18. Госпіталь

Темно і тихо. Десь віддаля долинають звуки. Спочатку їх важко розпізнати. А потім вони стають все ближче. Якісь сигнали. Ритмічні. Схоже на пульс. Починаю відчувати. Частково відчуваю своє тіло. Ворушу пальцями рук і ніг. Відчуваю легку тканину на собі. Робити інші рухи не можу. Наче щось притупляє мої відчуття. З правого боку ніби з'явилося світло. Хтось взяв мене за руку. Дотик був приємним. Рука теплою. 

Я змогла відкрити очі. Я в темній кімнаті, за вікном бачу ніч ліворуч. А праворуч світить невеличка приліжкова лампа. Повертаю туди голову повільно. Нахилившись до мене, на кріслі сидить хлопець. Хоч я відразу його не розгледіла, я зрозуміла що це Мак. По контуру, що висвічувався лампою позаду нього. 

— Мак це ти? — захотіла все ж таки впевнитись.

— Так, люба, — присунувся ближче і міцніше охопив мою руку обома руками.

— Що ти тут робиш? — задала дурне питання, не зовсім усвідомлюючи що кажу. Думки в голові наче були ясні, але вони не підкорялись моєму тілу і воно не підкорялося думкам. Наче все було роздільно. Було важко все скординувати.

— Не говори нічого, — мовив, — ти не впоралась з керуванням і злетіла на узбіччя. Отримала деякі травми, але все буде добре.

— А як ти…?

— Я поїхав за тобою, щоб впевнитись що ти в безпеці, — пояснював тихим голосом. — Тобі надокучали, хотів підійти, али ти швидко поїхала. І коли я побачив що вони подались за тобою, то вирушив їм услід.

— Чому ти так тихо говориш? — мовила з важкістю. Голова боліла з кожним словом.

— Лікар сказав не говорити голосно, не включати світло, лише лампу.

Я намагалась покивати головою. Наче б то, мені вдалось. 

— Тобі потрібно поспати, — сказав Мак, вкриваючи мене, — до ранку ще далеко.

Я знову поволі кивнула. І в той момент я відчувала руку Мака і мені зовсім не хотілось її відпускати. Я розуміла що скучила за ним, і що дуже вдячна йому, що він знову опинився поруч і знову врятував мене. Все інше не мало значення в цей момент. 

— Ти … будеш зі … мною? — говорити стало ще важче. 

— Так, звісно.

Він встав з крісла і вмостився біля мене. Не знаю наскільки йому було зручно. Здається ліжко було досить широким. Він дотягнувся до вимикача в лампі і світло згасло. В цю ж мить я провалилась в сон. 

Уже вечоріло, сонце сідало і ставало дедалі темніше. Ми з Маком сидячи на дошках для серфінгу бовтались на воді, насолоджуючись сонцем. Повільно моя дошка почала відриватись від води. Рівень води опустився по голені, до кісточки і до пальчиків, поки я зовсім не опинилась над водою. Я почала повільно підійматись ще вище.

— Мак, — кричала я. Але звук був наче під водою. Він зовсім не реагував і продовжував дивитися на сонце.

— Соня, — почула я. Але хлопець все ще не повернувся до мене. 

Раптом я зрозуміла що це лише сон, і відкривши очі побачила палату, доволі світлу від вранішнього сонця. 

Поруч лежав Мак, однією рукою вкриваючи мене. 

— Ти кликала мене уві сні.

— Так, ти не повертався до мене.

— Що? — мовив він, а потім додав, розуміючи що мова йде про сон, — вибач.

Тим часом я вже відійшла від сну і усміхнулась на його вибачення.

— Ти швидко проснулась, тільки шоста ранку.

— Я не хочу більше спати.

— Тобі щось потрібно?

— Ні, — мовила я різко. 

Злякалась, що він може кудись піти. А мені було так добре поруч з ним. Він лежав не надто близько, але я могла відчувала його тепло. І його аромат, який перебивав запах лікарні. 

— Добре, — сказав він.

— Хоча, я хочу пити, принеси мені води, будь ласка.

Мак повернувся з бутилкою води.

— Скільки я маю тут бути? — запитала я між ковтками.

— Як тільки тобі стане краще. Але потрібно буде ще посидіти вдома, на роботу не можна. Я говорив з лікарем.

Я мовчки кивнула, прокручуючи в думках останні події. І взагалі події на острові. Надто багато всього стається, чи це острів такий чи це я така? Чи в чому взагалі справа? Я не розумію. Та може й не треба. Може треба просто жити. Таке життя, усе йде як має бути. 

Я знову захотіла спати. 

Так тривало цілий день, я просиналась на деякий час щоб попити, бо їсти не хотілось. Правда Мак намагався мене нагодувати. Просиналась також, коли приходив лікар. Я відчувала, що в сні мої сили відновлюються і я зможу скоро піти додому. Те, що Мак був поруч, дуже мене тішило. Бути тут самій було б важко. Та й зрозуміла я, що все таки і в мене є до нього почуття. Я не зможу просто відпустити його не вияснивши, що сталось. Але зараз я занадто слабка для цього. Можливо, коли мене випишуть. 

Коли прийшов час їхати додому, Мак наполіг на тому, що він відвезе мене на таксі і буде зі мною поки мені буде потрібна допомога. Лікар дав деякі настанови і побажав швидкого відновлення. Нога все ще болить, там все таки наклали шви. Добре, що немає переломів, все інше швидко заживе. До весілля так точно, згадалася мені приказка. І того, я провела неповних 4 доби в госпіталі. Тепер з перевязаними руками і ногами я сідала в таксі щоб найшвидше уже бути вдома.

Ступивши на поріг рідної хати, відчула полегшення. Мак стояв позаду із невеличкою сумкою, так як в палаті у мене не було багато речей.

— Дивовижно. Я живу тут не так вже і довго, але все рівно відчуваю, що це мій дім. Тут усе таке приємне.

— Люди швидко звикають, важко відвикають, — заніс торбу і поклав її на стільчик.

— Я щось приготую, — нарешті відчуваю голод, як нормальна людина.

— Давай я краще поїду і візьму щось в ресторані. А ти поки розклади речі, сходи в душ чи що там тобі потрібно. Я скоро повернусь.

Не чекаючи моєї згоди Мак вийшов і помахав мені на прощання. 

— Гаразд, — промовила уже собі під ніс, бо хлопця уже й сліду не було видно.

Вирішила піти освіжитись після лікарні. Щоправда, повноцінно стати під струмінь води не вийшло, бо як це зробити не замочивши повязки я не знаю. З мокрим волоссям і в банному халаті вийшла до басейну. Цей дворик так припав мені до душу. Поки милувалась рослинами, подзвонила Лізі і усе їй пояснила. Вона прийняла зі співчуттям і сказала, щоб я була вдома скільки потрібно. Ось уже і Мак підїхав на байку, бо почула шум за воротами і вийшла до нього. Він з пакетами, в яких мабуть повно смачної їжі прямував до мене.