13. Глорія

— Алло, — прозвучало в трубці, коли я натиснула “підняти” і мовчки приклала телефон до вуха.

— Хто це? — нарешті промовила я.

— А це хто? — у відповідь почулось.

— Я тебе знаю? У тебе знайомий голос.

— Знаєш, поглянь у дзеркало. 

Я глянула у вікно, за яким була темна ніч і побачила своє відображення. Я жахнулась побачивши себе з білосніжним волоссям.

— Прокидайся, Соня, — я розплющила очі.

Наді мною нависла Яся. А я не могла оговтатись від сну. Чого я думаю про колишню Мака? Невже я себе з нею порівнюю? Цікаво якою вона була? І ким? Чомусь не можу уявити її простою дівчиною. Вона, мабуть, була або знаменитою, або зі знатної сім'ї. 

— Ставай, тобі краще переодягнутися перед роботою, і речі треба зібрати, — Яся метушилася біля своєї шафи.

Коли ми приїхали на роботу, з голови все ще не вилітав цей чудернацький сон. Я готувалась до виступу і думала, коли ж мені вдастся спокійно поговорити з Маком. Може, це я не можу наважитись задати потрібні питання. Або боюсь почути відповідь, яка мене не влаштує. Але жити у невіданні теж не краще. Та чого я насправді хочу? Хочу побачити його. От і все, просто побачити, побути поруч, відчути тепло. 

На цій думці я і зупинилась, проникливо дивлячись у своє відображення в дзеркалі. Тут і Яся увійшла, щоб ми разом пішли в зал. 

Робочий день, у роздумах вперемішку зі спогадами останніх днів, пройшов швидко і легко. Навіть доставучі гості сьогодні не турбували. А коли я вийшла на вулицю, щоб чекати трансфер, мене чекав сюрприз. 

Мак на своєму мотоциклі чекав біля клубу. Я спочатку подумала, що це або не він, або не до мене і проігнорувала його. Та потім поволі пішла на зустріч.

— Сідай, я відвезу тебе додому, — сказав Мак, тримаючи у руках додатковий шолом.

— Окей, — не знала що і ще я можу сказати.

Швидко написала повідомлення Ясі, поки ми ще не рушили. Вона затримувалась, бо щось виясняла із Лізою.

— Я тут сьогодні щоб попрощатися, — сказав він, коли ми злізли з мототранспорту біля вілли.

— Що? — ледь чутно вимовила. Мені відібрало мову і усе тіло закамяніло.

— Я їду в Гонолулу, — як рятівне закляття, що дозволило мені розкамяніти промовив Мак.

— Гаваї? — перепитала.

— Так, виліт через три години. Це було неочікувано для мене.

— Що сталось?

— Потрібно терміново розібратись з деякими документами.

— Зрозуміло, — більше не розпитувала, цього було достатньо. Та й не хотіла витрачати час на балачки. 

— Тож, я б хотів піти, до того як приїдуть дівчата.

— Тоді у нас є, — глянула я на годинник на телефоні, — 15 хвилин. 

Ми присіли на лавочці в дворику серед тропічних рослин.

— Я писатиму тобі, — обійняв мене за плече.

Я притулилась міцніше. Ну ось, маю те, чого хотіла: бачу Мака, сиджу з ним, відчуваю його тепло. Зараз точно недоречний час заводити розмови. Тож я забуду про них, аж допоки він не повернеться.

Ми так гарно сиділи. Думка про те, що він зараз піде і ми побачимось аж через цілий тиждень, змушувала ще більше цінувати цей момент. А раптом він затримається? А раптом не захоче повертатися? 

Відігнала дурні думки, струсивши головою. Надіюсь Мак цього не помітив. 

— Про що ти думаєш? — запитав.

— Я думаю про те, що буду сумувати.

— Я теж, — розвернувся до мене і глянув у вічі.

Якась тривога була у його погляді. Вона одразу передалась мені.

“Що? Що ти хочеш сказати? Скажи зараз, або замовкни на віки!” Всередині була буря. Тільки Мак міг її зупинити. Що було причиною його печалі? Я хочу бути тією, кому він захоче довіритись.

За хвилинку, обличчя повне суму і жалю стало усміхненим і навіть щасливим. Він поклав руки на моє обличчя, погладив мене по щоці, поцілував у чоло. А коли віддалявся, то я, сама собі здивувавшись, зупинила його. Я тримала його за шию і поринула до його губ. Коли я їх відчула то ледь не зомліла від ніжності. Чому так добре. І скільки це триватиме? Може, не варто відганяти момент такими роздумами?  Наш поцілунок тривав недовго і перейшов у міцні обійми. А потім ми керуючись внутрішнім відчуттям часу, стали з лавочки і пішли до виходу.

Більше ми не говорили. Просто мовчки дивились один на одного. А тоді він подарував мені ще один ніжний поцілунок в руку і повільно відпустив, віддаляючись. Я не стала проводжати його поглядом, одразу пішла в хату. 

Я поставила собі ціль, максимально ефективно провести цей час без Мака. Вирішити свої справи: довести до пуття свій номер, продумати костюм. Так я і робила, зосередилась на своєму образі принцеси тропіків, вдосконалювала рухи, займалась більше за всіх. Тренувалась і тренувалась. Яся була здивована такій моїй поведінці.

— Це ти так себе відволікаєш від думок про Мака? — припускала вона, коли ми розминались.

— Я хочу щоб мій номер був ідеальним, щоб Ліза його затвердила, щоб я швидше почала заробляти більше, — протараторила я.

— Ага, — кивнула, глянувши недовірливо, — ти говориш як маньяк.

— Ну і не хочу багато думати про Мака, про нас із ним.

— А що у вас? Щось не так? — Яся закинула ліву ногу на станок не перестаючи пильно дивитись мені в очі.

— Є багато недосказаного. Це мене дуже напружує.

— Розумію, — мовила співчутливо.

Я і справді намагалась не думати про Мака. І мені вдавалося. Я отримала від нього повідомлення, що він уже на місці, взявся за справи, і що напише як тільки трохи звільниться. Перші кілька днів проходили насичено. Ясі вдалось повернути свій номер і я безмежно за неї рада. Ми обидві останнім часом багато працювали. Вона над поверненням свого виступу, а я над затвердженням свого. І коли Ліза, нарешті промивила своє “годиться” після перегляду мого виступу, я так сильно зраділа. Почала стрибати по сцені. Навіть хотіла кинутись в обійми Лізі, та згадала, що вона не любить такого. І в своєму дусі вона різко розвернулась і пішла, кинувши наостанок: