31. Паніка паніка

Я зовсім не чула про що вони говорили. До мене доносились лише окремі слова, що в пориві люті були сказані голосніше. Колючі гілки надійно захищали мене від сонця і від поглядів людей. Не знаю нащо я сюди залізла. Я вже хотіла виходити, як побачила, що сварка між моїми друзями стала не такою, як раніше. Я принишкла і спостерігала. Вони озирались і, здається, гукали мене. 

Я бачила паніку в їхніх поглядах. Мак розгублено озирався, а Яся несамовито кричала моє ім'я. Вмить чоловік побіг до океану. О, ні. Я ж казала, що йду плавати. Що ж я накоїла? Я кинулась до них занадто швидко і необережно, подряпавши плечі та обличчя. На мить зупинилась і притисла долоню до свіжої подряпини, з якої ледь помітно сочилася кров.

Глянувши позаду себе, побачила стежку. Якби пішла, то ніхто б ніколи не дізнався, що я просто заховалась і втекла. Та я стряхнула з себе ці думки і вибігла на пляж. 

Яся гукала моє імʼя, хапаючись за голову. Макуа був уже по коліна в воді і готовий був стрибнути і плисти. Та в цю мить я вигукнула:

— Я тут!

Першою розвернулась Яся, яка вочевидь краще розчула мене. Одразу за нею і хлопець. Я побачила з яким полегшенням вона видихнула. Долоня її припала до чола і мить так постоявши, дівчина кинулась до мене. Тим часом Мак виходив з води. Вода стримувала його, не даючи бігти.

Я дивилась на нього крізь міцні обійми Ясі. Його груди здіймались, а очі виражали переляк. Таким Мака я ще не бачила. Я й сама тепер налякалась того, як сильно змусила своїх друзів хвилюватися.

Яся відступила і хлопець обійняв мене, міцно притискаючи до себе. Так міцно, що було важко дихати.

— Ти казала, що йдеш плавати. Я так злякався, — шепотів на вухо. 

— Пробач, — мовила ледь чутно.

— Більше так не роби, — видихнула Яся і пригладила моє волосся, коли Мак нарешті послабив свої обійми. 

Він не відпустив мене повністю, наче боявся, що я знову втечу.

Утрьох ми присіли на плед. Я посередині, притиснувшись до грудей хлопця, а Яся поруч, обіймаючи свої коліна. 

— Усе мало не повторилось, — сказав спокійним голосом Макуа. — Я мало не зробив ту саму помилку.

— Нічого не сталось, — мовила я, вочевидь намагаючись розрядити обстановку.

— А якби ти пішла плавати? Через свою злість я не вслідкував, — говорив вже трохи з відчаєм.

— Я просто заховалась, — опустила погляд, відчуваючи свою провину.

— Все це неправильно, — заговорила Яся. — Це все було так давно. Схоже Соня мала рацію. Ми обоє ще не відпустили минуле.

Дівчина на мить глянула на Мака і зняла свого капелюха, бо сонце заховалось за хмарами. Океан вирував все сильніше, змушуючи глянути на його велич. І ми всі дивилися. Споглядали як хвилі розбиваються об берег. Мабуть, зараз гарний час для серфінгу. Не для таких новачків як я, звісно. 

— А може мені дали другий шанс, а я його спаплюжив, — припустив Мак. Його голос звучав приглушено. Чоло насупилось.

— А ти не думаєш, — я розвернулась до нього, щоб зазирнути в очі, — що тобі дали другий шанс тоді, коли ти врятував мене?

Чоловік задумливо вигнув брови. 

— Отже мені не дали другого шансу, — Яся іронічно посміхнулась.

— Я думаю ви маєте щось з тим зробити. Може все таки поговорити? — по черзі дивилась на них обох.

— Щось в нас не получається, — з легким докором мовила дівчина.

— О, я згадала ще один метод. Можна написати листа.

— Кому? — здивувався хлопець.

— Мартіну, один одному, океану, — я задумалась. — Кому хочете.

— Це гарна ідея, — Яся опустила ноги, поклавши руки на коліна. — Я думаю, що ми можемо написати листа Мартіну. Виразити свої почуття. Що скажеш? 

Яся спрямувала свій погляд на хлопця.

— Я … підтримую цю ідею, — відповів вже веселіше. — А як щодо тебе? 

Я запитально глянула на нього, не розуміючи про що він.

— Ти хочеш написати комусь листа?

Всередині щось затремтіло. Як же він міг потрапити саме туди. Туди, де я гадала вже нічого не залишилось. Схоже чоловік був більш проникливим, ніж я думала. Схоже він бачив те, на що я давно закривала очі. 

Я глибоко вдихнула і, видихнувши, відповіла:

— Хочу! — сказала я.