8. Візит до гуру

Ми зайшли у цікавий будиночок, зроблений з бамбукових стовбурів. Спочатку потрапили у приймальню. Попід стіни стояли лавки. Тільки задньої стіни тут не було, лише джунглі заглядали звідти досередини. Та мало їм цього, — ще й в горщиках рослини по всій кімнаті. А зі стелі звисали чудернацькі дерев'яні фігури.

На стіні, де були двері в сам кабінет, висіли картини. Всі були схожі, але щось відрізнялось, наче різні люди їх малювали. Все це були гіпнотичні узори, що виходили з центральної точки й повторювались по колу.  Деякі з малюнків і зовсім виглядали дитячими, проте усі акуратно були поміщені в рамки. 

Ми з Ясею присіли. Навпроти сиділа дівчина. Вона зацікавлено на нас дивилась. Мені здавалось, що вона хоче про щось в нас запитати або просто потеревенити. 

— То ви на котру годину? — запитала Яся в незнайомки англійською. 

— Та ні, я чекаю подругу, — відповіла українською, — а ви звідки? 

— Ми з України, я зі Львова, а вона з Одеси, — відповіла я. 

— Давно на Балі? — продовжила розмову. 

— Я вже два роки, — відповіла Яся, — а Соня лише кілька тижнів. Я Яся, до речі, —  представилась моя подруга.

— А мене звати Аліна, — дівчина дістала щось із сумки, — це моя візитка.

Я взяла картку, піднявшись на мить й одразу розглянула її. Там було написано, що вона ріелтор.

— Якщо знадобиться житло, — стенула плечима, – усі типи, по всьому острові. Я до речі з Києва. А на Балі уже 11 років. 

— Це пристойний термін, — підмітила Яся.

Раптом до Аліни хтось подзвонив і вона вийшла на вулицю. 

— То ти вирішила коли подзвониш? — Яся вирішила скористатись моментом і запитати те, що вона питає мало не кожної хвилини.

— Яся, я не знаю чи я буду йому дзвонити. Що я йому скажу? Нехай сам дзвонить.

— Він же дав тобі свій номер? — навела аргумент.

— Дав, — підтвердила.

— Значить хоче, щоб ти подзвонила, — зробила висновок.

— І я йому свій дала. Ми обмінялись номерами. То й що з того?

— Для чого тоді?  

— Про всяк випадок, — продовжувала захищатись я.

— Ну от цей випадок і настав. 

— То я маю сказати йому, що хочу навчитись серфінгу? — пригадувала, що Яся порадила мені сказати.

— Ну як варіант. Можеш щось інше придумати, — загадково глянула на мене, — а можеш правду сказати. Скажи, що він тобі сподобався і ти хочеш з ним зустрітись знову і хочеш...

— Стривай, стривай, — обірвала її промову. Тільки не правду. Але я ще не вирішила чи буду йому дзвонити. У мене є зараз інші важливі справи. Я маю спланувати дещо. 

На моїх останніх словах повернулась Аліна. Це змусило Ясю змовчати, хоча б на деякий час. Але я відчувала, що вона все-таки мене вмовить. Тим більше я не була проти такої стратегії. 

Аліна посміхалась до нас і поглядала на годинник. Мабуть, її подруга уже мала б виходити. Так і було. Двері відчинились і звідти вийшла дівчина. Та мене здивувало те, якою пригніченою вона була. Я надіюсь, що це не після відвідин цього кабінету. Бо я б туди не йшла. 

— Зачекай мене хвильку тут, — попросила Яся і зайшла в кабінет. 

Я знову сіла на лавку і спостерігала за дівчатами. Аліна накинула на свою подругу легку куртку і вони повільно пішли. Нова знайома пропустила свою компаньйонку вперед, а сама трохи затрималась при виході. Вона розвернулась до мене і промовила:

— На Балі не будують планів, — мило усміхнулась і зникла.

Мабуть, вона про мої слова до Ясі. Але для чого вона це сказала? Це що якесь правило, обов'язкове до виконання для всіх? Та чомусь я не стала зациклюватись на тих словах. 

— Ти заходь, — Яся непомітно вийшла, — а я чекатиму тут, коли ви завершите.

— А тебе там не буде зі мною? — я чомусь захвилювалась.

— Ні, краще коли ти сама будеш. Ну все іди. 

Я з острахом зайшла всередину. Та дарма я боялась. Тут була неймовірна атмосфера. Одразу стало дуже затишно. Це була доволі простора та добре освітлена кімната. І не дивно, тут стільки вікон.

Я повільно крокувала всередину. Побачила жінку, яка сиділа на підлозі біля тумбочки. Вона була не балійської зовнішності, я б сказала, що європейської. Я підійшла ближче і побачила як ця жінка-гуру запалює якусь дерев'яну паличку. Хоча Яся сказала, що вона не називає себе “гуру” і взагалі не любить цього слова.     

— Це для очищення, — сказала вона і вималювала паличкою, що тліє невідому фігуру у повітрі.

Я лише спостерігала заворожено і вдихала свіжий аромат. 

— Сідай, Соня, — вказала на середину кімнати, — мене звати Мая.

Я зручно вмостилась на килимку, схрестивши ноги й взяла собі на коліна одну з подушок, що були розкидані неподалік. 

— Зазвичай, я працюю з іншим типом клієнтів, але я з радістю тебе вислухаю, — жінка підійшла до мене і присіла навпроти.

— Я не знаю, що сказати. Не знаю, чим ви можете мені допомогти, — промовила я.

Мая продовжувала пильно на мене дивитись. В неї був такий м'який погляд, що я готова була просто посидіти в її товаристві. На перший погляд, здавалось, що їй не більше тридцяти років, але її очі видавали, що вона значно старша. В якусь мить вона усміхнулась.

— Яся сказала, що у тебе був певний досвід, — направила мене гуру.

— Був, — призналась я, — але я намагаюсь про це не думати.

— Чому? — зацікавлено глянула.

— Бо коли думаю, я не знаю, як знову цього досягти й це мене засмучує, — розказувала, надіючись отримати поміч.

— Не переживай, те що ти шукаєш, завжди з тобою. Тобі не потрібно нікуди йти. 

— Але ж це зі мною сталось, коли я ледь не потонула. Після цього я відчула цю свободу, — заперечила я.

— Так, коли стається щось, що загрожує життю, то ти можеш відчути це. Але це не є необхідною умовою. Тому ти засмучуєшся, бо думаєш, що маєш щось зробити для цього, але ти не маєш нічого робити.

— Як же мені знову відчути це? 

— Перестань гнатись за тим. І ти побачиш що воно тут. Воно завжди тут, — спокійно говорила жінка і поклала руку на груди.