо. Але так я тоді відчував.

— Я справді танцювала для тебе, — підморгнула йому.

Після цього, я поспішила вийти з кімнати. Та в порозі затрималась, развернувшись в подиві.

— Взагалі-то ти маєш завести мене на роботу, — дивилась як він спокійнісінько лежав на ліжку.

Він кліпнув кілька разів, перш ніж відповісти:

— Звісно, жодних проблем, — мовив, повільно розгортаючи ковдру.

Я дивилась на його ліниві невимушені рухи, та за мить він швидко вскочив на ноги. Схопив шорти і прудко застрибнув в них. Тоді промайнув повз мене, надягаючи футболку.

— Ну, ти йдеш? — глянув невдоволено.

Я розгублено розкрила рота, та побігла за коханим. Лише й встигла схопити свою сумку, куртку та взути сандалі. Чоловік уже чекав біля мотоцикла, подаючи шолом. 

***

Я стояла біля кабінету Лізи, обмірковуючи що скажу. Мак знову наполягав піти зі мною, та я маю зробити це сама. Принаймні спробувати. Потягнувши кулак, щоб постукати, я вмить відсахнулася. Хтось виходив. Зі скрипом старих завіст показалося худорляве тіло Жені. Як же його вітер не здуває? 

— Привіт, — його голос видавався незадоволеним. 

— Ліза є? — кинула йому в спину.

— Ага, — почула у відповідь вже здалеку.

Я повільно увійшла і побачила як моя менеджерка сидить за столом над якимись паперами. Було дивно, що вона не за планшетом, як завжди.

— Привіт, Лізо, — мовила і проковтнула клубок. 

— Привіт, чого тобі? — запитала навіть не глянувши в мою сторону. 

— Я б хотіла забрати свій паспорт, — проказала голосно і чітко.

Саме так як я прокручувала це в голові. Після цих слів стало легше. Чого взагалі я боюсь? Що мені не віддадуть мій документ?

Вона на мить підвела на мене очі, уважно вивчаючи мене. 

— Добре, — сказала невимушено.

Вона підвелась і підійшла до шафи біля стіни. Відкривши дверцята і трохи покопирсавшись там, вона дістала невеличку синю книжечку.

Тоді жінка попрямувала до мене і простягнула мені паспорт.

Я взяла його і відкрила, щоб переконатись що це точно мій. Це був він. 

— Дякую, — промовила тихо, не впевнена взагалі, чи маю за це дякувати. 

— Вибач, що відразу не віддала. Щось все ніяк не виходило, — додала вона невпевнено. — Тепер йди працювати.

Я зачинила за собою двері і була сильно здивована. Для чого все це було? Нащо їм був мій паспорт, якщо тепер мені так легко його повернули? Тим не менш я повинна йти в гримерну і готуватися до роботи. 

Вже не могла дочекатися суботи, щоб відпочити і провести час з друзями. І, звісно, я дуже сильно хотіла написати цього листа.